Прип’ять документальна. Рецензія на «Чорнобиль: втрачені записи» від HBO
Британський документаліст та володар «Еммі» Джеймс Джонс полюбляє братися за складні теми, такі як самогубства, безпритульність, диктатура, війна в Сирії та на Донбасі. Чорнобильська трагедія природно вписується в цей ряд, однак тут може постати логічне питання: навіщо знімати фільм про Чорнобиль після мінісеріалу, створеного Крейгом Мейзіном для того ж HBO? Проте ці два проєкти поєднує хіба що скрупульозність та глибина занурення у матеріал їхніх творців — за формою вони зовсім різні.
Задум «Втрачених записів» виник у Джонса під час пандемії COVID. Він прочитав дві книги про катастрофу на ЧАЕС, у яких, серед іншого, були описані кадри, зняті у Прип’яті одразу після аварії. Цілком можливо, що інтерес режисера до теми підігріли й історичні паралелі — спроби СРСР приховати масштаби трагедії на атомній станції у 1986 році та намагання влади Китаю зробити те саме на початку пандемії.
«Втрачені записи» починаються «Лебединим озером», яке транслюється на екрані радянського лампового телевізора. Ні в чому не повинний балет Чайковського, яким у СРСР глушили будь-яку зміну влади і який є символом тотальної радянської брехні, дає старт головному лейтмотиву фільму — політиці замовчування катастрофи (другий — страждання людей, чиє життя ця аварія так чи інакше зачепила).
Телевізор, що стоїть на низькому столику поруч із масивним заскленим шифоньєром, увінчаний кітчевою статуеткою орла. Ці маркери часу, підсилені форматом зображення, який стилізовано під зйомку на 16-мм камеру, працюють бездоганно. Навіть обличчя героїв з’являються на чорно-білих фотографіях, виставлених — цілком згідно з традиціями — в тому-таки шифоньєрі.
Команда проєкту провела колосальну роботу, два роки шукаючи архівні матеріали. Оповідь ґрунтується майже винятково на аматорських та професійних зйомках того часу, у фільмі немає жодних реконструкцій і сучасних інтерв’ю.
Оповідь ґрунтується майже винятково на аматорських та професійних зйомках того часу.
Джонс починає з розбудови Прип’яті та станції в 1972-му, використовуючи для експозиції офіційні радянські сюжети про квітучий атомоград. Пропагандистський матеріал перетворюється на такі собі мирні замальовки перед кінцем світу. Головні оповідачі стрічки — оператор пульта четвертого блоку Олексій Бреус і вдова пожежника Людмила Ігнатенко (та сама, яка стала прототипом однієї з головних героїнь серіалу Крейга Мейзіна). Обоє вплітають свою історію голосом за кадром, але якщо Бреус частіше вдається до узагальнень («У Радянському Союзі відносини з правдою були складні… Спроби контролювати правду заважали адекватно контролювати ситуацію»), то слова Ігнатенко схожі на пронизливу сповідь. Героїня згадує, як зустріла свого майбутнього чоловіка Василя, яке життя з ним планувала, як він виїздив на виклик уночі 26 квітня 1986 року і як потім у Москві помирав у неї на очах.
З моменту вибуху сюжет прискорюється, рух подій набуває глобальності через повідомлення західних ЗМІ та епізоди, зняті в Києві й Москві. Режим намагається зробити катастрофу невидимою, але вона розповзається світом. Часто Джонс поводиться з глядачами немилосердно, змушуючи їх дивитися на пацієнтів, яких вбиває променева хвороба, та понівечених радіоактивними мутаціями немовлят. Ці елементи горору сусідять із повідомленнями пропаганди про причини катастрофи й кількість жертв і створюють напругу, яка, наростаючи, врешті вибухає сценами насильства у прикінцевих епізодах. Режисер закінчує свою розповідь 1991 роком. У телевізорі балет, імперія конає, визнавши, що вибух спричинено дефектами в конструкції реактора.
Змістовно «Втрачені записи» відкривають мало нового. Подробиці катастрофи, доля ліквідаторів, погляд на аварію як на потрясіння, що стало фатальним для СРСР, — звичні для цієї теми наративи. Однак, мабуть, чи не вперше ми маємо настільки детальну і цілісну кінематографічну історію про Чорнобиль, вибудовану винятково на автентичному матеріалі. До того ж режисерові вдалося якісно збалансувати персональне з суспільним, наклавши особисті історії на історію велику.
Фото в матеріалі: HBO Max / Everett Collection.
Фото на обкладинці: Група ліквідаторів готується піднятися на верхню частину реактора ЧАЕС після аварії. 10 травня 1986 року. Ігор Костін / Sputnik через AFP.
