Зайва земля: Як вибух Каховської греблі змінив простір

— Машинний зал Каховської ГЕС був підірваний уночі 6 червня 2023 року. Ми досі нічого не знаємо про долю всіх, хто загинув від вибуху і повені, яку він спричинив. Російські війська замінували узбережжя. На відео, знятих із районів затоплення, було видно міни, які з землі підняло водою. Вони безладно кружляли у водяних вихорах і так само безладно детонували. Пізніше рятувальники розповіли мені, як під час вилазок знаходили російських солдатів, які ховалися від потопу на деревах. До них, знесилених і беззбройних, ніхто не відчував жалю.

Я почала працювати над циклом Desperations, присвяченим екологічній катастрофі на півдні України, влітку 2023 року. Лівобережжя регіону знаходилося під окупацією російських військ. Робота стартувала на Херсонщині. Через повінь та постійні обстріли з боку росіян — від них гинули як місцеві, так і волонтери, які намагалися їм допомогти, — сам Херсон був закритий для журналістів. Я зупинилася недалеко від міста, в одному з затоплених сіл, до якого навіть через кілька днів після вибуху на ГЕС продовжувала прибувати вода. Я зробила кілька світлин: на них евакуація місцевих, яких поліція та волонтери вивозили на човнах, мертві тварини. Мені навіть вдалося потрапити до Херсона, але фотографувати я не могла — вся прибережна лінія була оточена військовими та поліцейськими.

На третій день єдину дорогу, що зв’язувала наше село із зовнішнім світом, затопило після тривалої зливи. Я опинилася у замкненому просторі. Село знаходилося недалеко від українських позицій, тому час від часу, лежачи на ліжку, я чула звуки артилерійських виходів. Наприкінці дня, насиченого війною та видами квітучих маків, тривога відступала. Відчуття загрози й почуття безпеки зливалися. Я відчувала щось середнє між сном і трансом.

У роботі я зосередилася на образі простору. Його головний смисловий контраст — між психічним напруженням людей, які переживають війну, та сценами повсякдення.

Після Херсона я вирушила до Запоріжжя та Нікополя, щоб досліджувати, як підрив Каховської ГЕС вплинув на природу й місцевих жителів. Запоріжжя — індустріальне місто з разючими спорудами Дніпрогесу, арками мостів і скелястим островом на Дніпрі, Хортицею.

Ландшафти Запоріжжя є геологічним літописом техногенних та природних катастроф. Коли дивишся на них, можна подорожувати вглиб історії, спостерігати, як на символи радянської індустріалізації накладаються наслідки великої катастрофи — руйнування Каховської греблі. У північній частині Хортиці Український кристалічний щит, який колись був частиною протоматерика, проглядає на поверхню. Ці скелі настільки давні, що не мають слідів навіть найпримітивнішого життя, оскільки в період утворення цих порід Земля ще не мала атмосфери.

Проявивши плівки, зняті під час першої поїздки, я зрозуміла, що мені не вистачає буденних сцен. Це відкриття стало для мене несподіванкою, адже спочатку у проєкті я хотіла зосередитися на безлюдних ландшафтах.

Незабаром на сторінці заповідника острова Хортиця я побачила фотографії людей, що кинулися гуляти висохлим дном Дніпра. Співробітники музею просили туристів не відвідувати ці місця, бо там гніздяться птахи. Крім того, подібні прогулянки небезпечні. Але ж люди не слухали.

Ці знімки вразили мене. Масові прогулянки до скелястих височин і піщаних мілин, які тягнуться вздовж споруд греблі, свідчили про культове значення землі. Вони мали щось релігійне. Тоді я зрозуміла, що мені знову потрібно на острів, аби задокументувати те, що там відбувається.

Я повернулася до Запоріжжя, але цього разу зосередила роботу на повсякденні — пляжному дозвіллі на обмілілій береговій лінії. Мені також вдалося дослідити берегову лінію на острові Хортиця. Український контрнаступ продовжувався. Влада побоювалася російської диверсії на Запорізькій атомній станції. На тлі цієї загрози розгорталася сцена безтурботного життя в місті. Так основним мотивом моєї роботи стала ця напруга, що виникла між мирним існуванням й екзистенційним страхом перед можливістю чергової катастрофи.

Над твором «Паломництво» мені вдалося попрацювати лише два дні. Я спустилася на берег Хортиці та встановила камеру. Знімала статичним далеким планом, зробивши кілька фотографій. Потім почалася повітряна тривога.

Наступного ранку я вирушила до скель. Ніжні мілини були вкриті товстим шаром черепашкових відкладень. Здавалося, що я зіткнулася з минулим. Був сильний вітер, я блукала на самоті.

До обіду я нарешті дісталася скель і побачила там висохлі дерева, на гілках яких гойдалися величезні гнізда чорних бакланів. До птахів, що сиділи в них, можна було наблизитися впритул. Тоді я зрозуміла сенс попередження працівників музею. Ця реальність справді не знала присутності людини.

Потім я помітила поліцейських, які переправлялися з протилежного берега човном. Вони прямували до мене. Офіцери сказали, що я знаходжуся надто близько до машинних залів і знімати тут не можна. Я зрозуміла, що навряд чи мені вдасться знову побувати тут. Це усвідомлення зробило відзнятий матеріал дуже особистим. Він перетворився на перформанс, який неможливо повторити.

Матеріал створено за підтримки Media Lifeline Ukraine