«Ця валка здавалася безкінечною»: історія однієї з наймасштабніших евакуаційних операцій початку війни

На прохання героїв ми використовували у матеріалі тільки їх імена.

Харків бере прісну воду з Печенізького водосховища, яке спорудили на Сіверському Дінці ще в 1960-х. Місцеві називають його Салтівським морем. Воно славиться краєвидами, піщаними пляжами та густим сосновим лісом.

На правому березі водосховища стоїть селище Печеніги. З сусідніми селищами — Мартовим, Артемівкою, Новим Бурлуком та іншими, які знаходяться на лівому березі водосховища, — його сполучає гребля. 24 лютого 2022 року українські військові підірвали міст через греблю, щоб затримати російський наступ. Мостові переходи, якими могла проїхати техніка, були зруйновані. Печеніги лишилися під контролем України, а села по той бік водосховища опинилися в окупації.

Між окупованою і вільними територіями лишився піший прохід по вцілілому металевому мосту козлового крана над греблею. Згодом він стане відомий як «дорога життя», яка врятувала тисячі мешканців регіону під час окупації.

Павло і Жазі

Павло і Жазі виїхали з Харкова в село Шевченкове Куп’янського району в перший тиждень вторгнення. Росіяни активно обстрілювали місто, з магазинів зникали продукти та засоби гігієни, з аптек — ліки. Місцева влада закликала харків’ян цілодобово лишатися в укриттях. Шевченкове, де у Павла жили батьки й бабуся, окупували 26 лютого. Але село за таких умов здавалося подружжю безпечнішим: його не обстрілювали, там були власний город і погріб, отже — можливість прогодуватися та сховатися.

До всього, Жазі була на 5-му місяці вагітності, а всі її родичі знаходилися далеко — в Киргизстані. Павло якийсь час працював там, познайомився з Жазі, а за рік до вторгнення вже разом з нею повернувся до Харкова.

Життя в селищі спочатку здавалося спокійнішим. Російських військових було майже не видно, газ, світло, інтернет — все працювало. У крамничках, як і раніше, приймали гривні. Ставши на облік у місцевій лікарні, Жазі дізналася, що в неї буде хлопчик.

Втім, примарний спокій розвіявся, коли у мережі та медіа з’явилися фото зі звільненої Бучі. Після цього лишатися в окупації стало дійсно страшно. У ніч на 7 квітня Павло прокинувся від гулу: трасою Чугуїв — Мілове рухалася військова техніка. Колони, які раніше хіба що проїздили повз, цього разу заходили в селище.

Стало зрозуміло: російські військові, відступивши з Київщини, планували облаштуватися тут ґрунтовно і надовго. У той самий день окуповані поселення Харківщини відключили від українських енергосистем, у Шевченковому зникло світло та будь-який зв’язок. З’явився ризик залишитися без харчів і води.

У городі сусідського будинку Павло побачив машину десанту та російських військових. Знову згадавши знімки з Бучі, подружжя переїхало у будинок, який стояв трохи далі. Але обоє розуміли — з Шевченкового треба їхати зовсім.

Перша спроба

Будні в знеструмленому селищі ставали дедалі схожими на життя минулих поколінь: спати лягали з першими сутінками, а прокидалися на світанку. Жазі переживала, що доведеться народжувати майже у польових умовах. Побоювання посилились, коли місцеві акушери розповіли їй про нещодавні пологи при світлі кишенькового ліхтарика та про купання немовляти в дощовій воді.

Одного безсонного ранку наприкінці квітня Павло побачив на трасі колону з сотні машин. Вона рухалася у бік Балаклії. Селищем почали ширитися чутки, що з Балаклії випустили на підконтрольну Україні територію майже 200 машин. У Павла з’явився план.

Власного авто Павло не мав, тож домовився з сусідами спробувати виїхати разом на їхній машині. Рушили тією ж дорогою, що й колона. На блокпості в Балаклії їхнє авто опинилося в хвості черги. Простояли цілий день. Вода закінчувалася. Навіть просто зійти з дороги було страшно — територія довкола могла бути замінованою.

Вранці здалося, що чекали недарма — проїхали перший блокпост, за ним ще два. Однак потім колону розвернули російські військові. Павло намагався поговорити з ними, але ті, наставивши на нього зброю, наказали повертатись.

