Фотопроєкт

Я дивлюся, як ти зникаєш

Фотограф Ян Кастаньє 15 років знімав довге прощання зі своїми близькими: спочатку у його дідуся виявили хворобу Альцгеймера, потім бабуся страждала на деменцію. Їхнє сприйняття змінювалося, і Ян разом із цим змінював техніку зйомки. Автор цього щемкого проєкту розповів Bird in Flight, чому його мають побачити навіть ті, у кого немає схожого досвіду.
Ян Кастаньє

Публікувався у багатьох французьких і міжнародних виданнях: Polka Magazine, Libération, Le Monde, L’Obs, Paris Match, Blick та інших. З 2016 року висвітлює суспільно-політичні новини для Libération.

— У дідуся виявили хворобу Альцгеймера, коли мені було вісім. Декілька років він жив у будинку для літніх людей, а моя бабуся відвідувала його і поверталася потім у порожній дім. Коли я виріс, то вирішив зняти дідуся в чорно-білих кольорах, ніби він застряг у минулому, а бабусю — в яскравих, аби показати, що життя триває попри самотність.

Я працював над цим проєктом протягом 15 років, із 2008-го. Це був такий спосіб краще пізнати дідуся. Він помер у 2010-му, і я припинив знімати. Думав, що це кінець серії. Але через 5 років хвороба торкнулася і бабусі — у неї була деменція альцгеймерівського типу. Нам довелося відправити її в будинок для літніх людей, оскільки вона не могла жити сама і потребувала цілодобового догляду.

Я знову взявся за камеру. Але знімати у тих самих кольорах більше не хотів і замислився, як передати зміну бабусиного сприйняття реальності. Тоді я спробував прострочені плівки, що змінювали кольори. І, зрештою, коли вона зовсім збожеволіла, я наніс кислоту на деякі вже надруковані світлини, щоб показати, як нейрони, які ми не бачимо, повністю змінюють людину та забирають її від нас.

Коли вона зовсім збожеволіла, я наніс кислоту на деякі вже надруковані світлини.

Я так і назвав свою фотокнигу — «Я дивлюся, як ти зникаєш». Найскладніше було спостерігати, як вони зникають рік за роком, хоча залишаються живими. Я пам’ятаю, як відвідував свою бабусю після того, як у неї стався інсульт. Вона втратила здатність говорити і вимовляла випадкові слова поспіль, наприклад «кухня — метелик — стілець». Я дивився у вікно і плакав, бо не хотів, щоб вона бачила мене таким.

Відтоді смерть для мене є частиною життя. У західних суспільствах люди не хочуть її бачити. Але думаю, що ми повинні зіткнутися з нею і прийняти її, реінтегрувати в суспільство. Деякі люди все ще не можуть примиритися з цією ідеєю і не хочуть з нею рахуватися. Однак хвороба та смерть — частина життя.

Ті, у кого немає схожого досвіду, зможуть знайти у проєкті відповіді на питання про те, що дають нам наші бабусі й дідусі, що таке зв’язок поколінь та як зустріти хворобу і смерть близьких. Це не радісні питання, але, безумовно, екзистенційні, на які ми повинні відповісти собі.

Ці питання постали й переді мною. Чи хотів би я опинитися в подібній ситуації? Вочевидь ні. Гадаю, якщо я матиму ту саму хворобу, то оберу евтаназію. Життя треба прожити гідно. Я багато подорожую і не міг би чекати на смерть протягом 10 років у коробці будинку для літніх людей. Я також питаю себе: чи повинні ми продовжувати жити так довго, якщо техніка, медицина дозволяють це робити, але якщо ми не можемо жити гідно?

Гадаю, якщо я матиму ту саму хворобу, то оберу евтаназію.

Мене надихає шведський фотограф Андерс Петерсен та марокканець Сеїф Кусмат, який використовує кислоту у своїх роботах, щоб розповісти про глобальне потепління. Найбільше я люблю фотографію за те, що це привід побувати в місцях, куди тобі не дозволено ходити зазвичай. Я працюю у французькій національній газеті, тож можу один день провести з мігрантами у сквотах у передмісті Парижа, а потім знімати в офісі Міністерства економіки Франції.

Моя мета — зрозуміти світ, в якому я живу і який постійно змінюється та висловити про нього свою точку зору.

Нове та Найкраще

8 612

1 110

906
1 365

Більше матеріалів