10 тижнів без їжі в горах: Трагічна та надихаюча історія виживання після авіакатастрофи

13 жовтня 1972 року на борту літака Uruguayan Air Force Flight 571, що прямував з Монтевідео до Сантьяго, знаходилося 45 людей — п’ять членів екіпажу, команда з регбі Old Christians, а також їхні родичі і друзі. Регбісти з Уругваю планували зіграти у Чилі товариський матч із місцевим клубом Old Boys, тож узяли з собою групу підтримки. Але гра так і не відбулася.

Через негоду пілотам довелося змінити маршрут: на півдорозі літак зупинявся в Мендосі, а вже наступного дня продовжив рейс до Сантьяго. Маршрут пролягав через скелясті Анди. Погода кращою не стала і на другий день — через сильний сніг та туман пілот помилився й надто рано повідомив диспетчера, що вони вже подолали гори і заходять на посадку в аеропорту Сантьяго. Насправді літак знаходився ще далеко від місця призначення, і коли він знизився, то опинився прямо перед хребтом Анд. Повертати було надто пізно — пілоти спробували зманеврувати, однак літак зачепив хвостовою частиною вершину піка.

«Я ніколи не забуду той звук від удару й потім крики, чиїсь молитви», — розповідав один із регбістів Роберто Канесса в документальному фільмі, знятому через 20 років після катастрофи. На момент трощі йому, студенту-медику, було лише дев’ятнадцять. Сидіння літака пролетіли над головою Канесси, який уже чекав смерті, та все ж він лишався живим.

«Я ніколи не забуду той звук від удару й потім крики, чиїсь молитви».

Літак впав біля підніжжя вулкана Тінгуіріріка, втративши хвіст та обидва крила. Фюзеляж на великій швидкості котився схилом, поки літак не вдарився носом у брили снігу. «Наче в бобслеї», — скаже потім Канесса. Так частина повітряного судна опинилася в долині, де гірські гребені утворювали розірване півколо; воно оточувало місце катастрофи, ніби стіни велетенського амфітеатру. Саме ця «сцена» більше ніж на два місяці прихистила тих, хто пережив трощу.

Дванадцять людей загинули одразу, ще п’ять померли до наступного ранку. Разом із Роберто живими лишилися 28 пасажирів, які опинилися серед гір без теплого одягу та взуття, альпіністського спорядження, медикаментів і запасів їжі й води. З водою питання зрештою вирішили — довкола було повно снігу, який хоч і повільно, проте вдавалося топити на сонці в зібраному з залізних уламків пристрої. Звісно, сніг можна було просто їсти, але він колов горло.

Майже все, що могло горіти, в тому числі гроші, спалили для обігріву ще першого дня. З собою всі мали лише легкий одяг, тож для утеплення почали використовувати подушки з крісел, обшивку й те, що можна було знайти в літаку. Відкриті частини фюзеляжу забарикадували багажем та уламками, щоб сховатися в залишках літака від вітру. Вночі температура в горах могла опускатися до −30°C.

Студенти-медики, Роберто Канесса і Густаво Зербіно, намагалися допомогти пораненим — робили гамаки й медичні шини з уламків.

Двадцятидвохрічний Фернандо, або просто Нандо, Паррадо прийшов до тями лише на третій день після аварії. «Ми вже втратили надію», — повідомив його друг Канесса, коли поранений нарешті розплющив очі. Нандо, якого вважали успішним гравцем у регбі, вирушив у цю подорож з матір’ю та сестрою. Матір загинула одразу, скривавлену Сусанну він помітив на підлозі поруч. Вона прожила ще деякий час, та все ж померла від отриманих ран на восьмий день.

Власне, загибель загрожувала всім, адже з їжі вдалося знайти тільки трохи шоколаду та крекерів і кілька пляшок вина. Цього навіть за суворої економії вистачило лише на кілька днів.

Серед уламків пасажири виявили й невеликий радіоприймач — так вони дізналися з новин, що на восьмий день їх припинили шукати. Перед катастрофою пілоти повідомили диспетчеру неправильні координати, тож ніхто точно не знав, де впав літак. Крім того, уламки білого лайнера було важко помітити серед сніжних вершин.

З їжі вдалося знайти тільки трохи шоколаду та крекерів і кілька пляшок вина. Цього навіть за суворої економії вистачило лише на кілька днів.

Спочатку вцілілі намагалися їсти шкіряні деталі сумок, але через хімікати, якими ті були просякнуті, це було не найкращою ідеєю. Зрештою, аби не померти з голоду, люди зважилися їсти тіла загиблих. Канесса запевняв інших, що через холод вони добре зберігалися і не мали призвести до отруєння. Та, звісно, не це становило найбільшу проблему.

Усі загиблі були друзями чи родичами тих, хто залишився. Крім того, усі пасажири були католиками, і від цього пропозиція їсти людську плоть видавалася їм ще більш обурливою — проте недовго, поки голод не став сильнішим. Канесса потім згадував, що наснаги у всіх цих складних рішеннях йому надавало бажання вижити й побачити свою наречену, а також матір. У Перрадо була схожа мотивація: він хотів повернутися живим до свого батька, який уже втратив у цій катастрофі дружину та доньку. Проте тіла його матері та сестри все ж не з’їли — доки вистачало іншої плоті, він їх захищав.