Дорогою до Шевченкового довелося минати російську колону з «Градами» та позашляховиками. Павло встиг помітити, як один із кулеметників цілився прямо в нього. Відчуття страху та безпорадності запам’яталося надовго. Втім, воно ж ще більше укріпило рішення виїжджати. Тож наступного ранку група вирушила тим самим маршрутом. Але цього разу машину розвернули на першому ж блокпості. Ситуація здавалася безнадійною.

Дорогою довелося минати російську колону з «Градами» та позашляховиками. Павло встиг помітити, як один із кулеметників цілився прямо в нього

9 травня в Шевченковому раптово з’явилися світло та зв’язок. Шукаючи в інтернеті будь-яку інформацію про можливості виїхати, Павло натрапив на чат-бот для українців Helping to Leave. Він натиснув start.

«Привіт, — відповів бот, — ми цілодобово консультуємо тих, хто потребує допомоги, та залишаємося з ними на зв’язку протягом усього процесу евакуації». Павло залишив заявку на евакуацію. За кілька днів йому подзвонила Діна.

Діна

Діна переїхала з Росії до Барселони у 2015-му. Займалася когнітивною нейробіологією, працювала з робототехнікою. У 2020 році захворіла, перенесла кілька операцій та дві трепанації черепа. Лікування коштувало їй пошкодженого вестибулярного нерву. Відтоді у Діни проблеми з рівновагою. Їй складно читати й писати, вона відчуває хронічний біль.

Після початку вторгнення жінка одразу вирішила допомагати українцям: прихистила у себе пару з Києва, приглядала за дітьми біженців, поки ті займалися документами. Зрештою, 4 квітня приєдналася до благодійної організації Helping to Leave, яка об’єднувала волонтерів із двох десятків країн.

Лише за перші години після запуску організація отримала понад 10 тисяч запитів про допомогу від українців. Коли Діна приєдналася до команди, над цими запитами працювали вже більше сотні волонтерів. Вони збирали інформацію та шукали транспорт і маршрути для виїзду.

Перший запит, який отримала Діна, — допомогти виїхати зі Львова до Польщі. Потрібно було визначити найкращий маршрут, подбати про квитки та місце для ночівлі. Нічого складного. Але наступного тижня жінка почала працювати оператором на Харківському напрямку. Завдання там були не з легких.

Дороги в окупованій частині Харківської області контролювали російські військові. Зв’язку не було. Часто люди просили допомогти близьким, від яких самі нічого не чули вже кілька тижнів. Більшу частину часу оператори витрачали на довгі листи-відповіді, в яких пояснювали, чому не можуть допомогти.

Дороги контролювали російські військові. Зв’язку не було. Часто люди просили допомогти близьким, від яких самі нічого не чули вже кілька тижнів

Діну така ситуація не влаштовувала. Вона вперто шукала інформацію про окуповані міста та села Харківщини (читала пабліки та сторінки в соцмережах місцевих громад), навіть коли здавалося, що знайти щось корисне неможливо. Під час моніторингу однієї з груп у соцмережах Діна знайшла повідомлення мешканки Нового Бурлука, якій вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію. Зв’язавшись із жінкою, Діна дізналася, що росіяни випустили її з окупованої Харківщини через греблю Печенізького водосховища.

Діна почала цілеспрямовано шукати тих, кого випустили через греблю. Якби інформація підтвердилася, вона могла б відповісти на десятки запитів, які вже кілька тижнів «висіли» в чат-боті. І підтвердження знайшлись.

Ненадійний шлях

Тонкий перешийок над Сіверським Дінцем не був офіційним «зеленим коридором», але чомусь росіяни щопонеділка випускали через нього місцевих на підконтрольну Україні територію. Не було жодних гарантій, що це триватиме й надалі. Але Діна вирішила ризикнути й розповісти про маршрут охочим виїхати.

«Я запитала себе: якби я була в окупації, чи хотіла би знати про існування дороги для виїзду, навіть якщо вона небезпечна? Так, хотіла б», — згадує волонтерка.

Новина про шлях через греблю розлетілася миттєво. Невдовзі оператори Helping to Leave отримали близько двохсот запитів від охочих скористатися маршрутом, потім кількість зросла до тисячі.

