«Чорна вдова», вежа-бородавка і район-пастерельоз: Архітектура, яку ненавидять у Європі

Коли ми говоримо «як у Європі», то зазвичай маємо на увазі якийсь умовний стандарт якості та Європу швидше уявну. Архітектурних проблем там дійсно на порядок менше, але в Європі реальній теж можуть увіткнути висотку в історичний центр, перетворити головну площу міста на пустир і пофарбувати діряві будинки яскравою фарбою.

Усі ці приклади ілюструють, що реалізовувати якісні проєкти складно в будь-якому місті, а від помилок ніхто не застрахований. Головне, робити висновки з цих архітектурних промахів — вітчизняних або європейських.

Дорогий скляний міст

Торік Венеціанська рахункова палата зобов’язала автора мосту Конституції, відомого архітектора Сантьяго Калатраву, заплатити 78 тисяч євро за численні помилки при проєктуванні. Однак навряд чи це достатня компенсація: відкритий у 2008 році з нагоди 60-ї річниці італійської конституції, пішохідний міст обійшовся адміністрації в 11,6 мільйона євро замість заявлених 7 мільйонів.

Міст зі скла і сталі завдовжки 94 метри розташований у туристичному кварталі та сполучає залізничний вокзал Санта-Лючія з автобусним терміналом. Але через численні сходинки він зовсім незручний для мандрівників, особливо з багажем. Крім того, в дощ і туман міст стає слизьким.

Спочатку об’єкт планували ремонтувати раз на 20 років, але вже за перше десятиліття мерія витратила на його підтримку близько 36 тисяч євро — скляні сходи доводиться часто міняти. І, на думку суду, цього можна було уникнути.

Депресивні спальні райони

У 1950-х у Франції була післявоєнна криза житла, тому мали будувати швидко і дешево. Так народилася концепція ZUP — зон пріоритетної урбанізації, в яких менш ніж за 15 років здали майже 2,2 мільйона квартир. За короткий час ці урбанізовані зони були заповнені «великими ансамблями» — комплексами з сотень житлових будинків, схожих на бетонні коробки і вежі.

Одним із перших з’явився комплекс Сарсель на 12 тисяч квартир — найбільший на той час у Франції. Його масштаб, одноманітність фасадів, ізольованість від міста і відсутність соціальної інфраструктури сприяли виникненню «синдрому Сарселя». Так називають депресивний стан і проблеми, викликані життям у «великому ансамблі». Він і сьогодні залишається уособленням безробіття, криміногенності, соціальної та культурної нерівності.

Масштаб та ізольованість комплексу від міста сприяли виникненню «синдрому Сарселя». Так називають депресивний стан і проблеми, викликані життям у «великому ансамблі».

Франція, визнавши архітектурний провал соціального житла, вважала за краще стерти минуле, і в 2003-му ці квартали почали зносити. Решта комплексів зараз занедбані або вважаються неблагополучними гетто.

Пінопластове утеплення

У Польщі замість тотального знесення післявоєнних будівель 60—70-х вирішили їх модернізувати: утеплили полістиролом і покрили штукатуркою пастельних тонів. Але в підсумку блідо-зелені, жовті та рожеві відтінки, що відсилають до палітри Майамі або Середземномор’я, різко дисонували навіть не тільки з більш північним польським кліматом, але і з середовищем спальних районів. Крім того, кольорові блоки або патерни з ромбів, зигзагів і рослин зазвичай не підпорядковувалися структурі фасаду, візуально деформуючи його.

Цей різнобарвний ремонт прозвали «пастелез», порівнюючи його з хворобою «пастерельоз» — плямами, що виникають у тварин при корості. Автор терміну Філіп Спрингер у своїй книзі «Ванна з колонадою» пояснював, що вибір кольорів часто не мав логічного обґрунтування і залежав лише від смаку членів кооперативу.

Різнобарвний ремонт прозвали «пастелез», порівнюючи його з хворобою «пастерельоз» — плямами, що виникають у тварин при корості.

«Пастелез» став своєрідним бунтом проти сірого соціалістичного минулого, але глобально ні до чого не призвів: сірий бетон перетворився на пастельний. Якісна реновація подібних будівель буде коштувати дорого, а утеплити їх пінопластом і пофарбувати у відтінки Майямі — це хоч і просте, але зовсім не ефективне рішення.

У французькому Нантері різнокольорові фасади були частиною архітектурного рішення з самого початку. У 1973 році у кварталі Фонтенель здали в експлуатацію 18 веж соціального житла — через облицювання зі скляної мозаїки їх прозвали «хмарами». У 2008-му ці вежі навіть внесли до списку архітектурної спадщини XX століття, але естетичне рішення здається все ж сумнівним: фасади погано старіють, а конструкція вимагає витратних ремонтних робіт.

Висотки в історичному центрі

У 1973 році в столиці Франції виріс перший і останній хмарочос — вежа Монпарнас, яка повинна була стати символом сучасного Парижа.

