Зізнання в коханні: Плотська мудрість Еліс Ніл

Я б хотіла писати з твоєю щирою прямотою, але не вмію. Твої картини завжди змушували мене застигнути в сумніві, який віддає упевненістю в його необхідності. Кожна твоя робота — це солона примочка на рану моїх власних слабкостей. Кожна з картин написана добре знайомою, але неназваною мовою. Напевне, тому я не можу перестати на них дивитися.

Я хочу говорити до тебе безпосередньо — так, нібито ми жили в один час, в одному місці, бачили одних і тих самих людей. Поки вдалося тільки з місцем, та й те випадково: я жила недалеко від твого будинку у Брукліні і щоночі засинала біля полиці з твоїм альбомом. Я так і не потрапила на жодну твою виставку, не встигла на лекцію, присвячену тобі у книжковому Strand, тричі провалила спробу побувати в музеї Вітні, куди хотіла більшою мірою через бажання побачити твої картини, які ще якихось 30 років тому лежали німим вантажем на підлозі твоєї квартири.

«Кожний досвід хороший, якщо ти здатний його пережити» — улюблена твоя фраза у Петера Шельдаля, яка мене зараз трохи виправдовує. Нехай я майже не побачила музейні наслідки твого життя, але день у день я переживала життя, яке вперше побачила саме у твоїх картинах. Це побут, в якому все «1 = 1». Любов дорівнює любові, хіть дорівнює хіті, ненависть дорівнює ненависті. Без півтонів, без домішок і зайвих відтінків. Твоїм роботам ніколи не бути територією невинності: ти занадто фанатична у фіксуванні найболючішого в людині. Утім, у тебе є виправдання, а саме — твоя безстрашність брати на себе все, що стосується людини, і все, що її оточує. Ти навіть не намагаєшся зрозуміти і показати все правильно. Відтінки зображуваних тобою тіл підійшли б скоріше мертвим, ніж живим. Коли ти ставила поруч на картині чоловіка і жінку, це було схоже на спільно пережитий досвід щоденного вмирання.

Твоїм роботам ніколи не бути територією невинності: ти занадто фанатична у фіксуванні найболючішого в людині.

Чітко пам’ятаю, з чого все почалося. Я не змогла дізнатися про тебе зі своїх університетських курсів, хоч ти і виключення з правил. Здавалося б, це головний прохідний квиток в історію мистецтва, але ні: ти не з тих правил виняток. Американці не люблять порушення комерційних традицій у мистецтві. А що ти зробила? Правильно — була фігуративною художницею в розпал абстрактного експресіонізму.

Коли я приїхала до Нью-Йорка, я жила в бібліотеці-майстерні Михайла Туровського (який тебе, до речі, обожнює). У перший же день він сунув мені в руки твій альбом, я відкрила його і одразу ж потрапила на дві акварелі «Відторгнення» 1935 року. На них ти з бойфрендом Джоном Ротшильдом після того, як розсталася з художником Карлосом Енріке в Гавані та Кеннетом Дуліттлом, який був такий добрий, що знищив більшість твоїх робіт. Здається, саме час, проведений із Джоном, ти називала «милостивим спокоєм перепочинку».

Я не запам’ятала, що ці роботи називалися «Відторгнення». Саме тому замість того, щоб побачити там у першу чергу відображений момент крайньої неприв’язаності чоловіка і жінки, я побачила радість оголеної чесності. Адже такий ступінь чесності — це привілей. Справа навіть не у відсутності сорому між фігурами, не у випорожненні одне перед одним або наготі. Справа не в мізансценах зображуваного, справа в тобі як художниці.

Ти створила картини не про минуле, а про те, що врешті-решт залишилося з тобою після пережитого. Це особлива властивість людської пам’яті, коли спогади не мутують внаслідок зміненого ставлення до них. Це замальовки минулого, не торкнуті наступними актами психотерапевтичного самозаспокоєння. Іншими словами — вони не торкнуті пам’яттю. Твій головний талант саме в цьому — в умінні зобразити минуле, якому не відмовляють у його власному «тут і зараз».

Я не знаю, чи це почуття полегшило тобі життя, але це неабияк заспокоїло тоді мене. Минуле — це одяг, з якого ти виріс. Це тканина, яка на тобі вже не зійдеться. Намальовані фігури тебе і Джона виглядають так, ніби ви констатуєте: так, життя щойно розлетілося на шматки.

Намальовані фігури тебе і Джона виглядають так, ніби ви констатуєте: так, життя щойно розлетілося на шматки.

Тобі подобався письменник Малкольм Коулі — він якось сказав, що твоя головна проблема в тому, що ти неромантична.

Якби ми були знайомі, я б тобі сподобалася ще менше: я вважаю тебе головним романтиком американського фігуративного живопису. Для Коулі ти «неромантична», оскільки занадто зациклена на людських дефектах. А як на мене, не існує дії, яка олюднює більше, ніж розгляд недоліків. Можливо, ти несентиментальна, але людська оголеність хороша саме несентиментальною.

Я б назвала твій автопортрет 1980 року найбільш еротичним зображенням жінки, яке я бачила. Це оголення без пози, з якоюсь навіть дратівливою гідністю. У тебе немає вип’яченого в очі «стилю» або дизайнерського аранжування.

Твоя головна властивість — точність. Особливо в оголошенні діагнозів усім, кого ти зображувала, — від Енді Ворхола до Дана Гордона, — але в першу чергу собі. Гілтон Кремер назвав це «тихою плотською мудрістю». (Чи не вперше він сказав щось зворушливо-чуттєве, і треба ж, одразу в ціль.)

Твоя головна властивість — точність.

Акварелі з тобою і Джоном довго не давали мені спокою. Мені хотілося уявити, яким був ваш побут до корабельної аварії. Я годинами дивилася на ваші відсторонені фігури. Здавалося, що ці два тіла колись були такою природною і звичною територією одне для одного. Ваше спільне перебування в одному просторі стало результатом усіх попередніх союзів, внутрішніх порушень і тимчасових махінацій. Простіше кажучи, засинати в ліжку не на самоті у 1930 році — випадкова удача для вас.

Саме цей факт випадковості надає природності перебуванню поруч. Кожен із вас — усього лише тіло, воно пластичне, в ньому немає нічого такого, що може здивувати, воно безпечне, воно чутливе. Ви достатньо знаєте контури ваших тіл, щоб любити мінливість. І це заважає мені зрозуміти, чому ти назвала ці роботи «Відторгнення». Мені не дуже приємно усвідомлювати те, що зображення, навколо яких я вибудовувала своє розуміння близькості чоловіка і жінки, насправді є зображенням розпаду. Утім, це багато чого пояснює.

Джон Берджер, якому я так і не можу пробачити, що він не написав текст про тебе (а ти його портрет — так!), пропонував уявити історію, складену тільки з того, що описують камери відеоспостереження, «безглуздий звіт про людське існування». «Це те, на що схожа мова, яка панує між нами». Мені хотілося побачити, якою твоя «колекція персонажів» була б зараз. Як би ти сприймала портретування людей, що оточують тебе? Або думала, що більшу частину реальності неможливо змалювати? Або що портрет як такий і зовсім не має сенсу?

Я говорю до тебе прямо, так, як ти через роботи завжди заговорювала зі мною. Як і тебе, мене з дитинства виховували тиша і відсутність. Напевне, тому, подорослішавши, я полюбила твої картини. Вони — тиша, яку можна різати бритвою.

Фото: Smithsonian Institution, David Zwyrner