Діна уявила, як усі ці люди їдуть у бік греблі. Картина у голові нагадувала кадр з постапокаліптичного фільму. Літні мешканці Великого Бурлука, жінки з дітьми та домашніми тваринами з Борівщини, родини з Ізюма — усі, хто наважився на виїзд з окупованої Харківщини, рухаються у бік греблі. Хаотичність виїзду лякала, але іншого виходу ні у Діни, ні у тих, хто прагнув порятунку, не було.

«Я запитала себе: якби я була в окупації, чи хотіла би знати про існування дороги для виїзду, навіть якщо вона небезпечна? Так, хотіла б»

Аби якось полегшити евакуацію, волонтерка продовжила збір інформації. Її цікавило все: «погані» блокпости та перевірки на них, заміновані дороги, закриті села. Основним джерелом даних були місцеві жителі, які, виходячи на зв’язок, розповідали родичам усе, що знали про ситуацію на дорогах і блокпостах. А родичі передавали інформацію волонтерам. Проблема була в тому, що на зв’язок місцеві виходили не часто. Так, мешканцям одного з сіл доводилось їхати за 20 кілометрів від дому до точки у полі, де ловив сигнал.

Щоб якось систематизувати інформацію, яка надходила, Діна робила помітки в інтерактивній мапі Deep State. Зеленим відмічала безпечні ділянки, червоними хрестами — небезпечні. Такою, наприклад, була ділянка між селами Вільча та Гонтарівка — все говорило про те, що вона замінована. Інша червона зона тягнулася від Шевченкового до Волохового Яру. В останньому стояла російська техніка, тому через тамошні блокпости нікого не пускали.

Надсилати цей важливий документ людям під окупацією було небезпечно. Знайдений російськими військовими, які перевіряли телефони українців на блокпостах, він міг стати приводом для підозр у шпигунстві. А це означало підвал або смерть. Тож охочим виїхати оператори описували зображення словами. Комунікацію ускладнювало ще й те, що волонтери мали описати місцевість, яку не бачили на власні очі.

Це не точно

Першу інструкцію для виїзду Діні допомогла написати Олена — адміністраторка чату Борівської громади. На початку повномасштабного вторгнення Олена виїхала до Румунії, але чудово пам’ятала місцевість, якою мав пройти маршрут.

Інструкція була неідеальна, адже багато що залежало від факторів, які неможливо контролювати, — ситуації на фронті та волі росіян на блокпостах. У документі йшлося про необхідність очистити дані в телефоні перед проходженням блокпоста й нагадування про ліки, воду, павербанки та інші важливі для довгої поїздки речі. Там зазначалося, що росіяни пропускали лише жінок, дітей та чоловіків до 18 і старших 60 років. Волонтери рекомендували не брати одяг кольору хакі та українську символіку, закликали поводитися на блокпостах спокійно й ввічливо, не реагувати на провокації.

Як і у випадку з картою, інструкцію переповідали словами. В цілому вона була простою та зрозумілою. Та майже кожен пункт закінчувався припискою Олени — «хоча це не точно».

Суперкар

На це «не точно» розраховував Павло. Згідно з інструкцією росіяни не мали пропустити його через вік. Але Жазі не погоджувалася їхати без чоловіка, тому подружжя вирішило евакуюватися разом.

Їхати Павло та Жазі мали на суперкарі — так Діна жартома називала машину, яку знайшла для тих, хто не мав власного авто. Серед пасажирів — декілька літніх жінок і хлопець з інвалідністю. Така конфігурація була не випадковою: Діна сподівалася, що у компанії людей, яким потрібна допомога, Павло матиме більше шансів пройти блокпост.

Водієм погодився працювати місцевий з Шевченкового, який попросив у Діни 2 тисячі гривень за кожного пасажира. На цю евакуацію Helping to Leave виділили 150 тисяч гривень із благодійних надходжень організації.

Волонтери вирішили, що найзручніше буде, якщо всі охочі евакуюватися зберуться в мініколони у своїх поселеннях, а звідти організовано вирушать до греблі. У Куп’янську місцем збору стала овочебаза, а в Шевченковому — багатоповерхівки на Мічуріна. Саме до неї мали прибути Жазі та Павло.

