Репортаж

Для тих, хто в панку: Репортаж із музичних фестивалів Карпат

Льоля Гольдштейн 14 квітня 2021

Львівський фотограф Юрко Дячишин пережив десятки музичних фестивалів Західної України. Років десять-п’ятнадцять тому на таких подіях — «Шешори», «Підкамінь», «Уніж», «Свірж», «Славське-рок», «Фортмісія» та інших — власне музикою все не обмежувалося. Подібні фести також були про лендарт, екологічні ініціативи і, головне, про радість безтурботності. Вони збирали місцевих панків, хіпі, рокерів, митців та у принципі всіх, кому ставало сміливості поїхати з наметом на це свято життя, молодості та алкогольного чаду.

Дячишин ще з початку 2000-х документує життя Львова та Західної України в цілому. Наприклад, у своєму проєкті Slavik’s Fashion він зняв найстильнішого місцевого безхатченка Славіка. У 2000-х роках на території Західної України проходили численні фестивалі, де виступали рок- чи етнічні гурти, і Юрко постійно відвідував ці події та знімав усе, що там відбувалося. У фотографа не було мети задокументувати щось конкретне, він просто відпочивав, як усі інші, — тому і зловив саме ті моменти, яких так не вистачає у період локдауну.

Юрко Дячишин

Фотограф. Займається також колажами та інсталяціями. Працює над персональними документальними та арт-проєктами. З 2003 року знімає вуличне життя Львова. Автор персональних і учасник колективних виставок в Україні, Польщі, Франції, Австралії, Камбоджі. Переможець і лауреат різних фотографічних конкурсів. Живе і працює у Львові.

Сайт

— У моєму житті 2004—2011 роки — період музичних фестивалів. Не можу сказати, що я спеціально їздив на них, щоб послухати конкретних виконавців, але для мене було нормою відвідувати кілька таких подій на рік. Я себе переконував, що це цікава фотографічна тема, що це все обов’язково потрібно документувати, але все ж головною мотивацією ставало бажання не сидіти на одному місці.

Фестиваль був подією, де ти мав відмітитись, зустріти знайомих, — це як зайти у кафе в центрі міста. Це час молодості, безтурботності, алкоголю. На фесті можна було загубитися надовго і просто плисти разом з усіма у цьому стані легкості. В усьому, що відбувалося, не потрібно було шукати сенс. Тоді всі так просто знайомилися і фотографувалися.

Це все закінчилося, але історії про те, як добре було на «Шешорах» у 2006-му чи на «Підкамені» у 2008-му, зігрівають мене і зараз. Ми з друзями фантазуємо, що, коли віруси будуть подолані, все знову буде як колись. Ми візьмемо намети, дружин і дітей, багато алкоголю — і гайнемо на фестиваль. Хоча дружин і дітей, мабуть, таки залишимо вдома.