Золота клітка: Проєкт про дружин експатів

Пандемія мало сприяє переміщенням, проте імміграція залишається одним із глобальних трендів XXI століття. За даними ООН, кількість міжнародних мігрантів постійно зростає, а їх частка у населенні планети сьогодні становить понад 272 мільйони, що на 51 мільйон більше, ніж у 2010-му. Найпривабливішою для зміни місця проживання, як і раніше, є Європа, куди торік перебралися 82 мільйони чоловік, на другому місці — Північна Америка (59 мільйонів).

Причини, які примушують людей залишати батьківщину, не завжди пов’язані з трагічними подіями на кшталт війни і стихійних лих. Часто необхідність переїзду диктує робота: міжнародні компанії направляють співробітників в іноземні офіси з метою розвитку і розширення бізнесу. Так у новій країні опиняються і члени їхніх родин — у тому числі дружини, часто змушені відмовитися від кар’єри на користь світлого майбутнього чоловіка. Роксана Савін у своєму проєкті «Увечері буду пізно» розповідає про складнощі «красивого життя» такої домогосподарки з дипломом.

— За освітою я юристка, але з народженням першого сина мені довелося припинити юридичну практику. Час після переїзду до Москви я б описала як період втрати ідентичності. Я намагалася розібратися, хто я зараз і що робити далі, шукала шляхи самореалізації та усвідомленості, і частиною цього пошуку стало навчання в московській школі фотографії. Історії експатів завжди цікавили мене, і коли після отримання ступеня магістра фотографії у Великій Британії мені потрібно було обрати тему для проєкту, я вирішила взяти саме її. Проєкт «Увечері буду пізно» — це дослідження суті гендерних ролей, поняття влади в подружніх стосунках і патріархальної соціальної структури, яка виходить на перший план у ситуації переїзду.

«Увечері буду пізно» — це автобіографічний проєкт, який я знімала з 2012 по 2020 рік у закритій резиденції для експатріантів у Москві. В усамітненому котеджному селищі чоловіки і жінки виконували традиційні гендерні ролі: чоловіки займалися зароблянням грошей, а дружини — господарством. Довгими зимовими місяцями, коли чоловіки працювали, а діти навчалися у школі, район занурювався в тишу. Жінки майже не виходили на вулицю.

В усамітненому котеджному селищі чоловіки і жінки виконували традиційні гендерні ролі: чоловіки займалися зароблянням грошей, а дружини — господарством.

Використати цей сезон як фон для розповіді — одна з небагатьох ідей, які подобалися мені з самого початку. Образ вічної зими натякає на стан сплячки і місце та час, що ніби повисли у повітрі. Почуття очікування і втрати, як і прагнення до оновлення, перегукується з моїм особистим досвідом іммігрантки-домогосподарки.

Чому жінки частіше, ніж чоловіки, опиняються у становищі домогосподарки? Соціологи сходяться на думці, що жінкам доводиться набагато серйозніше змінюватися після взяття шлюбу, ніж чоловікам. Виходячи заміж, вони укладають «договір» на нерівних умовах, визнаючи, що беруть на себе основні обов’язки по догляду за дітьми і більшу частину домашніх справ, навіть якщо у них є оплачувана робота.

Суспільство говорить жінкам, що вони краще підходять для ролі опікунів і доглядальниць, у той час як найкращі місця в капіталістичній системі економіки підносять як опції для чоловіків. На жаль, подібні стереотипи згубно позначаються на досягненні гендерної рівності. Чоловіки теж здатні піклуватися про дітей і займатися домашнім господарством, їм просто потрібно більше практики.

Звідки беруться стандарти «хороших» дружин і «хорошого» материнства і якою мірою вони «присвоюються» нами, жінками? Як щодо дружин і матерів, у яких немає коштів, щоб їм відповідати? Жінки постійно чують поради про те, як «зробити їх щасливими», проявити винахідливість у виборі ланч-боксів для своїх чад, добитися ідеальної фігури, «більш ефективно» прибирати, приховувати передчасні ознаки старіння. Як в умовах такого тиску можна почуватися повноцінною?

Коли більшу частину дня домогосподарка зайнята домашніми справами, бездоганний будинок стає критерієм її самооцінки. Якщо жінка багато часу проводить поза оплачуваною роботою, вона може почати сумніватися у своїй здатності заробляти — і все це на тлі стрімкого особистого зростання успішного чоловіка. Іронічно, що стійкість капіталістичної системи залежить від ступеня догляду, який надають дружини.

Чи вірю я в щасливу домогосподарку? Мій досвід говорить, що в цій ролі є ризик зануритися в ізоляцію і стати невидимою в суспільстві. Факт перебування в чужій країні без підтримки сім’ї та друзів робить ізоляцію ще більш інтенсивною. Будинок стає золотою кліткою, і хоч його двері відчинені, йти нікуди. Коли людину знайомлять з іншими, то зазвичай згадують її посаду, але який статус в очах суспільства має домогосподарка? Звичайно, в подібній ситуації жінка відчуває незручність — і це почуття добре мені знайоме. З іншого боку, неправильно припускати, що всі домогосподарки нещасні.

Коли людину знайомлять з іншими, то зазвичай згадують її посаду, але який статус в очах суспільства має домогосподарка?

У проєкті «Увечері буду пізно» я висвітлюю складнощі їхнього становища і нюанси моделі «годувальник — домогосподарка». Я намагалася уникнути візуальної мови патріархату: об’єктивації жінок, стереотипного, умовно гендерного позування і представлення жінок виключно в ролі жертви. Знадобилося кілька років експериментів з різними образами, щоб нарешті розібратися, що і як саме я хочу сказати. Також потрібно було проговорити деякі не найприємніші істини самій собі. Так у серії з’явився автопортрет.

Спільнота експатріантів не надто вітає інші моделі, для них ідеальна родина — «традиційна». Межрасовим сім’ям і гомосексуальним парам важко вписатися в таке середовище. Постійна необхідність створювати видимість ідеального життя тисне на всіх, тут не прийнято обговорювати проблеми, пов’язані з пристосуванням до нової країни або вихованням дітей, істерики, інвалідність, розчарування в домашній роботі, кризу шлюбу і подібне. Мої фотографії можуть здатися спокійними, але в них мене хвилює напруга між явним і прихованим.

У спільноті експатів не прийнято обговорювати проблеми, пов’язані з пристосуванням до нової країни або вихованням дітей, істерики, інвалідність, розчарування в домашній роботі, кризу шлюбу.

Проєкт «Увечері буду пізно» знаходиться десь між документальною й арт-фотографією і висловлює мої суб’єктивні відчуття. Тобто він не претендує на достовірну розповідь про спільноту експатріантів. Що стосується мого чоловіка, думаю, згадка про нього порушила б цілісність серії — я не планувала розповідати у фотографіях саме про свою родину. Але він знав, що я працюю над проєктом, — в якийсь момент мені довелося пояснювати, чому я постійно пересуваю меблі в будинку.

Коли зйомки тільки починалися, я не знала, куди мене приведе процес самоаналізу, а просто намагалася зробити все, щоб проєкт вдався. Фотографія допомогла мені висловити результат осмислення художньо. У процесі роботи я почала відвідувати місцевий боксерський клуб, тому свою терапевтичну роль зіграло, напевне, все разом: і проєкт, і самоаналіз, і пошук сенсу, і бокс.