Час виїзду зробили спільним — 30 травня, 6 ранку — невдовзі після закінчення комендантської години на окупованій території.

Все йшло за планом, але за кілька днів до евакуації Діна зрозуміла, що не врахувала важливий момент. Лівобережна частина греблі починалася одразу за російським блокпостом. Росіяни заборонили переїжджати через дамбу на авто, тому люди, лишивши транспорт на узбіччі, мусили подолати перехід пішки. Аби швидко перевезти таку кількість людей у безпечне місце, Діні потрібна була допомога. І вона прийшла з Харкова

Лівобережна частина греблі починалася одразу за російським блокпостом. Тому люди, лишивши транспорт на узбіччі, мусили подолати перехід пішки

Віталік

За п’ять днів до повномасштабного вторгнення знайомі з Бєлгорода надіслали відео 30-річному харків’янину Віталіку. На ньому ешелони військової техніки рухалися у бік кордону з Україною. Хлопець зібрав тривожні валізки. Ранком 24 лютого він вивіз маму та басусю з Харкова.

«Щоби жити далі, треба поїхати від війни», — каже Віталій, згадуючи перші дні війни, хоча забуває додати, що сам весь час залишався у місті. Чоловік хвалиться, що мав чіткий план, але він здебільшого полягав у тому, щоб запастися харчами. Волонтерство до нього не входило.

За тиждень після початку повномасштабного вторгнення до Віталіка, який мав машину, звернулися по допомогу. Знайомі просили відвезти людину з Салтівки (житловий масив на сході Харкова. — Прим. ред.) на залізничний вокзал. Прохання Віталік виконав, і за кілька днів номер телефону водія-волонтера розлетівся Харковом. Телефон розривався. Відмовити тим, хто опинився у скруті, було важко.

Віталік остаточно усвідомив, що став волонтером, коли разом із друзями, кілька днів поспіль допомагав лише незнайомим людям. Вони вивозили літніх мешканців Циркунів та Руських Тішків (села під Харковом. — Прим. ред.). Їздили підготовленими — в броні, шоломах, з раціями — на кількох машинах. Тоді компанії вдалося вивезти 68 людей.

Про своє волонтерство та поїздки Віталік писав у інстаграмі, де на нього і натрапила Діна. Вони зідзвонились, і Діна попросила його вивезти людей з печенігівської греблі. Харків’янин поставився до співрозмовниці з підозрою, безпомилково розпізнавши за її вимовою, що вона росіянка. Співпраця закінчилась, так і не розпочавшись.

Згодом Віталік змінив свою думку.

«Я подумав: вона ж займається евакуацією, як і я, — згадує він. — І мені стало цікаво».

Віталік зв’язався з Діною та запитав, чи готова вона заплатити за бензин, і, почувши ствердну відповідь, погодився допомогти. Доволі швидко він зібрав «евакуаційну бригаду» зі своїх знайомих. У них було 8 бусів, 2 автобуси й 2 джипи. 30 травня «бригада» приїхала до греблі.

«Щоби жити далі, треба поїхати від війни», — каже Віталій, хоча сам весь час залишався у місті

Велика евакуація

Того ж дня о 6-й ранку Павло і Жазі чекали на суперкар біля багатоповерхівок на Мічуріна. Авто запізнювалося. Інші прибулі вже сформували колону й потроху рушали, коли бус нарешті приїхав. Перспектива знову опинитися у хвості черги на блокпості Павла не радувала. Водій запевнив, що зможе наздогнати колону, і запропонував їхати через поле. Те саме, помічене на карті Діни червоними хрестиками. «Я в курсі, що там міни, але знаю дорогу, поїдемо обережно», — переконував він.

Бажання нарешті вирватися з окупації пересилило обережність, і пасажири вирішили ризикнути. Дорога виявилася нелегкою. Суперкар груз у вологому після дощу ґрунті. Кілька разів його водію разом з водіями та пасажирами інших машин, що їхали за суперкаром, доводилося витягувати автомобіль із багнюки. Зрештою, вони доїхали до блокпоста першими.

«Це навіть був не блокпост, — згадує Павло, — так, окоп з декількома солдатиками».

