Критика

Забомби Ісуса

У релігійному Львові, де пасажири в маршрутках хрестяться щоразу, коли проїжджають храм, Сергій Радкевич малює графіті — переважно лики святих та мучеників. Віруючих творчість Радкевича спантеличує. Що є богохульством — малювати Ісуса на безхозній стіні чи знищувати його зображення?

У 2017 році влада Львова проводила фестиваль молоді у місцевому Парку культури. Зробити графіті до свята попросили вуличного художника Сергія Радкевича. Коли Сергій закінчив роботу, виявилося, що він зобразив головну святиню християн — Гроб Господній. Як реагувати на це, чиновники не знали і, пом’явшись, пішли. Нині митець відкрито називає своє графіті провокацією.

Роботи Радкевича розкидані по всій Україні: від розпису на Бессарабському ринку у Києві до наскельного малюнка в Карпатських горах, де той не бачив ніхто, крім самого автора. Його мурал із покровителем Парижа святим Діонісієм, який тримає у руках відрубану голову, намальований на одному з будинків на вулиці Оберкампф.

Якось Сергію довелося підмінити дружину, яка розписувала храм. Цей досвід так вплинув на нього, що він вирішив відмовитися від традиційних графіті та створювати роботи на сакральну тематику.

Сергій Радкевич (ТЕСК) 32 роки

Вуличний художник із Луцька, мешкає у Львові. Закінчив Львівську національну академію мистецтв (кафедра монументального живопису). Лауреат премії PinchukArtCentre.

Про реакцію на роботи

— Я працював зі стрит-артом як легально, так і нелегально. Ночами бігав і залишав містом написи, потім йшов до академії та працював з оголеною натурою, а паралельно розписував церкву. Коли відбулося моє «навернення», я зрозумів, що це можна об’єднати.

Більшість людей реагують на роботи позитивно, навіть священники. Але мій мурал у селі Поповичі у 2013 році був забризканий фарбою «а-ля Поллок». За кілька днів до цього виник конфлікт із місцевим священником Московського патріархату — кажу без політичних упереджень. Потім цей священник, у піджаку та джинсах, під виглядом звичайного мешканця під’їхав автомобілем і запитав, що я тут малюю. А малював я святих Кузьму і Дем’яна — був саме їхній день за православним календарем. Роботу було присвячено всім жертвам терактів у світі. Як я зрозумів з реакції священника, він не знав, хто ці святі.

Сергій Радкевич, «Ноги». Фестиваль «ПоліхромА», Луцьк, Україна, 2018 рік

Після цього з його подачі почала обурюватися громадськість, і мурал був зіпсований. Я гадаю, це претензія до форми, а не до змісту: роботу було намальовано в публічному просторі, а він «брудний». У людей духовність чомусь асоціюється лише з інститутом церкви та конкретною будівлею. Можливо, були й інші руйнування, але я про них не знаю. Я легко ставлюся до того, що мої роботи руйнуються з часом або хтось їх зафарбовує.

Я не вважаю, що своїми образами посягаю на ікони.

Деякі роботи, які я створив у 2011-2012 році, я б зараз не малював. Тоді я надто відверто зображував релігійні переживання. Зараз я гадаю, що деякі сенси треба ховати, а не бити ними в лоб. Я не вважаю, що своїми образами посягаю на ікони. Називаю їх «світським живописом на тему сакрального».

Графіті у львівському Парку культури було провокацією. Інші вуличні художники, половина з яких були атеїстами, зізнавалися, що не змогли б зафарбувати мою роботу — з містичних міркувань. Потім я багато думав про це: чому спрацьовують такі рефлекси, якщо переконання інші. Вийшло свого роду дослідження, як суспільство впливає на людей і чому невіруючі бояться торкатися подібних зображень.

Для Arsenale 2012 я хотів зробити мурал на сакральну тематику: розп’яття з відкритою грудною кліткою та оголеними внутрішніми органами Христа. Тоді куратор Девід Елліотт пояснив мені, що поруч знаходиться Києво-Печерська лавра, а бієнале фінансується з державного бюджету, тому робота має бути стриманішою.

Графіті «Соціальні перегони» я зробив напередодні свого тридцятиліття. Простір під ногами спортсмена мав стати чорним, як космос. Але мешканці будинку виступили проти через те, що незадовго до цього тут померла дитина. Відмовлятися від проєкту було пізно і довелося пофарбувати частину муралу у фіолетовий. Багато людей досі забобонно бояться чорного кольору, тому що він асоціюється у них із жалобою.

Фото: Юрко Дячишин
Фото: Юрко Дячишин

Про християнство

Зараз я не випинаю своїх релігійних переконань, як раніше. Так, я віруюча людина. Але я намагаюся об’єднувати інститути та ходити до різних церков. Пробую «спамити»: приходити в якусь християнську громаду і робити там речі, які вважаються неприпустимими — не через канони, а з людських міркувань. Навіщо потрібний цей «спам»? Щоб викликати дисонанс, дискомфорт, який дратуватиме людей і змушуватиме їх замислюватися. Більшість законів є дуже умовними. Деякі протестанти взагалі проти іконошанування та зображення Бога.