«Ми всі взялися за руки і поклялися, що якщо хтось із нас помре тут, решта матиме дозвіл використовувати наші тіла для їжі. Після клятви Роберто знайшов дрібні уламки скла, взяв трьох помічників та пішов до могил. Повернувшись, вони тримали в руках невеликі шматочки м’яса. Воно було сіруватого кольору, тверде як дерево і дуже холодне» — так Нандо описував цей досвід у своїй книзі. Усі вцілілі пригадували, що спочатку їм було як морально, так і фізично погано від поїдання людської плоті. Дехто виправдовував акт канібалізму, порівнюючи це з причастям кров’ю та тілом Христа під виглядом хліба й вина. Зрештою всі змирилися з думкою, що це єдиний шанс вижити і знову побачити рідних. Проте потерпілим загрожував не лише голод.

«Ми всі взялися за руки і поклялися, що якщо хтось із нас помре тут, решта матиме дозвіл використовувати наші тіла для їжі».

За два тижні після катастрофи на долину зійшла лавина. Вісім осіб загинули, а частина тих, хто залишився, ще на три доби опинилися забарикадовані разом із трупами у фюзеляжі літака. Згодом решта змогли їх відкопати. Тіла нових загиблих також із часом з’їли. Фюзеляж із шаром снігу й льоду тепер ще краще захищав від вітрів.

Оскільки надії на рятувальників не лишалося, вцілілі дочекалися покращення погоди і відрядили експедицію. Нандо Паррадо, Роберто Канесса й Антоніо Візинтін узяли в дорогу частину теплих речей та м’яса. З ними мав іти четвертий компаньйон, проте він не дожив до старту подорожі.

За кілька днів група знайшла хвостову частину літака з багажем, а в ньому ще трохи їжі та речей. Але за цей час усі ледве не померли від переохолодження на відкритому просторі, тож вирішили повертатися у табір. Щоб зігрітися, вони втрьох спали один на одному по черзі та кожні пів години підіймалися і буквально лупцювали один одного — у мороз це відчувалося скоріше як масаж.

Щоб зігрітися, вони спали один на одному по черзі та кожні пів години підіймалися і буквально лупцювали один одного.

Вцілілі ще раз поверталися до знахідки, бо намагалися з’єднати бортове радіо з фюзеляжу та виявлені у хвості батареї, щоб послати сигнал про допомогу. Та система не запрацювала. Тим часом люди без належної медичної допомоги продовжували помирати, тому було вирішено знову вирушити в дорогу.

Трійця сподівалася перетнути гірський хребет і вийти до цивілізації десь у Чилі. Але так само, як і пілоти, пасажири помилялися щодо місця свого знаходження: це була територія Аргентини, й до Чилі лишалося майже 90 кілометрів. Аби цього разу витримати холодні ночі без укриття, усі разом пошили великий спальний мішок. Для цього використали тканину, знайдену у хвостовій частині літака.

12 грудня Паррадо, Канесса і Візинтін почали свій останній похід. Без спеціального спорядження, виснажені, вони взялися підкорювати гору, не знаючи, що це одна з найвищих вершин Анд. «Якби ми що-небудь знали про альпінізм, ми б побачили, що приречені. На щастя, ми нічого не знали: наше незнання дало нам єдиний шанс», — згадує Нандо.

«Якби ми що-небудь знали про альпінізм, ми б побачили, що приречені. На щастя, ми нічого не знали: наше незнання дало нам єдиний шанс».

Експедиція зайняла більше часу, ніж припускали мандрівники, тому на третій день Паррадо і Канесса відправили Візинтіна назад до фюзеляжу — вирішили, що удвох вони мають більше шансів дійти до кінця, якщо розділять між собою їжу третього. Той, лишивши їм свою порцію, досить швидко дістався назад на санях, зроблених з уламків літака. Паррадо і Канесса продовжили похід.

За дев’ять днів вони подолали хребет заввишки 4 650 метрів та загалом пройшли у складних умовах близько 60 кілометрів, поки нарешті не натрапили на людину. У Лос-Майтенесі їм зустрівся чилійський пастух Серхіо Каталана. Того ж дня на місце аварії прислали перший гелікоптер, та через негоду другий забирав іншу половину вцілілих лише наступного ранку.

Усіх 16 врятованих доставили до лікарні Сантьяго. Після 72 днів у таких умовах у них діагностували висотну хворобу, зневоднення, обмороження, цингу, недоїдання, старі переломи.

Усі, хто вижив, лишилися добрими друзями, хрестили дітей одне одного та час від часу грали в регбі. Родини загиблих продовжували жити поруч із тими, кому вдалося вибратися, й десятиліття по тому — дехто навіть на одній вулиці чи в одному будинку. Канесса одружився з нареченою, яку так хотів побачити, Паррадо — з місцевою королевою краси. Пізніше він у співавторстві зі ще одним врятованим написав книжку про їхній досвід, «Чудо в Андах». «За 20 років у Караско, районі, де я живу, ніхто жодного разу не запитав мене, як це — їсти людську плоть. Увесь світ запитував мене про це, але тут вдома — ніколи», — згадував Паррадо. Одразу після обговорення чудесного спасіння медіа переключилися на історію про канібалізм. «Хтось підтримував нас, хтось засуджував за рішення їсти людську плоть. Але мені було абсолютно байдуже. Вони не мали морального права нас судити», — додає він.

«За 20 років у Караско, районі, де я живу, ніхто жодного разу не запитав мене, як це — їсти людську плоть. Увесь світ запитував мене про це, але тут вдома — ніколи».

13 жовтня 2007 року в Монтевідео пройшов матч між клубом Old Christians і збірною Чилі. М’яч у гру ввів той самий пастух, який першим побачив Паррадо і Канессу. «Ми довіряли одне одному. Ми боролися одне за одного, — говорив Паррадо про досвід виживання. — Це як у регбі. Регбі врятувало моє життя».

Фото на обкладинці: Меморіал у районі місця падіння літака, 2006 рік. BoomerKC / Wikimedia Commons