Історія однієї фотографії 29 вересня 1941 року

Три роки тому мій друг, американський історик Рей Брандон, що народився в невеликому містечку з індіанською назвою Чаттануга і займається темами, якими я навряд чи могла б займатися професійно, надіслав мені цей знімок, ніби поділився важливою новиною. Мені здається, він навіть додав до нього слова «Я знайшов фотографію звідти».

Люди йдуть кудись, вузлики в руках, заповнений візок, хтось сидить на узбіччі, вантажівка, що їде в інший бік, — я побачила все одразу, не розглядаючи. Не те щоб ми часто говорили про це, але я одразу зрозуміла, куди йдуть ці жінки, а тут були в основному жінки, хоча в голові, як із радянського гучномовця, підкоряючись якомусь автоматизму, виникла вервечка приречених: «жінки, діти, старі».

Я пам’ятаю, що мене вразила сама поява знімка, я не думала, що з того небуття, звідти, сьогодні ще можуть спливати якісь образи. Хоча фотографія була у мене в комп’ютері та я могла наближати і віддаляти зображення, я чомусь запам’ятала, що тримала її в руках, і почуття побожного жаху було пов’язано з самим торканням матеріального об’єкта — знімка, який буквально палав у мене на кінчиках пальців. Але і цього, мабуть, не було. Мені здавалося, що фотографія — єдиний предмет, що залишився від цих людей, які йдуть, і вже тому вона перетворюється на реліквію просто у мене на очах, не перестаючи бути частиною дигітального світу.

Три роки я її не торкалася. Мабуть, такий трепет пов’язаний ще й з тим, що йдеться про межу, за яку людям зазирати не можна. Поряд із жахом я відчула якесь дивне тепло, ніби сама знахідка, сама наявність цієї фотографії на секунду когось рятує, адже поки ми дивимося — вони йдуть.

Ніби сама наявність цієї фотографії на секунду когось рятує, адже поки ми дивимося — вони йдуть.

Коли ми розглядаємо старі фотографії, обличчя з далекого минулого, ми знаємо, що цих людей більше немає, вони померли. На будь-якому старому знімку лежить печатка смерті — знаходження живого зображення і смерть зав’язані у вузол. Але у фотографії, що перед нами, є одна істотна відмінність: усі ці люди помруть не колись потім, у кінці життя, а сьогодні, за кілька годин. Як іноді ми бачимо відблиски пожежі на обличчях, коли ті, кого вихопила фотокамера, дивляться на пожежу за кадром, тут на всьому відблиск смерті. Але вона за кадром. Вона попереду. Вони знаходяться в безпосередній близькості від смерті. Смерть освітлює тих, хто йде, і, мабуть, вони самі починають це розуміти.

Жах цієї фотографії полягає ще й у тому, що приблизно звідси жінки вже чують постріли, оскільки тих, хто знаходиться на самому початку нескінченної колони, яка йде через Київ два дні, зараз розстрілюють у Бабиному Яру. Тут знаходиться перший кордон, перший контроль, звідси вже ніхто не зможе вийти з натовпу. Супроводжуючих відганяють. Усе прискорюється. Рей точно знав, де знаходиться це місце, він вивчив питання досконало, надсилав мені старі довоєнні, німецькі окупаційні та нові карти і додав, що кілька разів пройшов той шлях за Google Maps. Я пам’ятаю, як Рей сказав, ще тоді давно: «Вони підходять до першого кордону», — звичайно, він сказав не зовсім так; це було слово Außensperre, адже і ми говорили рятівною сумішшю мов, німецькою через документи і англійською, яка винесе все. Коли я запитала Рея, звідки він знає, що люди могли чути постріли, він сказав, що виріс на фермі в Теннессі й добре розуміється на акустичних властивостях поширення пострілів у ландшафті.

Мабуть, це ще й історія про тих, хто багато років по тому не може вийти з тієї юрби, про Рея, який у середині 90-х потрапив до Києва і після поїздки зацікавився війною, або точніше Голокостом. Тоді «Голокост» було для нас новим словом, трохи навіть непристойним у своїй стерильній та оголеній зрозумілості, — і здавалося, що у всіх, хто його вивчав, була якась вагома генетична причина, алібі євреїв або німців, назавжди приречених і зачарованих тією війною, катастрофою, з якої не можна вийти. Але Рей зі своєю великою рогатою худобою був поза підозрою, він не був єврейським хлопчиком, не був нащадком прямих учасників, тому ще тоді, в 90-х, мені було трохи не по собі, що хлопець з Чаттануги зайнявся злочинами вермахту, скоєними на моїй землі, і почав вчити ідиш із вчителькою на ім’я Естер. Просто тому, що він жив у Києві та займався всім тим, чим не займалася я, він здійснював якийсь загадковий для мене зв’язок присутності, який ми — або багато хто з нас, — прямі нащадки цих трагедій, жителі міста, здійснювати не могли або просто були не в силах.

Мені було трохи не по собі, що хлопець з Чаттануги зайнявся злочинами вермахту, скоєними на моїй землі.

Фотографія знайдена в одному південнонімецькому архіві, і зроблена вона офіцером батальйону 303 Бременської поліції, який брав участь у спецопераціях в Україні на початку війни. Я знову ніби чую з рупора голос, який після проведеного наприкінці вересня масового вбивства київських євреїв доповідає в Берлін, що операція пройшла успішно. Вірніше, ні: там було слово reibungslos — бездоганно, без ускладнень, злагоджено і гладко.

