Три місяці українці заклеюють вікна. Соціолог Дмитро Заєць — про те, чому це шкідливо для суспільства, але цікаво для дослідника

Проєкт «Форми укріплення» — це фотографії харківських будинків, які Дмитро Заєць зробив цього року. Вони показують, які конструкції, матеріали та предмети використовують містяни, щоб вберегти оселю, та як взагалі війна змінила домашній побут. Побачити їх наживо можна буде у львівській галереї «Світло» з 16 по 28 липня. Проєкт здійснено за підтримки Ґете Інституту.

— Мене давно цікавлять взаємовідносини людини та простору. У Харкові я на власній шкурі відчув, наскільки місто може бути небезпечним.

Коли до Індустріального району, в якому я живу, прилітали снаряди, ми з сусідами розбирали завали. Наш житловий масив знаходився за кілька кілометрів від лінії фронту, тому тривалий час ми могли пересуватися тільки в межах трьох блокпостів. Коли ситуація стабілізувалася, вдалося вибратися і до сусідніх районів. Ми приходили вже після приїзду рятувальників: збирали шибки, уламки, передивлялися сміття, складали його в мішки. Тоді я вперше звернув увагу на те, що рекомендація заклеювати вікна малярським скотчем не працює: він не захищає від розльоту уламків.

Ми з сусідами збирали шибки, уламки, пакували це в мішки. Тоді я вперше звернув увагу на те, що рекомендація заклеювати вікна малярським скотчем не працює.

Так розпочався мій проєкт «Форми укріплення», в рамках якого я і знімав саморобні укріплення для вікон — таку собі народну архітектуру. Зробив кілька десятків фотографій. Я давно займався питанням опозиції публічного та приватного, наприклад аналізував громадські місця міста. Кілька років тому я остаточно перейшов на архітектуру і почав працювати в Харківській школі архітектури. Цей проєкт продовжує тему моїх попередніх досліджень.

Найбільшу небезпеку під час обстрілів становлять вікна, тому їх почали зміцнювати ще до повномасштабного вторгнення. Я очікував, що побачу на вулицях Харкова щось схоже на щитки, які допоможуть врятуватися від мародерів чи ворожої армії. Але це виявилися дошки, деталі меблів, шматки тканини, клейонки чи лінолеуму, пледи, килими, листи заліза. Вони залишали зазори, і було важко повірити, що такі укріплення можуть когось захистити.

Я помітив, що на околицях, які межують із лінією фронту, укріплень більше і використовують міцні матеріали. У тих районах, які менше зазнавали обстрілів, укріплень менше, і якщо вони є, то найчастіше це звичайний малярський скотч. Якщо будинок багатший, там є жалюзі або ролети, які щільно закривають вікно.

Культурні наслідки таких укріплень для суспільства серйозні: намагаючись захиститися, городяни виключають себе з нього. Вікна, очі будинку, виявляються закритими. Якщо прозоре скло залишає можливість для комунікації, то наглухо забиті рами позбавляють довіри до сусіда. Крім того, ці укріплення ілюзорні й виступають швидше в ролі оберега — так само наші пращури прикрашали солярними символами лиштви вікон, щоб не пропустити злих духів.

Ці укріплення ілюзорні й виступають швидше в ролі оберега — так само наші пращури прикрашали солярними символами лиштви вікон, щоб не пропустити злих духів.

Замість того щоб замуровувати себе у квартирі, я б порадив виявляти внутрішньобудинкову і внутрішньорайонну солідарність. Обмін продуктами, інформацією, будівельними матеріалами та інші види взаємодопомоги необхідні, щоб співіснувати разом. А під час війни це взагалі допомагає групі виживати.

Вчені давно довели, що доброта і гостинність мають цілком раціональне обґрунтування. Ті домогосподарства, в яких була подібна солідарність, заздалегідь упорядкували бомбосховища, мешканці охоче допомагали один одному. Гадаю, після війни державі потрібно проводити соціальні заходи, щоб запобігти роз’єднаності. Це може бути День сусідів, який святкуватимуть у кожному дворі, або суботники.