Чому це шедевр

Лі Міллер: З обкладинки Vogue у військові кореспондентки

У 19-річному віці Міллер з’явилася на обкладинці Vogue, але кар’єра моделі її мало цікавила, тож згодом Лі відкрила власну фотостудію, а потім як військова кореспондентка почала робити репортажі для того ж Vogue. Проте зніматися як модель вона не перестала, і одне із найвідоміших фото з Лі Міллер — у білосніжній ванні у квартирі Гітлера після його зникнення. Це своєрідний ляпас фюреру, бо так Міллер говорить, що саме вона є переможницею.

Історія їхнього знайомства безперечно кінематографічна. Париж 1929-го, зустріч у барі Bateau Ivre. Ман Рей дуже довго відмовлявся, говорив, що не хоче жодних зобов’язань і планує поїхати на відпочинок. Між ними різниця у віці, 17 років. Але дівчина була настільки впевненою у собі, що зрештою Ман Рей здався, — молода американка виборола право навчатися у без перебільшення видатного майстра фотографії та кінематографа. Це була Лі Міллер, фотографка, яка щойно здобула освіту у галузі театрального освітлення та дизайну і стала знаменитою у США через знімок на обкладинці журналу Vogue, — для нього вона позувала у 19 років. Дружба та співпраця з Маном Реєм визначили зацікавлення самої Лі Міллер та її фотографії: портрети жінок, знімки померлих під час Другої світової війни — у всьому відобразився інтерес до сюрреалізму. Так Лі Міллер опинилася по обидва боки камери — і як модель, і як авторка.

Портрети жінок, знімки померлих під час Другої світової війни — у всьому відобразився її інтерес до сюрреалізму.

«Усе було непросто. Я хотіла бути художницею, точніше займатися живописом. Я бачила багато творів мистецтва, які мене хвилювали. І я хотіла створювати такі ж сильні твори», — пояснювала Міллер свій вибір у радіоінтерв’ю 1946 року. «Але натомість ви стали фотографкою», — перебила її репортерка. «Я хотіла навчатися у найкращого фотографа на той час», — додала Лі.

Дослідники зазначають, що Ман Рей відкрив метод соляризації саме у співпраці з Міллер. Згідно з легендою, під час проявлення плівки пацюк пробігав повз дівчину і злякав її. Через цей невеликий інцидент процес проявлення був перерваний, і на якусь мить світло потрапило на негатив. Зміст фотографії змінився, але це лише захопило митців, які намагалися повторити ефект, щоб досягти ще більш яскравого образу.

Імпульс, який змінив життя

Між Міллер та Маном Реєм попри тісний зв’язок існувала і велика конкуренція: часто автори не хотіли ділитися один з одним своїми ідеями та результатом. Зрештою у 1932-му Міллер переїхала до Нью-Йорка, де відкрила власну студію, яку, щоправда, через два роки довелося закрити. Закохавшись у каїрського бізнесмена Азіза Елуї Бея, вона вирішила переїхати до Єгипту. Там Міллер продовжила знімати пустельні ландшафти, фактури, контраст світла й тіні, масштабу — все це її надихало. Фото Лі свідчили про продовження пошуків у сюрреалізмі. Зокрема, у 1937 році у місті Cива вона зробила один із найвідоміших знімків того періоду — «Портрет простору», де відтворила контраст між зовнішнім та внутрішнім світом.

У 1937-му Міллер приїхала до Парижа, де познайомилася з художником і письменником Роландом Пенроузом, — він став її другим чоловіком. Нове кохання захопило художницю, і вона вирішила продовжити своє перебування в Європі. У Лондоні Лі дізналася про початок Другої світової війни і, попри вмовляння повернутися до США, усе ж залишилася у Великій Британії та стала військовою кореспонденткою. Ще ніколи американський журнал про моду Vogue не писав так багато про війну і смерть.

«Я не буду першою жінкою-журналістом у Парижі. Але буду першим фотографом-жінкою. Хіба що хтось стрибне з парашутом. У будь-якому випадку, гадаю, я — єдина жінка, яка справді висвітлювала битву», — цитує Лі Міллер Getty Images. «Проте багато людей кажуть, що війна не жіноча справа», — акуратно зазначала інтерв’юерка після війни. «Я багато про це чула у своєму житті», — відповідала Міллер.

«Я не буду першою жінкою-журналістом у Парижі. Але буду першим фотографом-жінкою».

Міллер дійсно не була першою фотокореспонденткою на війні, але те, як вона віддавалася своїй справі, не викликало сумнівів у щирості, сміливості й завзятті Лі. Міллер працювала у Лондоні як позаштатна кореспондентка для американського та британського Vogue і не лише знімала, а й робила репортажі.

