Більше ніж кінець світу: Як «Останні з нас» вчить глядача людяності

Аби краще зрозуміти світ «Останніх з нас», зробимо екскурс в історію зомбі-горору. Жанр народився в 1968 році після виходу чорно-білої «Ночі живих мерців» Джорджа Ромеро. Знявши суміш горору, психологічної драми та політичної сатири, 28-річний дебютант зробив революцію в кінематографі. Півтори тисячі глядачів, присутні на прем’єрі, аплодували стоячи. При скромному бюджеті в $114 тисяч фільм зібрав у прокаті $30 мільйонів, але головне, дав початок новому жанру — зомбі-жахи, або сплетер.

Тривалий час сплетер був чимось на кшталт малобюджетного Гуляйполя на околицях Голлівуду. Сотні режисерів, розбризкуючи галони кетчупу, самовиражалися в ньому як хотіли. Ставши мейнстримом, жанр почав приваблювати зірок та продюсерів блокбастерів із Бредом Піттом, втім, базові ознаки не змінилися: раптовий апокаліпсис, реальність якого засвідчують ЗМІ, група героїв, які намагаються вижити, та її учасники, що певної миті починають сваритися між собою. У безкінечних варіаціях на тему зомбі мертві завжди були приводом для того, аби поговорити про важливі речі — дружбу, чесність, відвагу.

Ці елементи, так чи інакше, є в «Останніх з нас». Серіал починається з ток-шоу 1968 року (уклін Джорджу Ромеро), де один із гостей, фаховий біолог, попереджає про потенційну небезпеку, якої людство не помічає, — грибок офіокордицепс. Варто температурі на планеті піднятися на пару градусів, і ці живі організми, що паразитують на мурахах, перекинуться на людей.

Потім ми бачимо Бостон 2003 року, де техаський рейнджер Джоел (Педро Паскаль), його брат Томмі (Ґабріель Луна) та донька Сара (Ніко Паркер) живуть звичайним життям. Усе змінюється, коли в новинах з’являється повідомлення про заворушення у Джакарті, паніку й літаки, що падають з неба.

Далі дія переноситься на двадцять років уперед. Людство програло війну з інфекцією кордицепса. Невелика кількість тих, хто вижив, осідає в карантинних зонах, які контролює Агенція (FEDRA). Остання встановила диктатуру з суворим контролем за кожним кроком і шибеницями. Джоел займається контрабандою з напарницею Тесс (Анна Торв), дбаючи здебільшого лише про себе. Одного дня лідерка руху опору, який протистоїть Агенції, Марлен (Мерл Дендрідж) знайомить його з підлітком-сиротою Еллі (Белла Рамзі, одна з зірок «Гри престолів»). Еллі має імунітет до грибка, що дає надію на створення вакцини. Для розробки ліків Джоел і Тесс мають доставити Еллі в іншу частину країни.

Ідея про грибок як причину апокаліпсису та дитину з унікальним імунітетом не нова. У британському блокбастері «Дари Пандори» (2016), знятому за однойменним романом Майка Кері, той самий офіокордицепс перетворює людей на «голодних», а діти мають імунітет та апетит до сирого м’яса. Історія закінчується печально: юні канібали добили рештки людства заради збереження власного виду. У Мезіна інфіковані, яких герої називають «лускуни», або «клікери», прагнуть передати спори далі. Проростаючи з мозку, грибок перетворює голову своїх носіїв на деформовані згустки плоті. Лускуни сліпі, але мають чудовий слух і, оскільки грибниця тягнеться на кілометри під землю, можуть спілкуватися один з одним, торкнувшись міцелію.

Як видно за «Чорнобилем», однією з сильних сторін режисури Мезіна є вміння промальовувати краєвид катастрофи детально, стилізуючи антураж під потрібну епоху. Телепрограма у пролозі не просто зроблена в автентичній студії — вона наче знята на камери того часу. Ландшафти зруйнованого Бостона, з обплетеними рослинами рештками будівель, заворожують і лякають. Антиутопія Карантинної Зони продумана в найдрібніших деталях: від оголошень на стінах до асортименту вуличних ринків.

У таких переконливих декораціях створити емоційну напругу стає справою техніки. У сцені зіткнення з клікерами в бостонській бібліотеці всього п’ять героїв — двоє зомбі і троє тих, хто вижив. Проте їхній двобій, із вибуховими контрастами тиші й гуркоту, виглядає як зразковий. Та у відповідності до заповітів Ромеро покійницька екзотика шоу певної миті стає лише обрамленням для більш глибокої драматургії.

Педро Паскаль нещодавно відіграв у схожому сюжеті. У «Мандалорці» він ескортує малого майстра Йоду до джедаїв. Роль Джоела, безумовно, багатша: брутальний, битий життям вояка носить у собі надлам і сум. У свою чергу 20-річна Рамзі працює феноменально. Вона кумедна, похмура, різка та по-підлітковому незграбна. Її гра органічна. Розвиток її стосунків із Джоелом, показаний без сентиментів, захоплює і зворушує.

Інтонації, задані головним дуетом, підтримано героями другорядних ліній. Майже в кожній серії є моменти, коли Мезін зупиняє постапокаліптичний атракціон заради ліричних, майже інтимних моментів. Стосунки Джоела й Тесс, знятий в Індонезії флешбек про професорку-мікологиню, котра розуміє масштаб катастрофи і просить доправити її додому, аби вона могла побути з родиною, ніжна вставна новела про Білла і Френкі — такі негучні й неквапні сюжети у проєкті дуже цінні. Бо це, власне, і є оповідь про позначених у назві героїв, які мали сміливість залишитися людьми — вразливими, здатними на кохання та співчуття навіть під час кінця світу.

Фото на обкладинці: Кадр із серіалу «Останні з нас». Фото: Ліан Гентшер / HBO