Форма війни: Деформовані обличчя, пробиті груди та Чмоня на картинах Олени Пронькіної

Роботи київської художниці Олени Пронькіної зазвичай вирізняє зображення подовжених тіл, облич-масок та сюрреалістичної дійсності, в якій вони знаходяться. Схожі деформовані тіла колись стали візитівкою британця Френсіса Бекона, який працював під враженням від жертв Другої світової. Казковістю ж образів картини Олени нагадують скоріше манеру українського художника Олега Голосія, представника нової хвилі українського мистецтва 1980—2000-х років.

Під час активної фази війни найкрасномовніше про сприйняття цієї реальності художницею говорить її автопортрет із порожниною у грудях. Як сформувалася її манера та як війна вплинула на творчість, Олена розповіла Bird in Flight.

— Я розуміла, що вторгнення точно відбудеться, але все одно була шокована. Спочатку взагалі не думала про те, аби щось малювати. За кілька днів я поїхала з Києва до Львова, де змогла зробити перші за цей час картини, потім до Румунії, а тепер живу у Німеччині — отримала тут мистецьку стипендію.

Багато моїх колег і досі не можуть працювати, але я поступово повернулася до мистецтва. Спершу це були невеликі роботи, розміром з альбомний аркуш (зазвичай мої картини сягають півтора або двох метрів). У Румунії я знову вдалася до свого звичного формату.

Полотна, створені в Україні, зараз здаються мені більш агресивними. Коли я потрапила в мирне середовище, то змогла переосмислити війну: на батьківщині я не розуміла цілком жахів та сюрреалістичності того, що відбувається. Найбільш особиста моя робота — це автопортрет, який так і називається — «19.04.2022», на честь дня, коли я його закінчила.

Мій стиль сформувався тільки з роками, але я завжди тяжіла до скульптури і працювала в першу чергу з формою, а не з кольором. Мабуть, річ у тому, що я закінчила Київський національний інститут декоративно-прикладного мистецтва за спеціальністю «художник-монументаліст». Там мене і навчили насамперед приділяти увагу формі й композиції. На перших курсах я захоплювалася мексиканськими художниками Дієго Ріверою і Давідом Сікейросом та американською скульпторкою Луїз Буржуа. Гадаю, їхній вплив на мій стиль помітний і сьогодні.

Артцентр KVOST, де я зараз знаходжуся, цікавиться художниками зі Східної Європи. Для мене розширили звичну програму підтримки з шести тижнів до трьох місяців. Тут я зможу працювати у студії, мені компенсують вартість матеріалів та платитимуть стипендію.

До повномасштабного вторгнення я вела ютуб-канал про мистецтво, куди запрошувала інших художників, кураторів, колекціонерів і мистецтвознавців. Його теж змінила війна: по-перше, я повністю перейшла на українську мову (раніше знімала тільки частину роликів українською), а по-друге, поставила канал на паузу. Через стрес я почала заїкатися сильніше, ніж зазвичай, — намагалася записати відео про вимушений переїзд, але говорити було дуже важко. Довелося переписувати матеріал чотири рази. Але сподіваюся, це не назавжди: коли відчую, що знову готова повернутися в ютуб, я це обов’язково зроблю.