Досвід

Пекельна зміна: 22 дні з життя маріупольського фельдшера

24 лютого маріупольський фельдшер Сергій Чорнобривець заступив на зміну у швидкій допомозі та пропрацював без перерви 22 дні. Він розповів Bird in Flight, як, рятуючи людей під обстрілами, зумів вижити сам.

Сергій Чорнобривець родом із Дніпропетровської області. Вивчившись на фельдшера, він перебрався до Маріуполя. Працював у лікарні, але невдовзі зрозумів, що йому нудно, і пішов у екстрену швидку допомогу. Його робота полягає в тому, щоб не дати людині померти дорогою до лікарні.

24 лютого у Сергія був вихідний, але, дізнавшись про вторгнення Росії, він вийшов працювати. Його зміна тривала 22 дні. За цей час Маріуполь практично повністю був зруйнований, а сам лікар ледь не загинув, їдучи на виклик. Він розповів Bird in Flight, як повідомляв змученим мешканцям міста про смерть близьких, як евакуював породіль із маріупольського пологового будинку і що відчув, коли російська пропаганда назвала знімки звідти постановкою.

— На перший воєнний виклик ми поїхали 28 лютого. Пацієнтом виявився чоловік років сорока п’яти із відкритою черепно-мозковою травмою. Коли «прилетіло», він дивився в кімнаті телевізор. У результаті чоловік отримав уламок у голову, але попри травму навіть намагався говорити з нами. Дивлячись на нього, я зрозумів, що ситуація в місті серйозна і що мені знадобиться багато джгутів та бинтів.

Якщо виклик супроводжується небезпекою для життя, ми не зобов’язані їхати — таке правило. Головне — твоя особиста безпека. Тому нас ніхто не змушував їздити містом, я сам погоджувався. Роботи вистачало. Крім виконання своїх обов’язків ми ще допомагали лікарям: переносили хворих, робили уколи, ставили катетери. Спали по 4-5 годин на день, іноді, якщо пощастить, могли годину подрімати між викликами. Щоб хоч якось відволіктися, грали в настільні ігри, які приніс на станцію один із фельдшерів.

Бинти, фізрозчини — цього було достатньо, не вистачало тільки дизельного палива. З ним нам допомагала волонтерка Тайра (парамедикиня Юлія Паєвська потрапила в полон до російських солдатів 16 березня, станом на 31 березня досі знаходиться там. — Прим. ред.), яку пізніше росіяни взяли в полон.

Фотографія Сергія Чорнобривця (тримає носилки зліва), зроблена Євгеном Малолєткою
Фотографія Сергія Чорнобривця (тримає носилки зліва), зроблена Євгеном Малолєткою
Фотографія Сергія Чорнобривця (другий зліва), зроблена Євгеном Малолєткою
Фотографія Сергія Чорнобривця (другий зліва), зроблена Євгеном Малолєткою

На підстанції, де жили фельдшери, був туалет, душ та кухня. Проте від них мало користі: електрика, вода й опалення зникли ще наприкінці лютого. Їжу ми привезли з дому, коли не стало електрики. Харчувалися переважно кашами і копченою ковбасою, варили супи з картоплі та однієї цибулини з морквою на багатті. Інтернету не було з 3 березня, тому ми не знали, що відбувається у країні, але не сумували. Щоранку ми починали з кричалки про російський військовий корабель. Я вірив — і досі вірю — у перемогу ЗСУ.

Пам’ятаю семирічну дівчинку: в отвір від уламка на спині ми побачили, як б’ється її серце.

Я бачив багато трупів: на тротуарах, дорогах, лавках. Бачив відірваний таз посеред вулиці та інші частини тіла. Якось ми поїхали на виклик і побачили на вулиці жінку, що стоїть біля тіла, як потім з’ясувалося, її двадцятип’ятирічної доньки. Жінка сподівалася, що вона жива, але ні — пульсу не було. Не пам’ятаю, як я добирав слова, щоб сказати їй про це, у мене в той момент наче все в голові вимкнулося. Мабуть, говорив щось беззмістовне.

