Нічого особистого — лише війна: Рецензія на драму «На Західному фронті без змін»

Драма Едварда Бергера «На Західному фронті без змін» — третя екранізація однойменного роману Ремарка (в 1930 році вийшла оскароносна стрічка Льюїса Майлстоуна, у 1979-му — телефільм Делберта Манна), але перша, знята у Німеччині.

Бергер зі старту заявляє, що його картина — антивоєнний памфлет. Її відкривають короткі кадри природи, за якими йдуть зображення поля бою з розкиданими по ньому пошматованими трупами в закривавлених шинелях. Перша світова війна триває третій рік. У цю м’ясорубку зі своїми друзями рветься Пауль Боймер (Фелікс Каммерер). Герої сповнені патріотизму: аби потрапити на фронт, вони підробили документи і вірять у те, що Париж можна взяти «за три тижні».

«Я не так собі це уявляв», — каже один із персонажів, вичерпуючи воду з траншеї. Власне, в цьому проявляється головна проблема фільму. Бергер натхненно макає юнацтво в окопну твань, зосереджуючись винятково на нескінченному жахітті війни. Прискіплива деталізація з безвідмовно ефектними верхніми ракурсами та морем крові відверто гальмує оповідь. Радує лише те, що в оператора Джеймса Френда все виглядає незабутньо: і згарища, і тельбухи, і мертві, і живі.

Порівнянь екранізації Бергера з роботою Майлстоуна не уникнути, і вони, попри вражаючі візуальні атракціони, не на користь нової картини. Наскільки широка палітра емоційних станів у героїв стрічки 1930 року, настільки ж вона звужена в персонажів у роботі Бергера. По суті, режисер зводить їх переживання до єдиної емоції — страху. Нечисленні спроби привнести в акторську гру інших барв виглядають непереконливо.

Зрозуміло, що Бергер частково спирався на традицію німецького кіноекспресіонізму, але там експресивна, гіперболізована манера акторської гри завжди була емоційно точною і містила доречні вкраплення гумору. Останнє в новій екранізації роману годі й шукати. Бергер надто пильно вдивляється в обличчя війни, нехтуючи напівтонами, тому історія виходить монотонною і млявою.

Та крім форми висловлення в картині є й інші недоліки — змістові.

Бергер щедро демонструє мілітарне озвіріння. Є в нього, наприклад, одержимий прусський генерал, який за лічені хвилини перед настанням перемир’я жене підлеглих у самовбивчу атаку. Пауль вбиває без коливань, але насильство, до якого вдаються французи, вирізняється винахідливістю. Вони вогнеметом спалюють живцем німецьких солдатів, чавлять їх танками і труять газами. Можна припустити, що саме на цій ділянці фронту у німців не було ані техніки, ані газу. Однак, як для антивоєнного кіно, така однобокість викликає подив.

Геть кепсько виглядає сцена підписання миру в Комп’єнському лісі. Німеччину представляє підкреслено інтелігентний Маттіас Ерцбергер (Даніель Брюль), французька ж делегація — це зневажливі солдафони на чолі з маршалом Фошем (Тібо де Монталамбер). Намагаючись пом’якшити умови капітуляції, Ерцбергер промовляє: «Будьте справедливі до противника, інакше він зненавидить цей мир». Складно позбутися думки, що Бергер, свідомо чи ні, переносить на французів відповідальність за подальший ресентимент, який охопив німців і привів до влади Гітлера.

«На Західному фронті без змін» можна назвати невдалою роботою — через те, що режисер, поставивши перед собою винятково моралістичне завдання, отримав дуже сумнівний результат. Він оживив старі недобрі химери там, де на них зовсім не чекали.

Фото на обкладинці: Кадр із фільму «На Західному фронті без змін». Фото: Netflix / Courtesy Everett Collection