Кіно

Двічі в одну річку не ввійдеш: Рецензія на «Люксембург, Люксембург»

У прокат вийшов фільм «Люксембург, Люксембург» режисера Антоніо Лукіча. Це зворушлива історія про двох братів, які намагаються побачитися з батьком. Кінокритик Костянтин Левченко пояснює, чому попри успіх серед глядачів ця спроба Лукіча препарувати українську реальність є скоріше невдалою.

Фільм Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург» став однією з головних прем’єр в українському кіно з двох причин. По-перше, через учасників гурту «Курган і Agregat» — братів-близнюків Раміла та Аміла Насірових, які зіграли в ньому головні ролі. По-друге, через режисера картини. Знявши цілком успішний дебют «Мої думки тихі» (робота окупилася у прокаті, що для української стрічки рідкість), Лукіч здобув статус чи не єдиного помітного режисера комедій в Україні.

Перші п’ятнадцять хвилин «Люксембургу» являють собою те, за що глядачі та критики полюбили Лукіча, — дотепну комедію. За кадром Коля (Аміл) починає сповідь неповторним суржиком: «Чогось усіх хлопців з дєтства тягне на проблеми. Чи то от пацанской судьби, чи то от скуки». Далі починається пригода малих Колі і Васі (Раміла). Перший втрапив у халепу, застрягши у вантажному вагоні, а другий помчав кликати на допомогу. Під пісню Boney M про «кльового татуся» (Daddy Cool) Вася мчить через Лубни початку 90-х. Через стихійні базари, повз «братків», прямо в ресторан до батька-серба у малиновому піджаку. Цей епізод а-ля Кустуриця вже на старті картини змальовує наші 90-і з чарівною повнотою та дотепністю.

Перші п’ятнадцять хвилин «Люксембургу» являють собою те, за що глядачі та критики полюбили Лукіча, — дотепну комедію.

Брати Насірови — головна удача фільму. У сценарії Лукіч розвів їх по протилежних соціальних полюсах. Василь став поліцейським, Микола — хамуватим водієм маршрутки, який регулярно порушує закон.

Аміл і Раміл у «Люксембурзі» обігрують образи, створені ними раніше для гурту «Курган і Agregat», — хвацьких та водночас щирих провінціалів. Роблять вони це вдало, але доти, доки в дію не вступають другорядні персонажі: мати Васі й Колі, її коханець, дружина Василя з родичами, колеги головних героїв. Після цього у кіно починаються складнощі.

Кінематографічний метод Лукіча полягає в тому, що режисер вибудовує історію у вигляді ланцюжка більш чи менш смішних халеп та ґеґів. Такий підхід виправдав себе у дебютній картині, хоча вже тоді було зрозуміло, що склеювати сюжет тільки так — не надійно. Сценарій «Мої думки тихі» завис у «розтяжці» між різними мотивами матері й сина, але тримався купи завдяки контрастному і смішному дуету Андрія Лідаговського та Ірми Вітовської. Будь-яка взаємодія між ними виглядала цікаво. Але в «Люксембурзі» цей прийом не спрацював.

Кінематографічний метод Лукіча виправдав себе у дебютній картині, але у «Люксембурзі» не спрацював.

Сюжет «Люксембургу» хрестоматійний. Кожен із братів намагається розв’язувати свої життєві проблеми, але одного дня вони дізнаються, що їхній батько, якого хлопці майже не пам’ятають, лежить при смерті в далекому Люксембурзі, й наважуються поїхати туди. Адекватний заявленій історії рівень веселощів та смутку у фільм мали би вносити яскраво окреслені характери персонажів, але цього не сталося через бляклість і невиразність ключових виконавців другого плану. Тому в більшості діалогів, крім тих, які були на початку картини, немає комічної легкості, лише побутова рутина скандалу.

У міру розвитку історії слабшає і сценарна конструкція фільму. Особливо це помітно у прикінцевих епізодах: ритм втрачено, герої все менше викликають співчуття, комедійні прийоми виглядають банально (коли ви востаннє бачили дотепний номер з пацієнтом лікарні, повністю замотаним у бинти?).

Є у картини ще один недолік, пов’язаний із виконавцями головних ролей. Брати Насірови, безумовно, талановиті артисти, але, на жаль, використовують у грі лише одну інтонацію. У другій половині стрічки Лукіч намагається видобути з акторів більш меланхолійні, глибші емоції, проте не виходить — це не їхнє амплуа. Тому навіть чудовий фінальний монолог виглядає не як сповідь героя, а лише як режисерська нотатка на полях.

«Люксембург, Люксембург» міг би стати гірко-солодким фільмом про травму 90-х. І про те, що всі, кому випало жити на зламі епох, так чи інакше є осиротілими дітьми й живуть обіцянками, які їм дали, але так і не виконали батьки. Однак не став. Шкода.


Усі зображення: кінопродакшн ForeFilms

Нове та Найкраще

654

583

608
937

Більше матеріалів