Все пройшло спокійно. Після перевірки паспортів і телефонів суперкар пропустили. По-справжньому Павло і Жаді хвилювалися через останній блокпост у Артемівці, куди суперкар прибув о 8-й ранку.

Останній ривок

В Барселоні була 7-ма ранку, коли Діна, яка в ту ніч так і не змогла заснути, отримала одразу кілька повідомлень. «Ми пройшли майже всі блокпости, лишився останній», — писали їй ті, кому інструкція категорично забороняла виходити на зв’язок біля блокпостів.

З іншого боку греблі вже чекав Віталік зі своєю «евакуаційною бригадою». Як і Діна, він розраховував зустріти приблизно двісті людей. Довгий час на греблі було порожньо. Діна знову отримала повідомлення від людей біля блокпосту: «Чекають головного», — йшлося в ньому. Стало зрозуміло, що російські військові зупинили колону.

Нарешті о 10-й ранку на греблі з’явилися перші люди. Діна зателефонувала Віталіку. «Скільки?» — запитала вона. «50», — відповів Віталік. За пів години він відписав: «100». Ще за годину вже сповістив про 200 людей.

Двісті евакуйованих — саме так Діна визначила для себе ціль цього понеділка. І ціль була досягнута. Це втричі більше, ніж евакуювалося за всі попередні рази. Діна написала про це Віталіку, втім, повідомлення лишилися непрочитаними. Минуло ще шість годин.

Діну від греблі відділяло більше тисячі кілометрів. Вона розуміла: могло статися що завгодно — від артобстрілу до простих перебоїв зі зв’язком. Тож чекала, думаючи про тих, з ким спілкувалася всі ці дні, про тих, хто мав перейти греблю, і про тих, хто чекав своїх рідних по той бік.

О 5-й вечора нарешті зателефонував Віталік. «Не уявляєш, скільки грошей ти мені винна за пальне», — сказав він. Так Діна дізналася, що в той понеділок, 30 травня, через греблю на Печенізькому водосховищі вийшли понад півтори тисячі людей.

30 травня через греблю на Печенізькому водосховищі вийшли понад півтори тисячі людей

Довга дорога додому

«Ми в перший день дали такого джазу», — захоплено згадує Віталік евакуацію 30 травня.

Люди прибували й прибували. З валізами і сумками, тримаючи за руку дітей, допомагаючи літнім родичам. «Йшли з усім своїм життям. Ця валка здавалася безкінечною», — розповідає Віталік. Особливо йому запам’ятався літній чоловік, який переходив греблю в бушлаті, рибацьких чоботах-забродах і з вудками. Виявилося, що 24 лютого ще до 5-ї ранку чоловік виїхав вудити рибу на інший бік Печенізького водосховища. Там його і застала війна. Майже чотири місяці рибалка ховався на закинутих дачах і нарешті повертався додому.

Люди прибували й прибували. З валізами і сумками, тримаючи за руку дітей, допомагаючи літнім родичам

Віталік пояснює, що двісті людей легко помістилися б у машини «бригади». Але півтори тисячі — ніяк. Довелось адаптуватися на ходу.

Віталік вибудував рух бусів за принципом конвеєра. Три буси мали курсувати постійно. Поки в один сідали люди, інший висаджував евакуйованих на спеціально облаштованій «точці перевантаження». У цей час третій порожній бус повертався на греблю. Безперервний рух тримав темп евакуації, не дозволяючи їй забукусвати.

Крім водіїв у команді Віталіка були волонтери (по одному на кожну машину) та один медик. Аби покращити їхню роботу, Віталік розділив волонтерів на дві групи. Перша зустрічала людей по цей бік залізного містка, біля греблі, і допомагала з речами та проводила до авто. Друга група — водії, які не покидали машин.

Ще одна проблема, яку довелося вирішувати, стосувалася «точок розвантаження» — місць у найближчих селах, куди можна було привезти евакуйованих. Одну таку Віталік організував у центрі селища Печеніги. Але коли замість двохсот людей дамбою потягнулись півтори тисячі, він зрозумів, що тримати такий натовп просто неба в зоні досяжності російської артилерії небезпечно. Віталік попросив місцевих чиновників відкрити печенізьку школу і пустити прибулих до актової зали. Локація підходила ідеально: багато місця, не більше трьох кілометрів від дамби.

