Архітектура

«Чорна вдова», вежа-бородавка і район-пастерельоз: Архітектура, яку ненавидять у Європі

Сучасна забудова в Європі зазвичай служить прикладом гарної архітектури. Але і там трапляються безглузді проєкти: ламкий скляний міст, автостоянка замість центральної площі, недоречні доповнення на старих будівлях. Анастасія Кондратьєва заглибилася в історію цих та інших містобудівних помилок.

Коли ми говоримо «як у Європі», то зазвичай маємо на увазі якийсь умовний стандарт якості та Європу швидше уявну. Архітектурних проблем там дійсно на порядок менше, але в Європі реальній теж можуть увіткнути висотку в історичний центр, перетворити головну площу міста на пустир і пофарбувати діряві будинки яскравою фарбою.

Усі ці приклади ілюструють, що реалізовувати якісні проєкти складно в будь-якому місті, а від помилок ніхто не застрахований. Головне, робити висновки з цих архітектурних промахів — вітчизняних або європейських.

Дорогий скляний міст

Торік Венеціанська рахункова палата зобов’язала автора мосту Конституції, відомого архітектора Сантьяго Калатраву, заплатити 78 тисяч євро за численні помилки при проєктуванні. Однак навряд чи це достатня компенсація: відкритий у 2008 році з нагоди 60-ї річниці італійської конституції, пішохідний міст обійшовся адміністрації в 11,6 мільйона євро замість заявлених 7 мільйонів.

Міст зі скла і сталі завдовжки 94 метри розташований у туристичному кварталі та сполучає залізничний вокзал Санта-Лючія з автобусним терміналом. Але через численні сходинки він зовсім незручний для мандрівників, особливо з багажем. Крім того, в дощ і туман міст стає слизьким.

Спочатку об’єкт планували ремонтувати раз на 20 років, але вже за перше десятиліття мерія витратила на його підтримку близько 36 тисяч євро — скляні сходи доводиться часто міняти. І, на думку суду, цього можна було уникнути.

Depositphotos_418092946_l-2015
Міст важко подолати людям в інвалідному візку і з дитячою коляскою. Червоний сферичний ліфт, який повинен був виправити ситуацію, з'явився лише за п'ять років після відкриття мосту і проіснував стільки ж: на початку 2019-го суд визнав, що конструкцію потрібно демонтувати, оскільки більшу частину часу вона зламана. Це обійшлося місту в додаткові 44 тисячі євро. Фото: Depositphotos

Депресивні спальні райони

У 1950-х у Франції була післявоєнна криза житла, тому мали будувати швидко і дешево. Так народилася концепція ZUP — зон пріоритетної урбанізації, в яких менш ніж за 15 років здали майже 2,2 мільйона квартир. За короткий час ці урбанізовані зони були заповнені «великими ансамблями» — комплексами з сотень житлових будинків, схожих на бетонні коробки і вежі.

Одним із перших з’явився комплекс Сарсель на 12 тисяч квартир — найбільший на той час у Франції. Його масштаб, одноманітність фасадів, ізольованість від міста і відсутність соціальної інфраструктури сприяли виникненню «синдрому Сарселя». Так називають депресивний стан і проблеми, викликані життям у «великому ансамблі». Він і сьогодні залишається уособленням безробіття, криміногенності, соціальної та культурної нерівності.

Масштаб та ізольованість комплексу від міста сприяли виникненню «синдрому Сарселя». Так називають депресивний стан і проблеми, викликані життям у «великому ансамблі».

Франція, визнавши архітектурний провал соціального житла, вважала за краще стерти минуле, і в 2003-му ці квартали почали зносити. Решта комплексів зараз занедбані або вважаються неблагополучними гетто.

AKG247615
Будівництво комплексу Сарсель у 1965 році. Фото: akg-images / Paul Almasy

Пінопластове утеплення

У Польщі замість тотального знесення післявоєнних будівель 60—70-х вирішили їх модернізувати: утеплили полістиролом і покрили штукатуркою пастельних тонів. Але в підсумку блідо-зелені, жовті та рожеві відтінки, що відсилають до палітри Майамі або Середземномор’я, різко дисонували навіть не тільки з більш північним польським кліматом, але і з середовищем спальних районів. Крім того, кольорові блоки або патерни з ромбів, зигзагів і рослин зазвичай не підпорядковувалися структурі фасаду, візуально деформуючи його.