Я не бачу агресії щодо християн. Натомість зіштовхуюся з підміною понять серед віруючих людей. Чи бувають християни агресивними? Бувають. Іноді і я буваю агресивним. Я пішов би на Марш рівності, якби знав деяких людей звідти особисто. На Марші рівності також можуть бути корупціонери та ґвалтівники. Але я і християнські ходи не відвідую. Узагалі не люблю будь-яких масових заходів.

Сергій Радкевич, «У межах усвідомленого. Персональний міф». «Акт», Київ, Україна, 2019 рік
Сергій Радкевич, «Жертви». Музей сучасного мистецтва у Ліоні, Франція, 2016 рік

Про вуличне мистецтво

Зараз я більше цікавлюся сучасним мистецтвом, ніж класичним. Талановитими українськими художниками вважаю графіка Олександра Аксініна — у його роботах якраз присутній містицизм, — Павла Макова та Олександра Животкова. Великий вплив на мене справили ікони Єжи Новосельського. У них є всі канонічні елементи, але вони сучасні. Подобається грецький художник Фікос, котрий працює з іконописом. Одна його робота є і в Києві. А зі старих майстрів люблю Феофана Грека — його пластика агресивніша, ніж у Андрія Рубльова.

З 2011-го я заробляю продажем своїх малюнків, організацією виставок, подаю заявки на гранти та стипендії. Відтоді я ніде не працював офіційно. Щороку беру «халтури» — розпис чи дизайн на замовлення. Цього терміну вистачає, щоб забути про те, як важко знаходити спільну мову із замовником. Його бажання не завжди збігаються з моїми, і я починаю цінувати те, що роблю сам. За місяць можу підготувати повноцінний проєкт для галереї, тобто 15-20 робіт. Деякі з них можуть бути розміром два на три метри.

Нині твори вуличних художників виставляються у галереях, їх купують музеї. Це нормально, але коли стрит-арт стає легальним, він набуває іншої форми і вступає у відносини з бюрократією. Якщо графіті в сучасній державі має право на існування, то воно нікому не заважає.

Про зображення трагедії

Я мав стати учасником проєкту з розпису станції метро «Осокорки» у Києві, але відмовився з суб’єктивних причин. Результат вийшов хаотичним, нічого доброго про нього не скажеш, звісно. Спочатку йшлося, що різні художники створять проєкт, об’єднаний однією темою. Зараз це просто набір ілюстрацій, і деякі з них дуже примітивні. Є цікаві роботи, але незрозуміло, чому вони там, чому саме у метро. Я знав лише одного з заявлених художників, а решту було важко навіть знайти в інтернеті.

Більшість муралів у Києві — це взагалі не мурали.

Київ перенасичений муралами, але його головна проблема не в них, а в хаотичній архітектурній забудові. Це найгірше, що сталося з містом останніми роками, і це вже ніяк не виправити. Більшість муралів у Києві — це взагалі не мурали. Їх виконують ілюстратори, які просто мають балон і акрил та вдало втілюють свої зображення на великих поверхнях. Вони, звичайно, привертають око перехожого, але ніяк не пов’язані з середовищем. Хороший художник до того, як розпочати роботу, ставить собі завдання. Тиснути на глядача чи «входити» у стіну і «сидіти» там акуратно? Якщо ти потрапляєш в історичне середовище, ти його руйнуєш чи співпрацюватимеш із ним?

У 2016 році в рамках фестивалю Mural Social Club грецький художник Фікос Антоніос створив мурал «Земля та небо». Роботу було намальовано на 16-поверховому будинку в Дарницькому районі Києва.

Сергій Радкевич, «Жертва». Музей сучасного мистецтва у Ліоні, Франція, 2016 рік

Я був проти того, щоб створювати мурал у Чорнобилі. Справа вже дійшла до реалізації? Ні? Чудово. Найімовірніше, це просто медійний проєкт для фото та рефлексія в порожнечу: навряд чи співробітникам ЧАЕС справді потрібна ця робота. Мурал із Карліном у цьому сенсі чесніший. Я не знаю, чи взагалі можна передати трагедію через зображення. Зафарбувати чорним, обкласти землею та залити ртуттю — можливо. Але точно не малюнок.

Для мене показовою є історія про проведення конкурсу на створення пам’ятника жертвам концтаборів. У журі цього конкурсу був скульптор Генрі Мур, а одним із учасників став художник Йозеф Бойс. Коли він зрозумів, як важко зобразити жертву, то накидав ганчір’я, речі, залив їх воском і сказав, що через скульптуру не можна пояснити трагедію — це стало б заміною. Просто емоційним переживанням митця і все.

У травні пресслужба ЧАЕС запропонувала користувачам фейсбука обрати найкращий ескіз муралу. Під час відкритого голосування найбільше лайків — близько 4 тисяч — отримала робота Миколи Трипільського з коміком Джорджем Карліном та його цитатою «З планетою все гаразд. Це людям кришка!». Але переможцем став Валерій Коршунов. На його ескізі зображений табун коней та рука, що тримає символ атома.


Усі фотографії надані Сергієм Радкевичем, якщо не вказано інше.

Нове та Найкраще

652

582

607
936

Більше матеріалів