Кіно

Мир і війна: Що покажуть на Каннському кінофестивалі та як там представлена Україна

17 травня розпочався 75-й Каннський фестиваль. Від України там два фільми, крім того, на фестивалі покажуть документальну стрічку Мантаса Кведаравічуса, якого у квітні вбили в Маріуполі. Кінокритик Дмитро Десятерик розповідає, чи є в українських режисерів шанси на нагороди та про що розповідають фільми основної програми.

Україну в Каннах представляють два повнометражних дебюти: «Бачення метелика» Максима Наконечного та «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука. Крім того, співсценаристка «Бачення метелика» Ірина Цілик працює в журі конкурсу документалістики «Золоте око».

Поза конкурсом відбудеться прем’єра документальної картини «Маріуполіс-2» (спільне виробництво Литви та Франції). Її автор, литовський режисер Мантас Кведаравічус, зняв перший «Маріуполіс» про життя у прифронтовому місті під час війни на Донбасі ще 2016-го. Цього року він повернувся в Маріуполь документувати, як живе місто після повномасштабного вторгнення, але на початку квітня режисера вбили російські військові. Помічниця й наречена Мантаса Ганна Білоброва змогла вивезти відзнятий матеріал і змонтувала його разом з його редакторкою Дунею Сичовою.

В авторських нотатках до фільму він записав: «Знаєте, що найнезвичайніше в Маріуполі? Жоден з його мешканців не боявся смерті, навіть коли вона була там. Люди підтримували одне одного, ризикуючи своїм життям. Грошей не залишилося, а життя стало занадто коротким, щоб його пам’ятати, тому люди задовольнялися тим, що мали, і розширювали свої кордони».

Кадр із першого «Маріуполіса» Мантаса Кведаравічуса

Українська картина «Бачення метелика» ввійшла до програми  «Особливий погляд», що зазвичай орієнтується на відкриття нових імен та є другим за значенням після основного конкурсу. Режисер Максим Наконечний зняв свою історію про посттравматичний синдром. Головна героїня — українська військова, аеророзвідниця Ліля (акторка Ріта Бурковська дебютувала в фільмі Кведаравічуса «Парфенон»), що опинилася в полоні, пережила тортури, була зґвалтована і як наслідок завагітніла. Після повернення додому вона намагається впоратись із пережитим і вирішити, чи лишати дитину. Біль і травмувальні спогади прориваються спалахами кошмарів.

У своїй попередній картині, короткометражці «Невидима», Наконечний уже виводив на перший план образ сильної жінки у безпросвітних обставинах. Цього разу він ще й удався до сюрреалістичної та доволі жорсткої естетики.

Кадр із фільму «Бачення метелика»

Інша каннська секція «Двотижневик режисерів» з’явилася після заворушень 1968 року, коли фестиваль скасували під тиском радикально налаштованих студентів. Програму заснували за принципом «кінематографісти для кінематографістів», тож навіть сам лише відбір у цю секцію — це свого роду визнання. У ній і бере участь картина українця Дмитра Сухолиткого-Собчука, що до цього знімав короткий метр «Красна Маланка» та «Штангіст». Ці його роботи об’єднує мальовничість кадру й акценти на тілесності акторів.

Його нова стрічка «Памфір» — це також в якомусь сенсі історія про боротьбу, її головний герой протистоїть фатальним обставинам. Події розгортаються на Буковині. Памфір (Олександр Яцентюк) — це колишній контрабандист, що намагається вжитися в роль чесного сім’янина, але раптом його син підпалює молитовний дім. Узявши провину на себе, Памфір змушений згадати кримінальне минуле. По суті Сухолиткий зняв буковинський нуар у декораціях карнавалу Маланки. З урахуванням того, що Дмитро розробляв сценарій у рамках каннської майстерні Cinefondation Residence, він з великою імовірністю здобуде одну з відзнак «Двотижневика».

Кадр із фільму «Памфір»

Основна програма кінофестивалю

В основній програмі традиційно для Канн змішалися теми та жанри, тож горори й трилери тут сусідять з соціальним реалізмом. Двічі лавреати «Золотої пальмової гілки» бельгійські брати Люк і Жан-П’єр Дарденни привезли драму «Торі і Локіта» про юних африканських біженців, які намагаються освоїтись у непривітній Європі. В «R. M. N.» ще одного володаря «Гілки», зірки румунської режисури Крістіана Мунджіу, заробітчанин повертається з Німеччини до рідного села в Трансільванії, однак питання міграції його переслідує і тут: на місцеву фабрику найняли задешево іноземних робітників, що розлютило місцеву громаду.

Кадр із фільму «Торі і Локіта»

Швед Рубен Остлунд у злій комедії «Трикутник печалі» закидає на безлюдний острів компанію багатіїв і прибиральницю. Лише остання знає, як ловити рибу, тож усі залежать від прихильності прислуги.

Девід Кроненберг покаже боді-горор «Злочини майбутнього», над яким працював останні 8 років. Вігго Мортенсен грає художника-акціоніста, що за допомогою асистентки Капріс (Леа Сейду) влаштовує шокувальні перформанси, де показує метаморфози свого тіла. Простіший, але не менш страшний сюжет розгортає іранець Алі Аббасі в трилері «Святий павук»: серійний убивця Саїд убиває повій у місті Мешхед, вбачаючи в тому свою місію.

Також у програмі японець Хірозаку Корееда з драмою «Маклер», південнокорейський режисер Пак Чхан Ук з ліричним детективом «Рішення піти», Джеймс Грей з трагікомедією про дитинство Трампа «Час Армагеддону», ікона французької режисури Клер Дені з феміністичним трилером «Зірки опівдні». І це лише найвідоміші учасники, але і з решти синопсисів зрозуміло, що, за всієї несхожості, у фільмів основного конкурсу є спільна риса: це кіно мирного часу. Чи то горор, чи психологічна драма, а чи сатирична комедія — в реальності цих картин немає війни.

Кадр із фільму «Трикутник печалі»

Натомість у конкурсі є «Дружина Чайковського» — картина Кирила Серебреннікова, хоча офіційним російським делегаціям і журналістам вхід на фестиваль закрито.

Україна вже котрий рік не бере участі в змаганні за «Золоту пальмову гілку», але цього року саме до нашої делегації буде прикута увага ЗМІ, які в Каннах мають чималий вплив. Для світової кіноіндустрії Україна перетворюється на свого роду другу Югославію: у 1990—2000-х затяжний збройний конфлікт привернув увагу до національних кінематографій, сформованих після розпаду колишньої СФРЮ. Тож боснійські, хорватські, сербські фільми тривалий час здобували помітні призи на найавторитетніших фестивалях. Утім, варто зауважити, що екс’югославські режисери зберегли потужну кіношколу, засновану ще в часи Тіто.

Програму наступних Канн почнуть створювати одразу після завершення фестивалю 28 травня. В України як ніколи високі шанси потрапити нарешті в основний конкурс 2023 року. Головне — щоб нам, навіть попри глибоку кризу кіновиробництва, було що запропонувати.


Зображення надані прес-службою фестивалю. На обкладинці кадр із фільму «Памфір».

Нове та Найкраще

3 919

13

429
76

Більше матеріалів