Як музей типографії Одеси став плакатним бюро на час війни

Засновником проєкту є Сергій Ровинський, він же створює плакати. Усі вони мають написи українською та російською, іноді англійською. Ці фрази зазвичай обігрують літературу, кіно та просто меми, що стали відомими під час війни. Окрему увагу автор приділяє розвінчуванню міфів російської пропаганди. Сергій розповів Bird in Flight, як події війни стають основою для його робіт і чому деякі з них мають нецензурні вирази.

— Музей типографії був заснований три роки тому. Він з’явився, щоб ліквідувати несправедливість: безліч красивих написів зникли з вулиць міста, і натомість прийшло щось безглузде. Вивіски, таблички, елементи неонової реклами, навігація тощо — все це так чи інакше формувало образ Одеси. І зараз цей образ чомусь став зовсім іншим. Та не дуже одеським.

Музей з’явився, щоб розповісти про велике культурне місто, його історію, різні епохи крізь призму об’єктів типографіки. Він з’явився певною мірою як приклад несподіваного (на той час) ставлення до історичної спадщини. Не до монументів, скульптур чи фасадів пам’яток архітектури, а до написів. У такому місті, як Одеса, здавалося б, тільки й роби, що зберігай та оспівуй, але ж ні. Написи зникають, автентичні дворики руйнуються, дикі пляжі забудовуються… Напевне, це проблема не лише Одеси, але ми вирішили показати приклад саме тут і саме з об’єктами типографіки. До речі, приклад спрацював, бо в нас з’явилося багато послідовників із різних міст.

З початком російського вторгнення моє життя цілком змінилося. Мабуть, як у всіх. Учорашні проблеми перестали здаватися проблемами. Учорашні дії перестали бути необхідними. Треба захищати написи? Так. А ще саме місто. А ще усю країну.

Ми колись уже робили плакати. Про одеські реалії, про наш місцевий контекст. Але який ще можливий контекст після 24 лютого? Тому плакати суто одеські змінилися на антивоєнні. Тоді ж прийшло рішення продавати їх, щоб збирати кошти для армії. Ми переказуємо гроші фонду «Повернись живим». На сьогодні це понад 300 тисяч гривень.

З початком російського вторгнення моє життя цілком змінилося. Треба захищати написи? Так. А ще саме місто. А ще усю країну.

У нас не дуже велика команда: переважно вона складається з однієї людини. У вільний від музею час я очолюю одеський Зелений театр — мабуть, головний суспільний простір та культурний майданчик міста. А може, навпаки, у вільний від театру час справа доходить до музею.

Мене надихають українська графіка й типографіка. А ще більше — українська сміливість. Якось це все утворює той дизайн, що ви бачите. Були дуже страшні дні, були якісь приємності, була та є величезна гордість — усе це лягає в основу плакатів. Ну і так, українські шрифти — це любов.

Інколи мені допомагають друзі й театральні колеги, і тоді ми робимо щось цікаве. Створюємо та експонуємо об’єкти за мотивами міських написів. Багато чого було цікавого, але це колись, у мирний час. Наразі основна діяльність — щоденне створення та продаж плакатів. На сьогодні плакатів більш ніж дев’яносто, вони розповідають про дев’яносто днів боротьби українського народу.

Проєкт про літери в Одесі триватиме. Зараз я трохи призупинив пошукову діяльність, але ще повернуся до неї. Проєкт із плакатами точно дійде до позначки «сто робіт за сто днів». Та звичайно, на цьому не спиниться. Але щось прогнозувати складно, зважаючи на обставини, за яких він з’явився. Я був би дуже щасливий розуміти, що саме цей напрям моєї діяльності вже не є необхідним та можна спокійно повертатися до одеських справ.

У нас були виставки за кордоном — у Гельсінкі та Барселоні за участю ілюстраторів із різних країн, а також виставка українських ілюстраторів у Сантандері. Сподіваюся, найближчим часом організуємо ще одну в Одесі. Якщо це може зробити проєкт відомішим і призвести до збільшення наших зборів, ми за будь-які виставки.

Узагалі, концепція проєкту була такою: ми поширюємо світом красу українського слова (маючи на увазі як мову, так і графічну складову), заробляючи кошти для українських захисників. Тобто тільки кирилиця, тільки рідна мова. Але потім почули вислів голови Єврокомісії про Україну та вирішили, що він мав би стати частиною плаката. Потім ще щось. Так з’явилася невелика кількість англомовних робіт. Та ж сама справа з висловами російською. Контекст здавався важливішим за принцип щодо виключно рідної мови. Наприклад, загибель крейсера «Москва» була обіграна відомими рядками Лермонтова мовою оригіналу. Переклад навряд чи дав би потрібний ефект.

Щодо нецензурних плакатів усе дуже просто. Війна не дуже поєднується з евфемізмами: ми говоримо про східну орду саме так, і я не бачу сенсу цього соромитися. «Ідіть нах*й» — і всі з цим згодні. «Ідіть від нас подалі» — мабуть, теж. Але краще саме «нах*й». При цьому важливо зауважити, що ми дотримуємося балансу. Кількість лайливих плакатів не перевищує кількості цитат українських літераторів. А ще є ціла низка робіт, що відсилають до вітчизняних митців. Наші чесні нецензурні плакати не мають надати всьому проєкту відтінку безкультурності. Дуже на це сподіваюся.

Війна не дуже поєднується з евфемізмами: «Ідіть нах*й» — і всі з цим згодні. «Ідіть від нас подалі» — мабуть, теж. Але краще саме «нах*й».