Мамо, не бий: Альбом про дитячі травми

За даними ООН, до мільярда дітей віком від 2 до 17 років зазнавали фізичного, сексуального чи психологічного насильства. За десятиліття щонайменше 200 тисяч дітей молодше 14 років стали жертвою вбивства — більшість із них були вбиті кимось із батьків, часто після смуги інших проявів жорстокості. Серед факторів ризику — насильство в сім’ї, порушення психічного здоров’я у батьків та сильні гендерні стереотипи, в які діти не завжди вписуються.

Цю проблему вивчає фотографка Мікі Хасегава. У її проєкті «Журнал. Для внутрішнього використання» зібрані архівні та документальні знімки, вирізки з газет та особисті історії людей, які виросли в аб’юзивній родині. Одна з учасниць згадує, що з трьох років постійно зазнавала насильства та образ, — психологічна травма згодом призвела до втрати слуху. Інший герой розповідає, що, будучи дитиною, бачив, як батько вбив його 5-річного брата. Ще одну жінку другокласницею залишили вдома одну без води та електрики. Міка не тільки збирає ці історії — вона намагається вивчити пласт соціальних причин, які змушують батьків жорстоко поводитися зі своїми синами та доньками.

— Коли я бачу черговий випуск новин про випадки жорстокого поводження з дітьми в Японії, я не можу заплющувати на це очі й казати: «Мене це не стосується». Помиготівши на перших шпальтах преси або у ТБ-програмах, скандальні історії швидко забуваються. Але що ховається за шокуючими заголовками?

Жінок, які виявляють агресію до дітей, часто описують як поганих чи недосвідчених матерів. Але я зрозуміла, що жорстоке поводження з дітьми трапляється аж ніяк не внаслідок дій якихось «особливих» батьків, — за певних обставин такі епізоди можуть статися з будь-ким. Ба більше, насильство часто відбувається неусвідомлено.

Насильство — серйозна проблема японського суспільства. За даними Міністерства охорони здоров’я, освіти та соціального забезпечення, від жорстокого поводження у країні помирають приблизно 90 дітей на рік. Японська академія озвучує інші цифри: наприклад, за 2016-й вони нарахували 350 випадків. Кілька сотень смертей залишаються непоміченими.

Я вивчаю не лише фізичне, а й вербальне та психологічне насильство. У Японії дівчатка з раннього віку стикаються з масою складнощів, пов’язаних з їхньою статтю. Я все життя відчувала тиск, що потрібно бути «жіночнішою». Потім прийшли нереалістичні очікування та вимоги до всього, що стосується материнства. Зараз моїй дочці 11 років, але я чудово пам’ятаю, як важко було під час вагітності та після пологів, — іноді я навіть боялася, що можу зробити з дитиною щось погане. Я не мала досвіду материнства, але суспільство все одно задавало дуже високу планку.

Великою проблемою Японії є відсутність підтримки та соціальної структури. Немає якісного ведення вагітності, немає допомоги дітям, які зазнали жорстокого поводження, або підліткам під час соціальної опіки, недостатньо уваги дорослим — жертвам насильства, молодим, неповним чи бідним сім’ям. Якщо ти батько або мати, від тебе автоматично очікують вміння самостійно та якісно виховати дитину. Не виходить — одразу вішають ярлик «дивного» чи «дивної». Як за таких умов можна демонструвати слабкість чи звертатися по допомогу?

Я вирішила почути, з якими труднощами згодом зіштовхуються діти, що зазнали насильства. Я вважала себе зобов’язаною це зробити, аби не стати жорстокою матір’ю. Проєкт Internal Notebook — це символічна книжка з емоційними одкровеннями людей, які виросли в аб’юзивній родині. Частину героїв я знаходила в інтернеті — в особистих блогах, де вони ділилися моторошними історіями пережитого. Інші відгукувалися на оголошення на моєму сайті. Тобто це були люди, готові до діалогу, які вже знайшли сміливість говорити про своє минуле.

Мої герої нічим не відрізняються від будь-кого з нас і цілком упевнені у своїй «нормальності». Мені ніколи не говорили: «Давайте припинимо, бо мені надто важко згадувати та говорити про дитинство». Швидше я сама зупиняла зйомку, бо не хотіла фотографій у стилі «дивіться на мою широку посмішку — я переміг усі складнощі!».

Іноді я боялася, що можу зробити з дитиною щось погане.

Були випадки, коли люди відповідали відмовою на мою пропозицію чи говорили «ні» вже після інтерв’ю чи фотосесії. Соціальний тиск заважає публічно дискредитувати батьків; хтось вважав, що подальше спілкування зі мною може виявитися надто болючим.

Побудувати довірчі стосунки з героями проєкту було непросто — навіть зараз я не можу з упевненістю сказати, що це в мене вийшло. Мені здається, наші стосунки можуть зруйнуватися будь-якої миті. Але я високо ціную нашу співпрацю та намагаюся продовжувати спілкуватися з усіма учасниками.

У передмові до книги я згадую невидимі шрами, яким не судилося зникнути. Однак, говорячи про фотографію, ми насамперед маємо справу саме зі зримим світом. Я не хотіла обирати прямий шлях і «візуалізувати» страждання — знімати людину, що плаче, або шрами на тілі. Це б позбавило глядачів можливості додумувати щось самостійно і могло травмувати героїв проєкту.

Потрібно було знайти інший спосіб сфотографувати невидиме. Так, окрім записів розмов до книги увійшли уривки зі щоденників та зошитів, які герої вели в дитинстві, фотографії з сімейних альбомів і значущі предмети. Я сподівалася, що, вдивляючись у весь цей матеріал, глядачі зможуть відчути той самий «невидимий біль». Крім того, мені було важливо торкнутися особистості батьків моїх героїв — дитячі знімки та фотографії предметів, що мають значення для тієї чи іншої історії, допомагали згадувати деталі.

Назву «Журнал. Для внутрішнього використання» підказала одна з учасниць — ці слова були написані на обкладинці зошита із замітками працівниць школи-інтернату, де вона колись навчалася. Дизайн фотокниги повністю повторює зовнішній вигляд журналу. У розмовах з рештою героїв часто звучали історії про різні щоденники або блокноти з особистими записами, куди вони поміщали свій біль.

Вдивляючись у цей матеріал, глядачі зможуть відчути «невидимий біль».

Не всі герої відчувають ненависть та обурення до своїх батьків. Є й ті, хто злиться на себе, сумує або запитує, чи повинні вони пробачити своїх тата й маму, — адже тим доводилося відчайдушно боротися за фізичне виживання. Справжніми мучителями виявилися не лише їхні батьки, а й інші дорослі — члени японського суспільства.

Сім’я — це суспільство, лише маленьке. Насильства зазнають його найслабші члени, і я гадаю, що агресивні батьки самі можуть бути жертвою в ширшому суспільстві — від їхнього близького кола до компанії, де вони працюють. Ця структура засвоюється з моменту нашого народження, і ми не завжди розуміємо, що маємо справу з «насильством» чи «контролем».

Виховання дитини — щоб вона стала «хорошою» дитиною, такою, як ви хочете, — часто пов’язане з оцінкою суспільства. У Японії це називається «шицуке», або «дисципліна». Я думаю, японці часто вважають, що діти недосконалі, й мало до них прислухаються. Але потроху суспільство починає змінюватися.