Каннський фронт: Як для України закінчився головний кінофестиваль Європи
Цьогоріч у паралельних конкурсах взяли участь два повнометражних дебюти українських режисерів — «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука у «Двотижневику режисерів» та «Бачення метелика» Максима Наконечного в «Особливому погляді». Обидва фильми не були відзначені призами, але мали успіх у публіки: після прем’єри «Памфіру» аудиторія видала майже десятихвилинну овацію. Каннський кіноринок виявився більш щедрим на відзнаки. Одразу п’ять українських проєктів отримали гранти або нагороди.
Втім, навіть якби вітчизняне кіно залишилося без призів, Україна цього року все одно була б у центрі уваги. Каннський кінофестиваль, який розпочався зі звернення Володимира Зеленського та супроводжувався численними акціями на підтримку українців, став плацдармом для наступу української культурної дипломатії. Bird in Flight дізнався у представників української кіноспільноти, наскільки успішним він був.
Режисер фільму «Бачення метелика», учасник конкурсу.
— На жаль, я не зміг створити стенд зі світлинами кінематографістів, які загинули в Україні. Однак навіть без нього цьогоріч Україна була у центрі уваги Каннського кінофестивалю. Нашій делегації вдалося пояснити позиції української кіноспільноти щодо війни та стосунків із представниками країни-агресора. Крім того, як на мене, ми змогли запустити процес деколонізації оптики, через яку сприймається Україна.
Власне, наявність політичних посилів на фестивалі, який позиціонує себе як аполітичний, і є найбільшим здобутком: промова нашого президента на відкритті, нагорода пса Патрона, наші акції. Команда фільму Riposte Feministe також влаштувала протест на червоній доріжці. Це все спрацювало.
Розчарувань теж вистачало. Перше, глобальне, — сентимент Каннського кінофестивалю до російської культури. Друге — пресконференція Кирила Серебреннікова, на якій він довів чи то свою заангажованість, чи то цілковиту нечутливість до базових гуманістичних питань.
Режисер фільму «Памфір», учасник конкурсу.
— Як на мене, кожен член української делегації виклався на всі сто. Ми виступили єдиним фронтом, доносячи до аудиторії один меседж. Мій спіч перед прем’єрою «Памфіра», мої інтерв’ю для Le Monde, Variety, Screen Daily, Hollywood Reporter були про необхідність засудження російської присутності на фестивалі.
Гучна прем’єра «Памфіра» теж зіграла на нашу користь. Фільм потрапив до всіляких рейтингів і списків, тим самим привернувши увагу до політичної складової проєкту. Уже зараз можу сказати, що присутність картини на міжнародних кінофорумах зростатиме. Канни — це тільки початок.
Найбільший провал — публічні демарші Кирила Серебреннікова та Сергія Лозниці. Перший наговорив нісенітниць, прирівнявши жертв війни й окупантів і тим самим вчергове довівши, що будь-який представник російської культури свідомо чи несвідомо стає інструментом російської пропаганди. Так само неприпустимі висловлювання кінематографіста з українським паспортом Сергія Лозниці про те, що не треба бойкотувати російську культуру. Його промову підхопили російські ЗМІ, які почали розповідати, що український режисер проти відміни російської культури. Лозниця не живе в Україні й не знає, які жахіття переживаємо ми, однак це не заважає йому судити про ситуацію з типової російсько-ліберальної позиції. Вчинок режисера не применшує його таланту, але подібні висловлювання неприйнятні.
Продюсер, директор компанії «Артхаус Трафік».
— Знімальні групи обох наших фільмів точно донесли потрібні повідомлення. Учасники Producers Network теж відпрацювали добре. Як на мене, ми зробили багато, щоб, по-перше, відокремити український кіноринок від російського; по-друге, щоб спонукати кінокомпанії не продавати стрічки в Росію, а фестивалі — бойкотувати російське кіно. Узагалі, круто, що до Канн поїхало так багато наших. Бо особисті контакти, завдяки яким західні інтелектуали й митці можуть подивитися на світ очима українців, дуже важливі.
Потужним фінальним акордом роботи української делегації стала акція на червоному хіднику перед прем’єрою «Бачення метелика». Плакати, заява, на фотоколі знімальна група була у футболках із потрібними гаслами.
Головний провал — це те, що Канни, один із найкрутіших фестивалів у світі, повівся як консерватор трампівського штибу, запросивши Кирила Серебреннікова. На відміну від Трієра, який невдало пожартував у тих-таки Каннах, назвавши себе нацистом, російський режисер не жартував, розповідаючи, що Сурков звичайний чиновник і ми маємо зняти санкції з Романа Абрамовича та підтримати російських солдатів, які не відають, що творять. На щастя, його заяви викликали обурення не лише серед українців.
Та найбільше розчарування — упередження, з яким фестиваль і його головний конкурс ставляться до української культури. Вони наче не помічають нас, при цьому маючи величезний сентимент щодо росіян. Так, Тьєррі Фремо (генеральний директор Каннського кінофестивалю. — Прим. ред.) назвав українців, які вимагали бойкотувати російську культуру, ультрарадикалами. Хоча обговорення цієї вимоги було досить конкретним і обґрунтованим.
Режисерка, членкиня журі документальної секції «Золоте око».
— Цьогорічна присутність у Каннах України — не тільки артистичний жест. Ми, представники культурної дипломатії, не можемо бути поза політикою та маємо говорити про те, що відбувається. І ми так і робили.
Україну на фестивалі було видно й чутно. Нам допомагали друзі з інших країн. Адвокація голови журі «Золотого ока»
Вона має сміливість озвучувати незручні, некомфортні речі, відкрито висловлювалася проти Серебреннікова, говорила про старомодність фестивалю і про те, як він боїться змін, тримаючись за застарілі правила. На думку Аґнешки, Каннам потрібна революція. Під час вручення «Золотого ока» (ми це разом придумали) вона оголосила хвилину мовчання за жертвами війни та зокрема за загиблими людьми творчих професій. А колежанки з Польщі вмикали сирени під час нашого виходу на червону доріжку перед показом «Бачення метелика».
Фото на обкладинці: Antonin Thuillier / AFP
президентка Європейської кіноакадемії