Вежу звели за чотири роки, та її тут же взялися лаяти місцеві жителі: надто вже будівля виділялася на тлі інших. Президент Франції Жорж Помпіду планував і далі розвивати висотне будівництво в Парижі, але його наступник Валері Жискар д’Естен саме через ці скарги заборонив споруджувати що-небудь вище за 32 метри. У 2006 році заборону скорегували — до 25 метрів у центрі та до 37 метрів на периферії.

Майже через півстоліття хмарочосу потрібен ремонт, і в 2017-му архітектори представили проєкт реконструкції, мета якого — зробити вежу візуально легшою, але перш за все менш енерговитратною. Роботи хотіли завершити до 2024 року, але їх поки що так і не почали.

В іншому французькому місті, Нант, 140-метрова вежа Бретань, як і Монпарнас, ламає пейзаж, за це її називають «бородавка». З моменту спорудження в 1976 році вежа є приводом для суперечок через розміщення в історичному кварталі.

Кольорове скло і псевдоісторичний фасад

На початку XXI століття німецькі міста зіткнулися з дилемою «деконструкції-реконструкції» постсоціалістичної епохи. Багато історичних будинків були зруйновані не тільки під час війни, але і режимом НДР: компартія хотіла стерти відбитки довоєнної Німеччини і споруждувала на їхньому місці свої будинки.

Так сталося і з Паулінеркірхе в Лейпцигу. Церква, зведена в XIII столітті, з моменту відкриття Лейпцизького університету 1409 року служила храмом навчального закладу. Їй вдалося вціліти після військових повітряних атак, проте у травні 1968-го комуністична партія підірвала будинок, а на його місці звела свій — з великим бронзовим барельєфом у стилі соцреалізму. У 2007 році і цю споруду знесли заради нової будівлі, названої Паулінум.

Якщо в Берліні та Потсдамі повертали втрачену архітектурну спадщину, створюючи ідентичні об’єкти, Лейпциг так робити не став. На думку німецької влади, Паулінум — це компроміс між історичною пам’яттю і новою архітектурою, хоча єдине, що нагадує про колись євангельську церкву, — щипець з готичною трояндою і стрілчастим вікном. В іншому вийшла досить дивна споруда, чий фасад з кольорового скла і каменю занадто контрастує з середовищем. Так що новому будинку не вдалося ні інтегруватися в актуальний контекст, ні вдало обіграти історію.

Монстр у Ліверпулі

У 2018 році готель «Шенклі» в Ліверпулі номінували на премію Carbuncle Cup журналу Building Design, який щорічно шляхом голосування читачів відзначав найбільш ненависні британцям проєкти. Скандал спровокувала надбудова, яка абсолютно не підходила будівлі Вікторіанської епохи.

За планом це мала бути легка скляна конструкція. Однак незабаром стало зрозуміло, що результат не відповідає початковій концепції: теракотовий фасад і м’які лінії історичної будівлі Millennium House різко обриває великий сірий паралелепіпед з чіткими кутами і великими горизонтальними вікнами.

У відповідь на численні скарги незадоволених городян забудовник подав запит на узгодження видозмін конструкції. Комітет з планування запит задовольнив, пояснивши, що плюси нової частини готелю переважають заподіяну будівлі шкоду.

Площа чи парковка

Колись у центрі французького міста По були сади Шато-де-По, тепер — велика автостоянка. У 2015 році мер Франсуа Байру пообіцяв, що замість парковки тут знову з’являться сади і платний підземний паркінг, але проєкт так і не здійснили через складність і терміни. За словами представників міськадміністрації, меру не вистачило б і двох мандатів на реалізацію задуму. Проте, щоб довести свою залученість до проєкту (і тим самим отримати більше голосів на виборах), Байру домігся реорганізації площі. У 2017 році замість 1 660 зробили лише трохи більше 1 200 платних паркомісць, а вивільнену територію відвели під дерева і майданчики для гри в петанк.

Незважаючи на всі старання, центр міста, як і раніше, швидше нагадує величезну парковку біля супермаркету, але ніяк не сади.

Мер пообіцяв, що замість парковки тут знову з’являться сади. У результаті замість 1 660 зробили лише трохи більше 1 200 платних паркомісць.

Пустир над руїнами

Бетонний пустир серед покинутих будівель і старих вивісок — саме так виглядає центр французького міста Лімож. Площа Республіки ховає під собою руїни абатства Сен-Марсьяль — історичне минуле, про яке ніхто не згадував, поки в 2018 році влада міста не ініціювала реконструкцію.

Бетонні плити замінили на світлопоглинаючу бруківку з натурального каменю і порцеляни, виробництвом якої відомий регіон. Велика частина площі повинна була стати простором для концертів, фестивалів, а потім і для льодової арени, але з моменту завершення першої черги робіт територія пустує.

Тут ніде зупинитися і присісти, за винятком літніх майданчиків кафе, відчинених тільки у теплу пору року. При цьому влітку тут дуже спекотно: температура сягає 37-40 градусів, а крім парасольок барів і туманоутворювачів рятуватися нічим. Підземний паркінг, який знаходиться під частиною площі, ускладнює висадження дерев, як і монтаж великих сцен та інших об’єктів.