Тіло як компроміс: Знімки Євгенії Лаптій

— Я закінчила академію за спеціальністю «мистецтвознавець», але з мистецтвознавством якось не склалося. Спробувавши різні сфери та попрацювавши адміністраторкою в артцентрі, я зрозуміла, що мені хочеться самій створювати.

Почався процес пошуку себе: малювати я не вмію, пишу посередньо, але передати своє бачення світу все одно хотілося. Спочатку робила фото на телефон — пейзажі та інші картинки для інстаграма, потім стала знімати постановні світлини. Поступово зрозуміла, що мене все більше захоплює фотографія і хочеться робити складніші речі.

У моїх знімків немає прив’язки до часу та актуальних проблем: мені цікаво працювати з вигаданим, несправжнім. Одяг вказує на час, конкретизує, тому я волію знімати голе тіло — воно знеособлене. Тіло завжди анонімне і може належати будь-кому. Голе тіло є запереченням часу.

З Харковом у мене стосунки не дуже. Я не люблю його, він здається мені нецікавим та нудним. Нині я живу за містом.

Я не можу сказати, що на мене вплинув хтось із фотографів. Я обожнюю Саллі Манн, але ніколи не черпала натхнення в її мистецтві, та й не зазіхну. Мені більше до вподоби кінематограф, от звідти я багато чого «краду». З літератури теж багато беру: одна з моїх серій ґрунтується на романі французького письменника Тоні Дювера.

Я ще не до кінця сформулювала свою тему, іноді просто роблю інтуїтивні речі.

Усі мої світлини — постановні, немає випадкових знімків на вулиці. Іноді мені сниться фото, іноді виникають закінчені чи абстрактні образи, іноді з’являється ідея, над якою треба довго думати.

Якщо зображення склалося у голові, то я створюю його за п’ять хвилин. У мене є моделі, яких я постійно фотографую, і тоді ми робимо все буквально за пару кадрів. Але буває, що образ не до кінця склався, й тоді доводиться довго думати. Найчастіше такі світлини не виходять, але є винятки.

Голе тіло є запереченням часу.

На моїх фото радше персонажі, ніж реальні люди. Кожен має свою історію, і найчастіше вона стикається з історією інших персонажів. Моделей я шукаю у себе в селі, іноді знаходжу через інстаграм, іноді прошу друзів знятися. Останні два роки найчастіше фотографую хлопчика Андрія з мого села: він ідеальна модель, а головне — йому цікаво. Себе я знімаю, тільки якщо немає моделей, — інших людей фотографувати зручніше.

Якщо картинка не виходить, отже, я недопрацювала: недодумала, недостатньо підготувалася, не налаштувалася. Для мене настрій має велике значення, мені потрібно відчути місце. Якщо світлина не відпускає, то я її роблю повторно, доки не вийде. Якщо вона не дуже важлива, то я до неї не повертаюся. Деякі фотографії я пам’ятаю вже три роки — відколи почала знімати.

Мені подобається працювати над довгостроковими проєктами: вони поступово змінюються, обростають м’язами, шкірою та волоссям. У результаті виходить не те, що спочатку було задумано, а зовсім інша людина.