Чому «Венздей» Тіма Бертона міг, але не став нічим більшим за підлітковий серіал

Венздей (англ. Wednesday, тобто «середа») — дочка Мортіші й Гомеса Аддамс (Кетрін Зета-Джонс і Луїс Гусман). Ім’я дівчина отримала від рядка з дитячої пісні-лічилки про дні тижня: «Дитя середи сповнене скорботи» (Wednesday’s child is full of woe). Тож кожна серія має назву, що включає слово «скорбота»: «Скорбота — найсамотніше число», «Друг або скорбота», «О скорботна ніч!» тощо.

У ситкомі 1964—1966-го Венздей було шість років, у фільмах Зонненфельда — близько десяти, у Гофа і Міллара вона зустрічає своє шістнадцятиліття, але незмінно залишається в образі, котрий походить з оригінальних коміксів 1930-х: неусміхнене дівча в чорному, з суворим поглядом та недитячим інтелектом. У фільмі Зонненфельда Венздей грала Крістіна Річчі, зараз — Дженна Ортеґа; до речі, Річчі в серіалі стала однією зі вчительок Венздей.

Чи не перший ударний епізод на самому початку: Венздей приходить у шкільний басейн із двома пакетами живих піраній, аби під пісню Едіт Піаф «Я ні про що не шкодую» поквитатися з хуліганами, які ображають її брата. Сильний, але недоумкуватий кривдник лишиться без важливої частини тіла. «Єдина людина, якій дозволено мучити мого брата, — це я», — підсумовує месниця.

Більшість комедійних ефектів у класичній аддамсіані ґрунтувалася на зіткненні родини Венздей з унормованим світом американських буржуа. У новому серіалі цей безпрограшний прийом не працює. Гомес та Мортіша переводять дочку у Nevermore (назва відсилає до вірша Едгара Алана По «Ворон) — школу для ізгоїв, схожу на Гоґвортс, тільки з помірним готичним нальотом. Серед учнів — вовкулаки, перевертні, сирени й горгони. Це і є перше слабке місце: вступаючи в такий антураж, Аддамс-молодша лишається без потрібного соціального контрасту, зливаючись із соціальним фоном. Тут вона не єдина дивна й ексцентрична.

Найдотепніші моменти виникають, коли Венздей таки стикається з якимсь суспільним звичаєм. Крім витівки у басейні це ще блискучий епізод на відкритті фонтана в Єрихоні — протагоністка озвучує створений нею безлад жвавим Вівальді на віолончелі — й незабутній танець у жалобній сукні на шкільній вечірці. Проте в основному складається прикре враження, що автори намагалися запхати Венздей і всіх її екстраординарних ровесників у типовий, моралістичний сюжет про соціалізацію складних дітей, їхні одноманітні конфлікти з дорослими й між собою та не менш монотонні романи. Горгони, сирени, вампіри, Венздей — який карнавал можна було б розіграти за допомогою цих персонажів. Але страхітливі хтонічні істоти банально спрощені до рівня пересічних американських тінейджерів. Як результат складається враження, що все це вже було не раз.

Автори намагалися запхати Венздей і всіх її екстраординарних ровесників у типовий, моралістичний сюжет про соціалізацію складних дітей.

Для пожвавлення фабули сценаристи заклали в сюжет детективні мотиви, розбавивши їх елементами містичного горору. У Єрихоні та навколишніх лісах кояться жорстокі вбивства; десь поблизу блукає монстр; Гомеса звинувачують у злочині; Венздей мучать видіння про кошмарне минуле й апокаліптичне майбутнє; над Nevermore нависає зловісне пророцтво. Ці проблеми героїня Ортеґи має розв’язати, а загадки розгадати. Але повною мірою використати сюжетні колізії заважає ще один фактор — режисура Бертона.

Повною мірою використати сюжетні колізії заважає ще один фактор — режисура Бертона.

Бертону ніколи не бракувало візуальної фантазії. Він щедрий на фантасмагоричні образи та проявляє — інколи — влучне почуття гумору, «Марс атакує!» (1996) тому доказ. Однак тримати сюжетну напругу й лякати глядача режисер не вміє. Крім того, робити останнє йому заважають спецефекти, які у «Венздей» виглядають застарілими років на двадцять, і головний лиходій — забавний, але несмішний. До всього Бертон аж ніяк не майстр «кулеметних» діалогів, чи не обов’язкового елементу сучасних серіалів. Конфліктні сцени «Венздей» наштамповані, без гостроти; акторська подача — однотипна.

І тим не менш шоу стало найпопулярнішою прем’єрою тижня на стримінгових платформах серед англомовних серіалів. Образ Венздей, самотньої, іронічної та прекрасної дитини-ворона, діє на глядачів невідпорно, хай би в які куці рамки її заганяли автори проєкту. Шкода, що Гоф, Міллар і Бертон замість того, аби створити феєрію дотепів та жахів, вирішили обмежитися черговою постпоттерівською іграшкою. Гарна спроба. Але хотілося б чогось гіршого.

Фото на обкладинці: Album