«Ми не рекламісти, а свідки швидкоплинного»: Співзасновник агентства Magnum Photos Анрі Картьє-Брессон про роботу фотографа

Книжка про Анрі Картьє-Брессона, що вперше вийшла українською, містить запис дванадцяти знакових розмов із ним, проведених між 1951 і 1998 роками. Саме у цей період фотографом, якого називають основоположником репортажної зйомки та легендою вуличної фотографії, найбільше цікавилися медіа. Здебільшого інтерв’ю не перевидавалися з моменту публікації, допоки 2014-го не вийшли у новій збірці з нагоди виставки «Анрі Картьє-Брессон», що проходила в Парижі у Центрі Помпіду, а також у Мадриді в Instituto de Cultura / Fundación Mapfre. І лише нещодавно книжку переклали з французької мови українською.

Bird in Flight публікує фрагмент розмови Картьє-Брессона із Байроном Добелло, американським художником та редактором журналу New York. Інтерв’ю відбулося 24 травня 1957-го — вперше його надрукували у вересні того ж року.

Фотографічний щоденник

Окрім пластичних аспектів, пов’язаних з моїм зацікавленням живописом, фотографія для мене — це нотатник повсякденності. Я пишу фотографічний щоденник про те, чим я займаюсь. Я можу знімати будь-якої миті. Я просто свідок речей, які впадають в око. […] Коли з’являється тема, яка чимось привертає увагу, мені достатньо записати на плівку те, свідком чого я став. Деколи мене запитують: «Яка серед ваших фотографій найулюбленіша?» Мене таке не цікавить. Що мене цікавить, так це моє наступне фото, наступне місце, куди я вирушу. На мій погляд, кожен новий проєкт треба розглядати як новий досвід. Колишні успіхи геть нічого не варті, доводиться все знову ставити під сумнів. Це єдиний спосіб зберегти свіжий погляд на свою роботу.

Деколи мене запитують: «Яка серед ваших фотографій найулюбленіша?» Мене таке не цікавить. Що мене цікавить, так це моє наступне фото.

Упередження і стереотипи

Якщо треба зрозуміти предмет в його різних аспектах, не потрібно до нього ставитися із заздалегідь сформованим упередженням. Потрібно робити тільки те, що маєш робити. Я ніколи не дивлюся інші фотографії на тему, яку збираюся знімати; хочу, щоб мої враження зберігали новизну. Спілкуючись із людьми, слухаючи їх, ставлячи їм запитання, можна спробувати зрозуміти ситуацію. Коли приїздиш кудись, передусім руйнуєш упередження, не шукаєш те, що підтверджує твої стереотипи. Потрібно триматися фактів, уміти їх аналізувати, змінювати свої перші враження завдяки спостереженням, а не загортатися в зручний кокон відомих знань. Адже, врешті-решт, наше завдання — не доводити, ми не намагаємося щось підтвердити або спростувати. Якщо є щось важливе, так це людство, життя, багатство життя. Потрібно бути чутливим, от і все. Для мене один із найвеличніших міфів — це грецький міф про Антея, який мав торкатися землі, щоб знову набратися сил. Я знаю, що маю завжди зберігати контакт з конкретикою, конкретною реальністю, маленькою істиною дрібних окремих випадків, які можуть мати велике відлуння.

Таємниця особистості

Для фотографа геометрія — це абстракція, задана структура, а реалізм — це плоть і кров, які дають їй життя. Однак фотографія ніколи не має бути штучною. Потрібно вміти інтуїтивно розпізнавати ці два елементи. Зображення — це проєкція особистості фотографа. Ось чому в нашій роботі немає конкуренції. Єдина конкуренція, либонь, це конкуренція на ринку. Конкуренції не існує, тому що люди бачать одні й ті самі речі зовсім по-різному, кожен виражає свою особистість, яка належить глобальному людству, а отже, перетворює фотографа водночас і на свідка, і на учасника. Нещодавно я працював з молодим фотографом журналу Life з Нью-Йорка. Власне, ми знімали одні й ті самі речі, і коли я побачив його фотографії (чудові), вони абсолютно відрізнялися від моїх. А все тому, що ми різні особистості.

Журнали

У наших взаєминах із пресою важливо те, що вона дає нам змогу бути якнайближче до подій життя. Найбільша винагорода для фотографа — це не визнання, успіх тощо, а спілкування: ваше висловлення може мати значення для інших людей, стати для них чимось важливим. На нас лежить дуже велика відповідальність, і ми маємо бути доволі чесними з тим, що бачимо. Фотограф не повинен цензурувати сам себе в момент знімання, а журнали, коли використовують наші фотографії, мають зберігати дух, який переважав у той момент. Знімки мають залишатися у своєму контексті.