І навіть те, що цей знімок зроблений людиною з Бремена, мучить мене, адже Бремен у силу дитячої казки став нам усім рідним (а крім того, у Бремені один із найкращих архівів Східної Європи, і там зберігатиметься й архів мого батька). Один кадр — і місто наче схлопується до «пострілу». Фотографія — небезпечне полювання, можливість стати ненароком стрільцем або впасти чиєюсь жертвою. Небезпека закріплена в мові: у німецькій та в англійській дієслово «фотографувати», schiessen або shoot, ідентичне дієслову «стріляти». Сама мова таїть у собі злочин.

У німецькій та в англійській дієслово «фотографувати», schiessen або shoot, ідентичне дієслову «стріляти». Сама мова таїть у собі злочин.

Ці люди йдуть до перетину вулиць Мельникова і Дегтярівської, там оголошено збірний пункт для «переселення євреїв», і туди треба з’явитися з речами. У натовпі жінки і діти (майже всі чоловіки були на війні), літні жінки й чоловіки — як згадувала одна зі свідків, «біблійні старці», яких давно вже ніхто не бачив на вулицях міста. Ніякої заборони дивитися на тих, хто йде, не існувало, але після вибухів на Хрещатику і пожежі в центрі Київ заціпенів, завмер від жаху, і вулиці були майже порожні. Багато хто все-таки стояв біля вікна, дивився на нескінченний потік сімей у повному складі, дівчат, дітей. Люди дивилися, а потім описували це — залишилося всього кілька свідчень, — описували, спотикаючись об неможливість зрозуміти і переповісти те, що відбувалося.

Я дивлюся на цю занадто контрастну фотографію, і мене починають сліпити її білі плями, ніби якась порожнеча наступає на тих, хто йде, намагається їх поглинути, наче забуття, наче самотність, на яку вони були приречені тоді, а потім ще довго в загальній пам’яті. Їхня покинутість усіма немов закріплюється у фотографічному процесі, в цих білих пересвічених плямах. «У нескінченній процесії власного похорону» — як згадати, хто це сказав? — вони доходять до Бабиного Яру, який після їхнього вбивства відомий як місце наймасовішого розстрілу в історії Голокосту (моєму місту є чим пишатися).

Зараз 29 вересня просто дата, а тоді, у 1941 році, на 29-е випав Йом Кіпур — День спокути, День всепрощення в іудаїзмі. Хто і що тут спокутує і хто і кого тут повинен пробачити? Та й що поганого може статися у День всепрощення? Геніальна ідея окупантів («диявольська» звучить занадто легковажно і фривольно) — узурпувати владу над єврейським календарем, ніби те, що відбувається, організовано не ними, а стало вищою волею самого Б-га євреїв. Навіть якщо багато хто вже не вірив у нього, вони повинні були з’явитися з речами.

Відомо, що візуальні свідоцтва такого роду, за рідкісним винятком, зроблені самими катами. Чи переймаємо ми при погляді на цих людей оптику злочинців, їхню точку зору? Чи можна взагалі публікувати такі фотографії в потоці кольорових картинок і миготіння реклами, так просто, мимохідь? Опублікувати кадри, де люди йдуть на смерть, на яку їх прирекли ті, хто зараз знімає? Але вони зробили ці фотографії й тим самим створили матеріальне свідчення пам’яті. І тут я майже не можу рухатися далі.

З одного боку, мені здається необхідним показати це зображення і тим самим — втілити існування людей, які йдуть, вшанувати їх нехай у якійсь невправній формі, адже тільки так ми можемо трохи продовжити, хоча б у нашій ілюзії, їхнє життя і відтягнути момент смерті. З іншого — мене охоплює моторошне дискомфортне відчуття від того, що, показуючи цей знімок, я стаю свідком тих подій. Але я не тільки стою на узбіччі дороги, а ніби є також самим злочинцем, тому що тільки він міг фотографувати. Людина з апаратом тут виявляється частиною апарату насильства і вбивства у Третьому рейху, фотокамера робить її невразливою для людських почуттів, адже вона лише частина загальної системи, величезного налагодженого механізму.

Візуальні свідоцтва такого роду, за рідкісним винятком, зроблені самими катами.

Мабуть, саме розглядання — це прояв волі, й тут несподівано інший апарат, комп’ютер, нам дозволяє збільшувати і наближати, розглядати деталі, «зависати», впускати в себе, не виходячи з дому. Можливо, погана якість цієї фотографії якраз і олюднює погляд, утворює шлейф цнотливості. Саме ця розпливчастість, розмитий фокус, які видаються чимось страшним, потойбічним, дають нам можливість вислизнути. І я не хочу дивитися і дивлюся на них знову і знову, на людей з вузликами, що штовхають візок, на стареньку з безглуздою ходою, на літню жінку в темному пальті під руку з молодою у світлому, я хочу когось упізнати — абсурдне бажання, подібне до того, як ми майже автоматично шукаємо своє прізвище в розстрільних списках минулих епох.

Я бачу трамвайні рейки. Вантажівка їде проти потоку. Чи везе вона речі розстріляних? Ось жінка повернула назад. Ось, неначе вирвалася вперед, йде молода добре одягнена жінка. Вона ближче за всіх до фотографа, вона трохи повертає голову в його бік, на очі падає тінь, рука на серці. Це питання? Їй холодно? Поруч із нею худа виснажена стара — випадково поруч, але у них одна доля. Я не в силах зосередитися на тому, що у них попереду, а думаю про зимовий одяг, який вони всі наділи, про хустки на їхніх головах і про те, чи було справді так холодно. Чи, може, вони одяглися, щоб не треба було багато нести або тому, що їм наказали з’явитися з цінними речами, наприклад хутром. Я дивлюся на видні тут злидні й думаю про те, що люди йдуть і думають про те, що ж на них чекає, коли дійсно настане зима.