«Я ніколи раніше не відчував, що порушити мовчання настільки важливо»: Фотограф Мстислав Чернов — про те, як працювати в Маріуполі під обстрілами

Мстислав Чернов та Євген Малолєтка приїхали до Маріуполя 24 лютого о 3:30 — за годину до російського вторгнення. Чернов пояснює: він здогадувався, що росіяни розглядатимуть східне портове місто як стратегічний пункт через його розташування на узбережжі Азовського моря, тому вирушив туди наприкінці лютого. «Дорогою ми почали хвилюватися про запасні шини і знайшли в інтернеті чоловіка неподалік, який міг продати нам їх серед ночі. Ми пояснили йому та касиру в цілодобовому магазині, що готуємося до війни. Вони дивилися на нас як на божевільних», — каже Чернов.

Близько чверті 430-тисячного населення Маріуполя виїхало в перші дні, поки це було можливо. Але мало хто вірив, що наближається війна, і коли більшість усвідомила свою помилку, було вже запізно. Чернов пригадує, як росіяни відключали електроенергію, воду, перекривали постачання їжі, руйнували вежі мобільного зв’язку, радіо та телебачення. «Я ніколи, ніколи раніше не відчував, що порушити мовчання було настільки важливо», — розповідає фотограф. Медики просили Чернова й Малолєтку знімати сім’ї, які привозили мертвих і поранених родичів, та дозволяли фотографам використовувати свій генератор, щоб заряджати камери. Одного дня обстріли зачепили лікарню, будинки навколо та фургон репортерів. Кузов був пробитий, вікна потрощені, а шині проколоті.

У Маріуполі було одне місце, де ще зберігався стабільний зв’язок, — біля пограбованого продуктового магазину на проспекті Будівельників. Раз на день Чернов та Малолєтка їхали туди, щоб завантажити в мережу світлини й відео.

Чернов пригадує, як одного дня у місті супермаркет «Порт-Сіті» пограбували мародери і на його очах десятки людей бігли й штовхали візки з побутовою технікою, їжею, одягом, коли пролунав вибух. Серед них був підліток із офісним стільцем, навантаженим електронікою. «Я з друзями був там, і снаряд влучив за 10 метрів від нас. Я не маю уявлення, що з ними зараз», — сказав він фотографу і побіг далі. Через кілька хвилин із супермаркету почали виходити постраждалі, деяких везли у візках для продуктів.

9 березня два авіаудари прорвали пластик, яким були заклеєні вікна фургона фотографів. Того дня вони опинилися в пологовому будинку, світлини якого облетіли всі іноземні медіа. Поліцейський підслухав, як Чернов обговорював із Малолєткою способи повідомити про вибух у лікарні, і сказав, що це змінить хід війни. Чому — тоді Чернов не зрозумів. На той час вони зняли вже вдосталь смертей.

Зображення та відео надсилали розділивши на три частини, щоб прискорити процес. Це зайняло кілька годин. Давно настала комендантська година, обстріл тривав, але поліцейські, призначені супроводжувати кореспондентів містом, терпляче чекали.

Того дня посольство Росії в Лондоні опублікувало твіти, де назвало фотографії AP фальшивкою і заявило, що вагітна жінка є акторкою. Постпред Росії продемонстрував копії знімків на засіданні Ради Безпеки ООН та повторив брехню про напад на пологовий будинок. Навіть деякі маріупольці повірили у це, незважаючи на те, що бачили на власні очі. За словами Чернова, до них підходили городяни, щоб почути реальні новини з війни. Часто просили зробити їхній портрет, аби родина за межами міста дізналася, що людина жива.

11 березня редактор Associated Press попросив розшукати жінок, які пережили авіаудар по пологовому будинку, щоб довести їхнє існування. За кілька днів Чернов та Малолєтка відшукали їх у лікарні. Дехто був із немовлям, інші — народжували. Одна жінка втратила дитину, а згодом померла сама. Того дня десятки медиків, сотні пацієнтів та двоє фотографів опинилися в оточенні в лікарні. Українські солдати, які охороняли шпиталь, зникли. А шлях до фургона з їжею, водою та спорядженням перегородив російський снайпер, який уже підстрелив медика на вулиці.

Поліціянт, який колись просив фотографів показати світу вмираюче місто, тепер благав їх піти.

«Росіяни полювали на нас, — пригадує Чернов. — У них був список імен, включно з нашими, і вони наближалися. Ми були єдиними міжнародними журналістами, які залишилися в Маріуполі, і понад двох тижнів документували його облогу російськими військами.

У коридорах з’явилися озброєні люди. Хірурги дали нам білі халати, щоб ми замаскувалися. Раптом на світанку увірвалися з десяток солдатів: «Де, б****, журналісти?» Я подивився на їхні нарукавні пов’язки (українські, сині) і спробував підрахувати ймовірність того, що вони переодягнені росіяни. Потім зробив крок уперед, щоб ідентифікувати себе. „Ми тут, щоб витягти вас“, — сказали вони».

15 березня фотографів Мстислава Чернова та Євгена Малолєтку вивезли зі шпиталю броньованими автомобілями. Поліціянт, який колись просив їх показати світу вмираюче місто, тепер благав піти. Пізніше він пояснив, чому українські захисники ризикували життям, щоб витягти документалістів. «Якщо вони зловлять вас, то змусять сказати, що все, що ви зняли, — брехня. Тоді всі ваші зусилля і все, що ви зробили в Маріуполі, буде марним», — почув від нього Чернов.

З міста вони виїжджали разом із сім’єю з трьох осіб. Того дня Маріуполь залишило близько 30 тисяч людей. Вони перетнули 15 російських блокпостів. Охорона на блокпосту КПП № 15 наказала всій колоні зняти фари, щоб не розкривати зброю та техніку, припарковану на узбіччі.

Чернов та Малолєтка були останніми журналістами у Маріуполі — наразі репортерів там немає. Вони досі отримують повідомлення від людей, які намагаються дізнатися про долю близьких, що потрапили на їхні світлини. Поїхати назад до Маріуполя фотографи вже не зможуть.

Фото: Мстислав Чернов / AP