Побоювання Віталіка виправдалися. Росіяни відкрили вогонь із «Градів», як тільки останній бус рушив від дамби. «Страшно не було, просто гучно», — запевняє Віталік. Посічені уламками машини «евакуаційної бригади» стали найбільшою втратою операції — ніхто з людей тоді не постраждав.

Росіяни відкрили вогонь із «Градів», як тільки останній бус рушив від дамби

Одним більше, одним менше

Суперкар, в якому їхали Павло і Жазі, повільно рухався до останнього блокпоста, коли на їхніх очах російські військові розвернули чоловіка назад. Дружина та дитина бідолахи попрямувала на греблю без нього. Павло занервував ще більше.

Коли настала їхня черга, військовий, який оглядав бус, наказав усім чоловікам вийти. «Я не вийду, — невпевнено сказав Павло, — зі мною вагітна дружина, я її не кину». Військовий байдуже розглядав Павла. Потім сказав, що йому краще підійти до старшого за званням. Павло рушив до нього. Він розповів росіянину про вагітну дружину, про погані умови у лікарнях, про немовлят, яких купали у дощовій воді. Здавалося, військовий ніяк не реагував на його монолог. Та зрештою теж порадив звернутися до іншого — найголовнішого. Найголовніший був у масці, але по його очах Павло зрозумів, що він зовсім молодий, не старше 25 років. Павло почав переповідати йому свою історію, але той одразу заявив, що не пропустить Павла, і порадив відійти, поки він його не вдарив. Ситуація здавалася патовою. Але до військового підійшла Жазі. Простягнувши йому свій паспорт, вона сказала, що є громадянкою Киргизстану. Вона не знає української мови, тому без чоловіка «просто не виживе». Найголовніший зиркнув у паспорт, потім перевів погляд на Павла.

«Та йди вже, — процідив він після короткої паузи. — Одним більше, одним менше».

Аби перейти дамбу, парі знадобилося сорок хвилин. Павло весь час тривожився, хоч і не міг пояснити, через що, адже останній блокпост був позаду.

Кінець операції

Рятувальна операція по понеділках тривала з травня до вересня 2022 року. «Евакуаційна бригада» виросла з 6 бортів до 32. Діні вдалося зібрати цілу команду перевізників, готових доправляти людей на греблю. Бюджет благодійної організації в 150 тисяч гривень на тиждень вже не покривав усіх витрат. Тож часто доводилося обирати серед охочих евакуюватися тих, кому дійсно більше ніхто не міг допомогти.

Найвища ціна, яку заплатили під час евакуацій — 7 тисяч гривень за людину, вивезену з Ізюма. Діна пояснює, що воєнні злочини в місті набули таких масштабів, що мало не кожен в Ізюмі був свідком, тож росіяни не випускали нікого. Але водії з ізюмською пропискою могли виїжджати й заїжджати в місто, тож Діна знаходила саме таких.

Воєнні злочини в Ізюмі набули таких масштабів, що мало не кожен в місті був свідком, тож росіяни не випускали нікого

Загалом через греблю евакуювалося близько 16 тисяч людей.

Український контрнаступ на Харківщині почався 6 вересня, у вівторок, наступного дня після чергової евакуації. За два дні українські військові увійшли в Балаклію, 10 вересня — в Куп’янськ. Вже 14 вересня майже вся Харківщина була звільнена.

Зранку в понеділок, 19 вересня, Віталік і його «бригада» приїхали на звичне місце. Вони чекали людей до вечора, після чого повернулись до Харкова. У той день з іншого берега ніхто не прийшов.

Сьогодні гребля виглядає так само як і до повномасштабної війни. Розриви та здиблений бетон підірваних мостів зникли. Парк біля дамби машин теж. Відбувся процес розмінування. Тепер греблю можна переїхати на авто.

Під окупацією на Харківщині перебувало майже 8,5 тисяч квадратних кілометрів території, 300 населених пунктів і 150 тисяч людей. Сина Павла та Жазі Артура в цій статистиці немає, він народився в липні 2022 року у вільному Харкові.

На фото на обкладинці один з евакуйованих мешканців у себе вдома. Фото: Михайло Палінчак.

Фото, якщо не вказано інше: Михайло Палінчак, спеціально для Bird in Flight.