Найбільша винагорода для фотографа — це не визнання, успіх тощо, а спілкування.

У цьому сенсі Magnum відіграв засадничу роль, тому що був хтось, хто представляв нас, коли ми, можливо, перебували за тисячі й тисячі кілометрів від дому. Адже найголовніше те, що фотографія схожа на дієслово, прикметник або невеличкий сполучник у реченні, і вона має залишитися таким-от невеличким сполучником, без зайвої надмірності. Тон, інтонація — ось що важливо. І коли редактори публікують те, що ми засвідчили на місці, вони мусять зберігати ту інтонацію, ані загострюючи, ані пом’якшуючи її. Адже в кінцевому підсумку редактори — це певною мірою історики теперішнього, актуальних подій, повсякдення. І нарешті, завдання фотографа — нічого не доводити в тих чи тих подіях людства. Ми не рекламісти, а свідки швидкоплинного.

Про Magnum

Коли я починав, ілюстрованих журналів з фотографіями ще не було. Я працював для себе. Не дуже вдячна справа. Думаю, творча праця має до когось звертатися. Тому надзвичайно надихає бути частиною групи людей, які утворюють спільноту, і знати, що ти не ізольований (навіть якщо як особистості ми завжди маємо працювати, зберігаючи внутрішнє мовчання). Природно, є проблема ринку, тому що всім треба на щось жити; подорожі коштують дорого й все таке. Це лише один момент з-поміж інших, і ми присвячуємо багато часу таким питанням; але ми володіємо максимумом можливої свободи. […] У Magnum ніхто не вирішує, що робити іншим, і кожен має право сказати колегам: «Гаразд, що я думаю про той репортаж? Він мені не подобається з такої-то причини, через таке-то фото». Це дуже плідно для всіх — мати можливість говорити на рівних. Такий спосіб обміну думками дуже корисний, бо всі ми вчимося в одне одного. Молоді члени агентства навчаються в мене чогось, так само як я навчився робити фоторепортажі в Боба [Роберта] Капи та Чіма (Девіда Сеймура). Корнелл Капа, наприклад, дуже тонко розуміється на журналістиці, і кожен з фотографів теж робить свій внесок у спільну справу. У Magnum кожен користується повною свободою: немає доктрини або школи, але нас усіх міцно об’єднує дещо, чому мені складно дати визначення; можливо, це певне відчуття свободи й повага до реальності. Чотири місяці тому, коли я фотографував [в аукціонному домі] Parke-Bernet Galleries, одна жінка запитала мене: «Ви з преси?» Як щирий нормандець, я не люблю прямих відповідей, позбавлених витонченості. Неввічливо просто відповісти «так» або «ні». Отож я їй відказав: «Я просто маніяк». І та дама сказала: «О, в цьому немає нічого поганого». Це одержимість, от і все. А також, як висловився один мій приятель, це тяжке задоволення. Думаю, потрібно все робити з пристрастю.

Репортажі

Для мене репортаж просто означає, що я зосереджуюся на предметі. І треба бути дуже обережним з предметом, який обираєш. Мені подобається бути там, де ситуація реальна. Якщо ситуація реальна — я щасливий. Якщо це фальшивка, я нічого не можу вдіяти. Мені незручно, соромно, виходить якась халтура, і я кажу собі: «Що ти тут робиш? Іди краще малювати, замість того щоб оце валяти дурня тут». Ми маємо схоплювати речі в момент, коли вони постають перед нами. Для цього потрібне усвідомлення й повне розуміння справи. Речі цікаві настільки, наскільки ми вкладаємо в них свою цікавість. Як кажуть французи, «у деякі таверни можна приносити свої харчі». Все може стати цікавим, якщо маєш справу з реальною ситуацією. Якщо то фальшивка, все, що можна вдіяти, так це збагнути фальш ситуації.

Речі цікаві настільки, наскільки ми вкладаємо в них свою цікавість.

Новини

Ми часто фотографуємо події, які називаємо «новинами», але дехто розповідає їх крок за кроком, у деталях, як бухгалтерський облік. Фотографи-журналісти такого роду, на жаль, трактують подію без найменшої уяви. Це як читати історичну оповідь про битву під Ватерлоо: скільки гармат, скільки поранених. Так ніби це каталог. Натомість коли читаємо «Пармський монастир» Стендаля, то потрапляємо в саме осердя битви й бачимо такі дрібнички, які мають велику вагу. Такий і наш підхід у роботі. Якась разюча деталь може відразу сказати: «Ось воно, життя». Стільки журналів захаращені обтяжливими, дидактичними поясненнями замість того, щоб використати фотографію, яка сама по собі створює візуальну атмосферу. Що таке «оповідання-фоторепортаж [picture story]»? Життя складається не з оповідок, які можна накраяти на шматочки, як пиріг з яблуками. Немає жодного рецепта для роботи з предметом. Ми прагнемо добутися до істини ситуації. Така вона — поезія реальності життя.