Ще пам’ятаю семирічну дівчинку: її витягли з будинку, в який влучив снаряд. При огляді нам довелося розрізати її одяг, і в отвір від уламка ми побачили, як б’ється її серце. Добре, що через два тижні вона прийшла до тями — навіть машину швидкої допомоги для нас намалювала.

Якось, коли ми їхали на виклик, у будинок за тридцять метрів влучив снаряд. На моїх очах зруйнувалася споруда, а вибухова хвиля оглушила нас крізь відчинені вікна машини. У вухах стояв дзвін, я нічого не розумів. Коли прийшов до тями, водій мені сказав: «Я прожив 65 років, а ти молодий, тому вирішуй, їдемо далі чи ні». Я уявив ситуацію, коли б моїм близьким знадобилася допомога, а медики вирішували б — їхати чи ні. Ми рушили далі.

Коли обстріляли пологовий будинок, ми поїхали евакуювати породіль. Там були руїни, звідусіль долинали крики та плач. Найбільше мені запам’яталася одна жінка. Їй було двадцять сім, ось-ось має народжувати, а в неї відкриті переломи обох ніг. Усе обійшлося: їй зробили кесарів розтин, дитина не постраждала. Але мамі з такими травмами ще довго доведеться відновлюватися. Мені сумно від того, що в перший рік життя дитини вона не зможе дати їй належної уваги.

З фотографом Євгеном Малолєткою, який знімав у Маріуполі, ми познайомилися 1 березня, коли він чергував у обласній лікарні, — того дня обстріляли район площі Кірова. Спочатку журналісти лише заважали. Медсестри та медбрати говорили про це відкрито, а ми буркотіли між собою. Але потім ми звикли і зрозуміли, що кожен займається своєю справою. Добре, що знімки Малолєтки залишили слід в історії; погано, що цей слід сумний. Пізніше, коли читав коментарі про те, що фотографії фейкові, я не міг повірити, що люди можуть серйозно таке писати.

Сергій Чорнобривець (третій зліва) та його колеги у Запоріжжі
Сергій Чорнобривець (третій ліворуч) та його колеги у Запоріжжі

17 березня ми виїхали з підстанції й за триста метрів побачили «зелених чоловічків». Вони були дуже знервовані: палили у повітря, укладали всіх на підлогу. Мені стало страшно від думки, що якщо вони стріляють у повітря, то можуть націлити зброю і на нас. Перевіривши наші документи, вони порадили нам більше не їздити на виклики.

Після цього я та ще кілька моїх колег зі швидкої допомоги вирішили покинути місто. Виконувати свої обов’язки ми не могли: дороги, якими возили поранених, відрізані або розбиті, палива майже не було. Залишатися на підстанції, поки туди не прилетить снаряд, не мало сенсу.

Ми знали, що можемо не доїхати, але вирішили ризикнути. На блокпостах нас змушували роздягатися ледь не догола, щоб перевірити, чи на нас немає проукраїнських татуювань. Телефони ми заздалегідь почистили: прибрали непотрібні фотографії, а месенджери видалили. За добу дісталися Запоріжжя через Бердянськ. Ми виїхали 18 березня — у мій день народження.

За день до від’їзду я вирішив зайти додому за одягом. Двері моєї квартири були відчинені, мародери винесли все, навіть копії документів, — мабуть, вони пішли на розпалювання. З моєї медичної бібліотеки, яку я збирав п’ять років, на підстанції залишилася лише книга з кардіології. Її я забрав до Запоріжжя.

У перші дні в Запоріжжі я не міг позбутися відчуття постійної небезпеки: мені здавалося, що ось-ось «прилетить». Ще, дивлячись на відносно мирне місто, не вірив, що всі 22 дні, які я провів на зміні, тривало життя. До всіх цих переживань додалося почуття провини. Дехто називає мене героєм, адже я допомагав людям під обстрілами. Але який я герой, коли поїхав?


Фото: Сергій Чорнобривець (четвертий справа у другому ряду) та його колеги у Запоріжжі

2 951

22

153
89

Більше матеріалів