Цей різнобарвний ремонт прозвали «пастелез», порівнюючи його з хворобою «пастерельоз» — плямами, що виникають у тварин при корості. Автор терміну Філіп Спрингер у своїй книзі «Ванна з колонадою» пояснював, що вибір кольорів часто не мав логічного обґрунтування і залежав лише від смаку членів кооперативу.

Різнобарвний ремонт прозвали «пастелез», порівнюючи його з хворобою «пастерельоз» — плямами, що виникають у тварин при корості.

«Пастелез» став своєрідним бунтом проти сірого соціалістичного минулого, але глобально ні до чого не призвів: сірий бетон перетворився на пастельний. Якісна реновація подібних будівель буде коштувати дорого, а утеплити їх пінопластом і пофарбувати у відтінки Майямі — це хоч і просте, але зовсім не ефективне рішення.

Bloki_poland_pasteloza
Житлові будинки в місті Скерневице. Фото: Kris1973, Wikimedia Commons
Bloki_poland_pasteloza_03
Будинки у Кракові. Фото: Mach240390, Wikimedia Commons
Bloki_poland_pasteloza_02
Житлові будинки в Лодзі. Фото: Cezary Pecold / East News
Radisson_Blu_Sobieski_Hotel_plac_Zawiszy_2019
Готель Sobieski у Варшаві. Фото: Adrian Grycuk, Wikimedia Commons

У французькому Нантері різнокольорові фасади були частиною архітектурного рішення з самого початку. У 1973 році у кварталі Фонтенель здали в експлуатацію 18 веж соціального житла — через облицювання зі скляної мозаїки їх прозвали «хмарами». У 2008-му ці вежі навіть внесли до списку архітектурної спадщини XX століття, але естетичне рішення здається все ж сумнівним: фасади погано старіють, а конструкція вимагає витратних ремонтних робіт.

Tours_Aillaud_Paris_Nanterre_France
Вежі Айо, квартал Фонтенель у Нантері. Наразі він заселений не повністю, а мозаїка, що обсипається, все більше нагадує пастерельоз. Фото: Lionel Bonaventure / AFP

Висотки в історичному центрі

У 1973 році в столиці Франції виріс перший і останній хмарочос — вежа Монпарнас, яка повинна була стати символом сучасного Парижа.

Вежу звели за чотири роки, та її тут же взялися лаяти місцеві жителі: надто вже будівля виділялася на тлі інших. Президент Франції Жорж Помпіду планував і далі розвивати висотне будівництво в Парижі, але його наступник Валері Жискар д’Естен саме через ці скарги заборонив споруджувати що-небудь вище за 32 метри. У 2006 році заборону скорегували — до 25 метрів у центрі та до 37 метрів на периферії.

Майже через півстоліття хмарочосу потрібен ремонт, і в 2017-му архітектори представили проєкт реконструкції, мета якого — зробити вежу візуально легшою, але перш за все менш енерговитратною. Роботи хотіли завершити до 2024 року, але їх поки що так і не почали.

В іншому французькому місті, Нант, 140-метрова вежа Бретань, як і Монпарнас, ламає пейзаж, за це її називають «бородавка». З моменту спорудження в 1976 році вежа є приводом для суперечок через розміщення в історичному кварталі.

tour_montparnasse_paris
Вежа Монпарнас височить над Парижем на 209 метрів. Жителі міста називають її «чорна вдова». Фото: Gardel Bertrand / hemis.fr / Hemis via AFP
tour_nantes
Вежа Бретань у Нанті. Цього літа будівля закрилася на капремонт без офіційного проєкту реновації, тож поки що її майбутнє під питанням. Фото: Alain Le Bot / Photononstop / Photononstop via AFP

Кольорове скло і псевдоісторичний фасад

На початку XXI століття німецькі міста зіткнулися з дилемою «деконструкції-реконструкції» постсоціалістичної епохи. Багато історичних будинків були зруйновані не тільки під час війни, але і режимом НДР: компартія хотіла стерти відбитки довоєнної Німеччини і споруждувала на їхньому місці свої будинки.

Так сталося і з Паулінеркірхе в Лейпцигу. Церква, зведена в XIII столітті, з моменту відкриття Лейпцизького університету 1409 року служила храмом навчального закладу. Їй вдалося вціліти після військових повітряних атак, проте у травні 1968-го комуністична партія підірвала будинок, а на його місці звела свій — з великим бронзовим барельєфом у стилі соцреалізму. У 2007 році і цю споруду знесли заради нової будівлі, названої Паулінум.

