Проєкт

Хлопці плачуть: Проєкт про чоловіче психічне здоров’я

Згідно зі статистикою, чоловіки частіше скоюють самогубства, ніж жінки, а в Ірландії ці показники взагалі відрізняються майже в 5 разів. На думку фотографа Г’ю Гейла, виною всьому стереотипна маскулінність, консервативність ірландського суспільства і неможливість поділитися своїми переживаннями. Його проєкт «Він дуже нервує» — це історія особистого досвіду боротьби з депресією і заклик звернути більше уваги на чоловіче психічне здоров’я.

Всесвітня організація охорони здоров’я називає психічні розлади серед чоловіків «тихою епідемією». Через повсюдну стигматизацію і традиційний образ «сильного хлопця» чоловіки набагато рідше говорять про свої психічні проблеми і не звертаються по допомогу при симптомах депресії, тривожних розладів, безсоння або панічних атак. Разом із тим чоловіки більш схильні вдаватися до деструктивних методів боротьби із психічними розладами — алкоголю і наркотиків. Усе це призводить до вражаючої статистики суїцидів: у економічно розвинених країнах чоловіки скоюють самогубства у 3,5 раза частіше, ніж жінки.

У деяких випадках ситуація ще гірша. Так, в Ірландії кількість суїцидів серед чоловіків вища в 4,4 раза, а під час економічної кризи 2007—2011 років число випадків нанесення собі шкоди зросло на 20%. Серед найбільш уразливих груп населення — чоловіки середнього віку, члени ЛГБТ-спільноти, мігранти і жертви домашнього насильства.

Г’ю Гейл

Ірландський фотограф, зараз живе в Берліні. У своїх роботах досліджує теми сексуальної ідентичності та психічного здоров’я. Виставлявся в Ірландії, США, Німеччині, Польщі та Англії.

— Як і в багатьох інших країнах, в Ірландії дуже сильний стереотип про «справжнього чоловіка». Нас вчать бути сильними і не показувати слабкість. Говорити про свої почуття не можна, плакати на людях — тим більше, адже «великі хлопчики не плачуть». Коли я був дитиною, один зі старших родичів страждав від психічних розладів. У нашій родині вважали за краще просто ігнорувати цей факт і ніколи не згадували про нього. Саме так виникла назва мого проєкту. В Ірландії прийнято говорити, що хтось «сильно нервує», замість того щоб з’ясувати, що відбувається з людиною насправді. Адже, копнувши глибше, можна дізнатися про своїх рідних те, що зганьбить усю сім’ю. Наприклад, що вони геї або страждають від депресії.

В Ірландії прийнято говорити, що хтось «сильно нервує», замість того щоб з’ясувати, що відбувається з людиною насправді.

Мій проєкт — про особисті переживання. Він створювався з 2014 по 2016 рік. Я усвідомив, що тривалий час закупорював свої почуття, і, коли вони вирвалися назовні, мене накрило потужною хвилею меланхолії. У той час я перебував у токсичних стосунках і мені доводилося нелегко. Я і раніше страждав від депресій, але, коли я відчував тиск у різних сферах життя і стояв на порозі хворобливого розриву, моя депресія посилилася тривожним розладом, співзалежністю і невпевненістю в собі. Тоді я взяв академічну відпустку і повернувся додому, щоб знову відчути твердий ґрунт під ногами. Цілими днями я лежав у ліжку і сумнівався, чи вартий я чогось.

Г'ю Гейл
Г'ю Гейл
Г'ю Гейл
Г'ю Гейл
Г'ю Гейл
Г'ю Гейл

У той час я часто натикався на соціальні кампанії, які намагалися допомогти людям у складній ситуації, однак найчастіше все зводилося до набору банальних фраз: «не сумуй», «сходи на прогулянку», «займися спортом» тощо. Напевне, не потрібно зайвий раз згадувати, що людина, яка страждає від депресії, не знаходить у собі сил навіть встати з ліжка, не кажучи вже про прогулянки і спорт.

Моєю віддушиною стала фотографія. Я почав знімати себе, і камера надавала мені сил. Коли я робив знімок, мені здавалося, що я можу контролювати свої емоції, зупинити їх і гарненько роздивитися. У результаті в мене на руках опинилася величезна кількість фотографій. Спочатку я думав, що ці знімки — просто моя історія хвороби. Але пізніше я став помічати зв’язок між ними і намацав творчу тему, що їх об’єднує. Мабуть, це був найбільш катартичний досвід створення проєкту — він допоміг мені знайти себе заново.

Спочатку я думав, що ці знімки — просто моя історія хвороби.

Я вірю, що чим відвертішим і чеснішим я постаю у своєму проєкті, тим більше у нього шансів знайти відгук у серці глядачів. Я використовую власне тіло, обличчя і те, що мене оточує, щоб показати свій внутрішній стан. Перед камерою я повністю відкритий і розкутий, але в реальному житті все набагато складніше.

Г'ю Гейл
Г'ю Гейл
Г'ю Гейл
Г'ю Гейл
Г'ю Гейл
Г'ю Гейл

У 2018-му, через два роки після закінчення проєкту, я переїхав до Берліна. Одна з причин, чому я вирішив залишити Ірландію, — атмосфера засудження, в якій доводиться жити квір-персонам. Я виріс у Північному Дубліні, і навіть у найкращі дні це місце було досить суворим. Мені доводилося приховувати свою сексуальність, зливатися з натовпом заради безпеки. Але мені було складно навіть просто пройтися вулицею. У моїй родині завжди вважали, що гомосексуальність — це гріх. Ірландія — католицька країна, і вплив релігії та її догм на повсякденне життя дуже сильний. Я довго жив із почуттям сорому за свою гомосексуальність. Навіть у квір-спільнотах мене соромили за брак мужності і занадто розкуте ставлення до сексу.

У моїй родині завжди вважали, що гомосексуальність — це гріх.

З іншого боку, з часу виходу мого проєкту ставлення до ЛГБТ-спільноти змінилося на краще. Мені здається, це сталося завдяки прийняттю закону про одностатеві шлюби у 2015 році. Тоді на референдумі 62% населення проголосувало «за», і це дало зрозуміти, що свідомість людей починає звільнятися від умовностей. Не дарма ж попередній ірландський прем’єр-міністр Лео Варадкар став четвертим у світі головою уряду, який є відкритим геєм. Зараз в Ірландії активно створюють простори для квір-персон, де всі можуть просто бути собою. І все ж востаннє, коли я був удома, мені постійно кричали щось образливе з вікон проїжджаючих машин. Тож попереду на нас чекає ще довгий шлях прийняття і толерантності.

Коли я був молодший, то щиро вірив, що мені ніщо не допоможе і що навіть прохання про допомогу буде безглуздим і ганебним. Однак у мене була моя камера і моя творчість, завдяки цьому я впорався. Я б хотів сказати всім людям, які «сильно нервують», що вам не варто боятися попросити про допомогу. У найпохмуріші періоди життя я думав, що залишився зовсім сам і що смуток ніколи не пройде. Але я не був сам, і ви теж не самі.

Г'ю Гейл
Г'ю Гейл
Г'ю Гейл
Г'ю Гейл

1 103

18

79
9

Більше матеріалів