Кіно

Більше ніж кінець світу: Як «Останні з нас» вчить глядача людяності

Наприкінці січня відбулася прем’єра «Останніх з нас» — адаптації однойменної гри. Серіал розповідає про контрабандиста Джоела, який супроводжує підлітка через постапокаліптичні США, населені зомбі. Одним із режисерів проєкту став Крейг Мезін — шоуранер того самого серіалу «Чорнобиль». Дмитро Десятерик розповідає, чому, маючи всі ознаки класичного зомбі-горору, «Останні з нас» — більше ніж чергова історія про кінець світу.

Аби краще зрозуміти світ «Останніх з нас», зробимо екскурс в історію зомбі-горору. Жанр народився в 1968 році після виходу чорно-білої «Ночі живих мерців» Джорджа Ромеро. Знявши суміш горору, психологічної драми та політичної сатири, 28-річний дебютант зробив революцію в кінематографі. Півтори тисячі глядачів, присутні на прем’єрі, аплодували стоячи. При скромному бюджеті в $114 тисяч фільм зібрав у прокаті $30 мільйонів, але головне, дав початок новому жанру — зомбі-жахи, або сплетер.

Тривалий час сплетер був чимось на кшталт малобюджетного Гуляйполя на околицях Голлівуду. Сотні режисерів, розбризкуючи галони кетчупу, самовиражалися в ньому як хотіли. Ставши мейнстримом, жанр почав приваблювати зірок та продюсерів блокбастерів із Бредом Піттом, втім, базові ознаки не змінилися: раптовий апокаліпсис, реальність якого засвідчують ЗМІ, група героїв, які намагаються вижити, та її учасники, що певної миті починають сваритися між собою. У безкінечних варіаціях на тему зомбі мертві завжди були приводом для того, аби поговорити про важливі речі — дружбу, чесність, відвагу.

Ці елементи, так чи інакше, є в «Останніх з нас». Серіал починається з ток-шоу 1968 року (уклін Джорджу Ромеро), де один із гостей, фаховий біолог, попереджає про потенційну небезпеку, якої людство не помічає, — грибок офіокордицепс. Варто температурі на планеті піднятися на пару градусів, і ці живі організми, що паразитують на мурахах, перекинуться на людей.

Крейг Мезін на знімальному майданчику «Останніх з нас». Фото: Шейн Харві / HBO.
Крейг Мезін на знімальному майданчику «Останніх з нас». Фото: Шейн Гарві / HBO

Потім ми бачимо Бостон 2003 року, де техаський рейнджер Джоел (Педро Паскаль), його брат Томмі (Ґабріель Луна) та донька Сара (Ніко Паркер) живуть звичайним життям. Усе змінюється, коли в новинах з’являється повідомлення про заворушення у Джакарті, паніку й літаки, що падають з неба.

Далі дія переноситься на двадцять років уперед. Людство програло війну з інфекцією кордицепса. Невелика кількість тих, хто вижив, осідає в карантинних зонах, які контролює Агенція (FEDRA). Остання встановила диктатуру з суворим контролем за кожним кроком і шибеницями. Джоел займається контрабандою з напарницею Тесс (Анна Торв), дбаючи здебільшого лише про себе. Одного дня лідерка руху опору, який протистоїть Агенції, Марлен (Мерл Дендрідж) знайомить його з підлітком-сиротою Еллі (Белла Рамзі, одна з зірок «Гри престолів»). Еллі має імунітет до грибка, що дає надію на створення вакцини. Для розробки ліків Джоел і Тесс мають доставити Еллі в іншу частину країни.

Ідея про грибок як причину апокаліпсису та дитину з унікальним імунітетом не нова. У британському блокбастері «Дари Пандори» (2016), знятому за однойменним романом Майка Кері, той самий офіокордицепс перетворює людей на «голодних», а діти мають імунітет та апетит до сирого м’яса. Історія закінчується печально: юні канібали добили рештки людства заради збереження власного виду. У Мезіна інфіковані, яких герої називають «лускуни», або «клікери», прагнуть передати спори далі. Проростаючи з мозку, грибок перетворює голову своїх носіїв на деформовані згустки плоті. Лускуни сліпі, але мають чудовий слух і, оскільки грибниця тягнеться на кілометри під землю, можуть спілкуватися один з одним, торкнувшись міцелію.

Кадр серіалу «Останні з нас».  Фото: Ліан Гентшер / HBO.
Кадр із серіалу «Останні з нас». Фото: Ліан Гентшер / HBO
Кадр серіалу «Останні з нас».  Фото: Ліан Гентшер / HBO.
Кадр із серіалу «Останні з нас». Фото: Ліан Гентшер / HBO

Як видно за «Чорнобилем», однією з сильних сторін режисури Мезіна є вміння промальовувати краєвид катастрофи детально, стилізуючи антураж під потрібну епоху. Телепрограма у пролозі не просто зроблена в автентичній студії — вона наче знята на камери того часу. Ландшафти зруйнованого Бостона, з обплетеними рослинами рештками будівель, заворожують і лякають. Антиутопія Карантинної Зони продумана в найдрібніших деталях: від оголошень на стінах до асортименту вуличних ринків.

У таких переконливих декораціях створити емоційну напругу стає справою техніки. У сцені зіткнення з клікерами в бостонській бібліотеці всього п’ять героїв — двоє зомбі і троє тих, хто вижив. Проте їхній двобій, із вибуховими контрастами тиші й гуркоту, виглядає як зразковий. Та у відповідності до заповітів Ромеро покійницька екзотика шоу певної миті стає лише обрамленням для більш глибокої драматургії.

Педро Паскаль нещодавно відіграв у схожому сюжеті. У «Мандалорці» він ескортує малого майстра Йоду до джедаїв. Роль Джоела, безумовно, багатша: брутальний, битий життям вояка носить у собі надлам і сум. У свою чергу 20-річна Рамзі працює феноменально. Вона кумедна, похмура, різка та по-підлітковому незграбна. Її гра органічна. Розвиток її стосунків із Джоелом, показаний без сентиментів, захоплює і зворушує.

Інтонації, задані головним дуетом, підтримано героями другорядних ліній. Майже в кожній серії є моменти, коли Мезін зупиняє постапокаліптичний атракціон заради ліричних, майже інтимних моментів. Стосунки Джоела й Тесс, знятий в Індонезії флешбек про професорку-мікологиню, котра розуміє масштаб катастрофи і просить доправити її додому, аби вона могла побути з родиною, ніжна вставна новела про Білла і Френкі — такі негучні й неквапні сюжети у проєкті дуже цінні. Бо це, власне, і є оповідь про позначених у назві героїв, які мали сміливість залишитися людьми — вразливими, здатними на кохання та співчуття навіть під час кінця світу.


Фото на обкладинці: Кадр із серіалу «Останні з нас». Фото: Ліан Гентшер / HBO

Нове та Найкраще

730

633

638
987

Більше матеріалів