Я завжди хотіла бути принцесою

— Фотографією я цікавилася з дитинства, а всерйоз займатися нею почала кілька років тому. Дуже хотіла бути фоторепортеркою, але незабаром зрозуміла, що одразу пробитися туди новачку доволі складно. Тому погодилася працювати фотокореспонденткою у невеликому місцевому медіа. Це дало мені можливість відвідувати найбільші події у Верхній Сілезії — спортивні змагання, музичні фестивалі, протести, політичні заходи тощо — і вчитися у професійних фотожурналістів, спостерігаючи за їхньою роботою.

Найбільше я люблю знімати репортажі, людей та сільське життя. А ще мені подобається заглиблюватися в себе й рефлексувати. Так з’явилася серія «Я завжди хотіла бути принцесою».

Проєкт є результатом річної менторської програми Sputnik Photos під керівництвом Агнєшки Райсс. Я хотіла показати своєрідну сільську культуру. Маю на увазі такі типові моменти, як одягатися у найкращі речі для походу в церкву, зустрічатися родинами кожних вихідних з будь-якої нагоди, збирати ягоди в лісі, гуляти босоніж по траві, а також їздити єдиним ранковим автобусом до міської школи, яка знаходиться за 30 кілометрів від дому.

Дякувати богу, ніхто не бачив, як я роблю світлини, бо це виглядало смішно. Я ставила камеру на автоспуск, позувала, а потім після п’яти знімків бігла до фотоапарата, щоб увімкнути автоспуск ще раз і повторити все знову.

Робочий процес був доволі хаотичний, як і мій характер, тому я фотографувалася без прив’язки до конкретного часу. Я брала камеру, різний одяг і складала план. Більшість кадрів зроблені у дворі та будинку моєї бабусі, де я провела дитинство.

Весільна сукня на одній зі світлин належала моїй мамі. Я знімала зимовим ранком і дуже змерзла. У костюмі єдинорога я позувала в полі біля будинку. Сусіди, мабуть, досі вважають, що я якась божевільна, котра гуляє, танцює та стрибає посеред поля взимку.

Дякувати богу, ніхто не бачив, як я роблю світлини, бо це виглядало смішно.

Найбільше мене вразила реакція деяких людей на проєкт. Навіть ті, хто ріс у місті, миттєво розуміли, що я намагаюся донести цими світлинами. Багато дівчат казали: «Вау, у мене була така ж Барбі» або «Я завжди мріяла про цей будинок Барбі» тощо. Я нагадала їм їхнє дитинство. Це найважливіше, бо я теж бачу своє у рожевих кольорах — як безтурботний період ігор, свободи та щастя.

Потроху я вступаю в доросле життя і дуже жахаюся цього. Я не хотіла, аби дитинство минуло, тому що все ще хочу бути принцесою. Ба більше, під час роботи над проєктом я грала зі своїми старими іграшками та чудово проводила час, відкриваючи їх знову.

Зараз я закінчую навчання в Академії мистецтв у Щецині. Моя магістерська — це документальний проєкт про демонологічні вірування у селі. Старі люди розповіли мені дивовижні історії про сільських відьом, привидів і смерть. Після тих розповідей я навіть боялася йти додому.

Навіть ті, хто ріс у місті, миттєво розуміли, що я намагаюся донести цими світлинами.