Поводження з предметом

Вочевидь, я не можу бачити себе в момент роботи, як і не можу чути свій голос, але друзі мені кажуть, що поводжуся я кумедно: підстрибую, стаю навшпиньки, підкрадаюся до людей як вовк або відходжу на деяку відстань. Або ж люди нічого не помічають, або ж вони знають про твою присутність, і тоді потрібно перечекати й дивитися кудись в інший бік, сподіваючись, що вони знову зануряться у свою стихію. Це ніби кинути у воду камінь. Деколи потрібно почекати, поки хвилі вляжуться, перш ніж повернеться риба. Але дуже часто єдина можливість — це перша спроба. Так було в Китаї. Жодного другого шансу, бо вони помічають тебе вже за кілометр, навіть експонометр дістати неможливо. А якщо й можливо, то однаково фотографія не вдається. Доводиться ставати психологом, треба знати людей і працювати в такий спосіб, який вони можуть прийняти. Там слід усміхатися, але ніколи не сміятися, бо сміх сприймають як глузування. Усміхайтеся, чекайте й ніколи не виставляйте свою персону. Потрібно розчинитися. Звісно, можна трохи підштовхнути ситуацію і, можливо, трохи підвищити голос, але це те саме, що загудіти в гудок. Ні, треба підходити навшпиньках. Потрібно поводитися як чуттєва емульсія, як чуттєва пластина. Наближайтеся м’яко, тихо, ненав’язливо, ніколи не тисніть. Інакше, якщо почнете розштовхувати ліктями, це обернеться проти вас. Насамперед — виявляйте людяність!

Прагнення до анонімності

Я сторонюся відомості або чогось подібного. За Середніх віків скульптор творив, і йому було байдуже, чи поставлять його твір на паперті собору чи на башті, де його не побачить жодна жива душа, крім Бога. Всі ці історії, коли люди конкурують між собою, щоб з’ясувати, хто серед них найкращий, це все маячня. Це щось руйнує. Як можна зберігати свіжий погляд і заразом гнатися в конкурентних перегонах? Це неможливо.

Технічні деталі фотографії

Коли мене запитують «Анрі, на скільки ти відкриваєш діафрагму?», це дуже схоже на те, якби в куховарки запитали, скільки грамів солі вона кладе у пиріг. Вона бере дрібку солі, додає — от і все. Наприклад, мене завжди вражають друкарки, які не дивляться на клавіатуру. Я ж просто змушений на неї дивитися. Тепер я потроху друкую всіма пальцями, що вже краще, ніж було раніше, однак мені постійно треба підглядати на клавіатуру. Так от, з фотоапаратом те саме: ти не дивишся або не думаєш про всі технічні деталі.

Коли мене запитують «Анрі, на скільки ти відкриваєш діафрагму?», це дуже схоже на те, якби в куховарки запитали, скільки грамів солі вона кладе у пиріг.

Контрольні відбитки

Контрольні відбитки — це дуже цікаво, бо вони дають можливість бачити, як фотограф мислить. Він мало-помалу підступає до об’єкта, щось виправляє, знову зміряє оком, роздивляється, а потім, ледь помітно рухаючись, ходить колами, поки об’єкт не ввійде з ним у той зв’язок, який йому точно потрібен. Контрольні відбитки можна порівняти з тим, як у дошку забивають цвяха. Спершу роблять легкі удари, щоб знайти ритм і вирівняти цвях в деревині. Потім б’ють уже сильніше й швидше, щоб з якомога меншою кількістю ударів цвях увійшов у дерево.

Кадрування

У фотографії, як і в інших візуальних техніках, як-от у живописі та малюнку, композиція — це необхідність. З цієї причини у хорошій фотографії нічого не треба кадрувати. Вже є фотографія, і все на своєму місці. Якщо з фотографією не все гаразд, ви можете піти в темну кімнату, але нічого не виправиш на краще; ви можете знову піти до свого об’єкта й попросити: «Будь ласка, мсьє, повторіть оту посмішку, як минулий раз». Але ви її ніколи не повернете.

Цинізм і фотографія

Думаю, що немає нічого гіршого за цинізм, оскільки він руйнує геть усе. Для нього більше не існує ані чесності, ані поезії, ані новизни. Цинік усе обламує, це той тип, який ніби все знає. Це смерть. Руйнація творіння. Немає ні любові, ні ніжності, нічого. Навіть ненависті немає — одне ніщо. Відчужене ставлення до всього, що полягає в тому, щоб говорити «Як усе кумедно!», не менш небезпечне.

Фото: Fondation Henri Cartier-Bresson / Magnum Photos