Якщо в Берліні та Потсдамі повертали втрачену архітектурну спадщину, створюючи ідентичні об’єкти, Лейпциг так робити не став. На думку німецької влади, Паулінум — це компроміс між історичною пам’яттю і новою архітектурою, хоча єдине, що нагадує про колись євангельську церкву, — щипець з готичною трояндою і стрілчастим вікном. В іншому вийшла досить дивна споруда, чий фасад з кольорового скла і каменю занадто контрастує з середовищем. Так що новому будинку не вдалося ні інтегруватися в актуальний контекст, ні вдало обіграти історію.

трикутна частина стіни, типова для середньовічних будівель Європи; утворюється на торцевій стіні від крутих схилів покрівлі

paulinum_leipzig
Паулінум спроєктував нідерландський архітектор Ерік ван Егерат. Фото: Hendrik Schmidt / DPA / dpa Picture-Alliance via AFP

Монстр у Ліверпулі

У 2018 році готель «Шенклі» в Ліверпулі номінували на премію Carbuncle Cup журналу Building Design, який щорічно шляхом голосування читачів відзначав найбільш ненависні британцям проєкти. Скандал спровокувала надбудова, яка абсолютно не підходила будівлі Вікторіанської епохи.

За планом це мала бути легка скляна конструкція. Однак незабаром стало зрозуміло, що результат не відповідає початковій концепції: теракотовий фасад і м’які лінії історичної будівлі Millennium House різко обриває великий сірий паралелепіпед з чіткими кутами і великими горизонтальними вікнами.

У відповідь на численні скарги незадоволених городян забудовник подав запит на узгодження видозмін конструкції. Комітет з планування запит задовольнив, пояснивши, що плюси нової частини готелю переважають заподіяну будівлі шкоду.


Площа чи парковка

Колись у центрі французького міста По були сади Шато-де-По, тепер — велика автостоянка. У 2015 році мер Франсуа Байру пообіцяв, що замість парковки тут знову з’являться сади і платний підземний паркінг, але проєкт так і не здійснили через складність і терміни. За словами представників міськадміністрації, меру не вистачило б і двох мандатів на реалізацію задуму. Проте, щоб довести свою залученість до проєкту (і тим самим отримати більше голосів на виборах), Байру домігся реорганізації площі. У 2017 році замість 1 660 зробили лише трохи більше 1 200 платних паркомісць, а вивільнену територію відвели під дерева і майданчики для гри в петанк.

Незважаючи на всі старання, центр міста, як і раніше, швидше нагадує величезну парковку біля супермаркету, але ніяк не сади.

Мер пообіцяв, що замість парковки тут знову з’являться сади. У результаті замість 1 660 зробили лише трохи більше 1 200 платних паркомісць.

inauguration de place verdun
Центральна площа міста По — парковка на 1 200 місць. Фото: Sabathier Nicolas

Пустир над руїнами

Бетонний пустир серед покинутих будівель і старих вивісок — саме так виглядає центр французького міста Лімож. Площа Республіки ховає під собою руїни абатства Сен-Марсьяль — історичне минуле, про яке ніхто не згадував, поки в 2018 році влада міста не ініціювала реконструкцію.

Бетонні плити замінили на світлопоглинаючу бруківку з натурального каменю і порцеляни, виробництвом якої відомий регіон. Велика частина площі повинна була стати простором для концертів, фестивалів, а потім і для льодової арени, але з моменту завершення першої черги робіт територія пустує.

Тут ніде зупинитися і присісти, за винятком літніх майданчиків кафе, відчинених тільки у теплу пору року. При цьому влітку тут дуже спекотно: температура сягає 37-40 градусів, а крім парасольок барів і туманоутворювачів рятуватися нічим. Підземний паркінг, який знаходиться під частиною площі, ускладнює висадження дерев, як і монтаж великих сцен та інших об’єктів.

place_republique_limoges
Друга черга робіт вже почалася, вони триватимуть два роки. Тут побудують культурний центр з експозицією про абатство, проте центральна частина площі залишиться без змін, тобто, швидше за все, так і буде пустувати. Фото: Guy Christian / hemis.fr / Hemis via AFP

42

137

98
36

Більше матеріалів