За публікаціями Лі Міллер можна побачити і зростання самого журналу, який дорослішав і сміливішав разом зі своєю авторкою. На початку він публікував тексти про те, які капелюшки і сукні зручно носити у часи військової кризи, або ж історії жінок, які допомагали армії чи надихали на громадську діяльність. Але згодом видання вже друкувало новини про висадку союзників, застосування напалму при облозі Сен-Мало, звільнення Парижа й концентраційних таборів Бухенвальд і Дахау, голод в Угорщині та післявоєнну Бельгію. Це все через об’єктив і погляд Лі Міллер, яка всюди намагалася бути першою.

Присмак пороху

Суспільство ніби постійно потребувало від Міллер виправдань та пояснень: чому молода жінка та відома модель вирішила говорити про війну? Чому вона обрала небезпеку замість спокійного життя? Сама Лі пояснювала це «смаком пороху», який вона відчувала. І, повертаючись з війни, у листі до редактора журналу констатувала, що їй буде важко, адже вона вже звикла до цього присмаку.

Суспільство ніби постійно потребувало від Міллер виправдань та пояснень: чому молода жінка та відома модель вирішила говорити про війну?

Можливо, інтерес Міллер до сюрреалізму підштовхнув її шукати кордони між різними світами, життям і смертю саме у такий спосіб. Фотографії та репортажі Лі були настільки ж безжальними, як і сама війна; кореспондентка ніколи не бралася за «красиві» теми, не добирала м’яких слів. Усі її знімки й тексти ламали відчуття спокійної реальності у тих, хто відкривав журнал Vogue протягом Другої світової. Міллер не показувала героїзм чи возвеличення, вона підкреслювала контраст війни.

У ліжку Гітлера

Якщо, за словами Лі, фотографії були не авторськими, а відбитком війни, то її авторство та голос звучали у текстах. Найбільш красномовним став репортаж «Нацистський урожай», опублікований у червні 1945-го, де вона говорила про звільнення концтаборів Бухенвальд та Дахау і слово «відплата» звучало найбільш гостро й сильно. Міллер писала про голод німецького населення, яке пізнало наслідки війни, — відчуваючи саме відплату за побачене раніше.

Коли було оголошено про смерть Гітлера, Лі оселилася у його квартирі в Мюнхені, буквально спала у його ліжку. На одному зі знакових портретів Міллер авторства Давида Шермана вона миється у білосніжній чистій ванні фюрера. Погляд жінки відведений від камери, ніби вона відвертає увагу від головного. Біля цієї ванни на білому рушнику стоять брудні військові черевики, які ще нещодавно ходили по ґрунту Дахау. Син Міллер Тоні Пенроуз зазначав, що знімок — свого роду ляпас Гітлеру. Виданню The Telegraph автор пояснював: «Цим знімком вона говорить, що саме вона є переможницею».

Коли було оголошено про смерть Гітлера, Лі оселилася у його квартирі в Мюнхені, буквально спала у його ліжку.

Міллер знімала не лише війну, але й у всьому намагалася бути першою і говорити про ті речі, які замовчували. Так, Лі сфотографувала увесь акторський склад, включно з продюсерами та авторами (окрім Гертруди Стайн, портрет якої зробив Ман Рей у Парижі), опери «Четверо святих у трьох діях». Постановка виявилася історичною подією для США, адже вперше були задіяні виключно афроамериканські актори. Серед тих, хто тоді опинився в об’єктиві фотографки, — Єва Джессі: згодом вона стала першою афроамериканкою, що отримала міжнародну відзнаку як професійна хорова диригентка.

Серед доробку Міллер велика кількість портретів людей, які створювали світову культуру, особливо всупереч війні. Її першим текстом було інтерв’ю з Міро, зроблене випадково. Журналістка, яка планувала брати інтерв’ю, й гадки не мала про те, хто він такий, і зрештою застудилася. Але Міллер попри відсутність досвіду не зніяковіла і написала свій перший текст.

Не мистецтво

Лі Міллер щоразу повторювала: її фотографії не мистецтво, як би вони не виглядали; це — документалістика. Тому вона ніколи не називала себе художницею, хоч саме цього прагнула на початку. Ба більше, як згадує Тоні Пенроуз в інтерв’ю виданню The Guardian, Міллер щоразу знецінювала свою роботу, кажучи, що не зробила нічого важливого, про що варто говорити. У листі до свого колеги вона писала: «З якихось причин я завжди хочу бути ще деінде».

Після війни Лі перестала займатися фотографією та навіть у якості моделі дуже рідко ставала перед камерою. Ховала свій архів від близьких, як і власні післявоєнні травми, намагалася забути біль втрат у алкоголі та депресії. Важкий стан посилився з народженням сина: лікарі сказали, що жінка більше не зможе мати дітей.

Міллер померла від раку у 1977 році, коли їй було сімдесят. Тривалий час її архів лежав замкненим на горищі, але завдяки сину Лі став доступним для вивчення. Лишилися також мапи, якими вона користувалася, забруднені чернетки і нотатки, військові документи, листування з відомими митцями. Тоні Пенроуз каже, що стосунки з Міллер ніколи не були простими, але її архів та фотографії познайомили його з рідною матір’ю, хоч, на жаль, уже після її смерті.

138

23

686
3 071

Більше матеріалів