«Страшно загинути і залишити тебе самого»: Тринадцять листів мешканки Маріуполя сину

Двадцятирічний Олег Копцев родом із Донецька. У 2014 році він разом із близькими переїхав до Маріуполя, потім вступив до харківського вишу, навчався на програміста. Коли почалася війна, Олег виїхав з Харкова до Львова, але його родина відмовилася залишати Маріуполь, який уже обстрілювали, — батьки не хотіли «вдруге покидати домівку».

Незважаючи на бомбардування та обстріли, мама Олега регулярно писала йому повідомлення. У них вона розповідала про життя в місті, яке стирають з землі, про те, як вони з чоловіком шукають воду, і те, як вона боїться померти не побачивши сина.

Дати більшості повідомлень встановити неможливо: через поганий зв’язок вони приходили із затримкою. Інколи за раз Олег приймав одночасно декілька звісток, відправлених у різні дні.

Його родина вціліла, врешті виїхавши до Запоріжжя. Коли близькі були у безпеці, Олег поділився тринадцятьма повідомленнями, які мама відправила йому з Маріуполя. З його дозволу ми публікуємо їх.

3 березня

Синочку, пишу на випадок, якщо проблиск зв’язку буде і повідомлення відправиться. Ми в порядку, залишився тільки газ. Кажуть, і його скоро не буде. Бомблять сильно. Світла та води немає вже другу добу. Але ми тримаємося. Сьогодні приходила ***, ми поділилися їжею. Найстрашніше не знати, що відбувається. Дуже любимо тебе, сподіваємося, що у тебе все добре.

4 березня

Доброго ранку, синочку! Зараз 8:20, 4 березня. Ми пережили ще одну ніч. Сьогодні майже не спали, бомбили нещадно. Здається, дуже близько. Дуже страшно загинути і залишити тебе самого. Але вже ранок, ми живі. Газ, слава богу, є. Більше нічого немає. Дуже сильно тебе любимо, бережи себе, наш рідний!

5 березня

Синочку, зараз 9:33. Ми в порядку. У квартирі п’ятнадцять градусів, але ми зараз потрудилися та зігрілися. І ще раз пораділи своїй запасливості. Знайшли ящик гірлянд із батарейками та ліхтарик! Тепер ми зі світлом. Якщо наші телефони сядуть, домовимося — ти будеш намагатися дзвонити на дідусевий телефон о 12-й дня та о 9-й вечора, ми будемо його вмикати у цей час. Любимо тебе.

6 березня

Доброго ранку, синочку! Ловлю себе на думці, що пишу щоденник, як щоденник Анни Франк. Ми живі, кожного ранку спершу перевіряємо газ та підраховуємо запаси води. Газ, слава богу, є. Води ще чотири баклажки. Телефони відключаємо, тільки ввечері трохи дозволяємо собі почитати. Ще одна батарея залишилася. Бережемо. Учора двічі підіймалися на дванадцятий поверх із телефоном та планшетом, вмикали мобільний зв’язок, на МТС була одна рисочка, але повідомлення не пішли, додзвонитися не вийшло. Люди вчора поверталися з порожніми баклажками, води не знайшли. Бачили чоловіка — він черпав совком із калюжі.

_____

Ось такий жах. Я кожного дня боюся, боюся завтра. Боюся спати, страх, що завтра будуть бомбити і в черзі за водою не встигнемо сховатися.

І ще так нудить від мародерів, котрі в перші дні зламували все поспіль та грабували всі магазини. І тягнули, тягнули. Сумки з парфумами з «Брокарда» (його спалили), дублянки з «Папа Карло» (місцевий магазин. — Прим. ред.), ящик оселедця, капуста у діжках, дитячі підгузки. Тягли і з нашого будинку, навіть біленька Ніна, яка годує котів. Жах, що серед цих людей ми живемо! Це відбувалося, тому що поліціянти були на фронті, а тепер, тато чув, з’явилася можливість патрулювати, мародерів відловлюють та знімають штани, щоб ходили з голою д***ю.

Любимо тебе дуже! Бережи себе, наш рідний! Найбільше чекаю на мить, коли зможу обійняти тебе й міцно притиснути до себе і коли це пекло скінчиться! Цілуємо тебе з татом, до завтра, мій рідний!

7 березня

Ми живі. Синочку, минуло два дні, як я писала… У нас стало ще гірше. Ракета влучила в наш будинок, у горище над поверхом, повибивало вікна на верхніх поверхах, вибух був жахливої ​​сили. Учора ввечері відключили газ, цілковита безвихідь. Люди мародерствують, грабують усі магазини, й страшно, що скоро по квартирах підуть. У місті безлад, купи сміття та жодного порядку. Але ми ще живі. Щодня в надії на зв’язок ходимо на дванадцятий поверх.

8 березня

8 березня, ми живі. Сьогодні найщасливіший день — ми почули твій голос! Слава богу, що ти в порядку! Ми виживемо. Щодня радіємо маленьким перемогам: здобули води, стоячи в черзі під звуки вибухів біля водоканалу з 9:00 до 16:00, знайшли в ній людей наших поглядів і приємно поспілкувалися. Зуміли трохи підзарядити телефон, потоваришували з людьми з нашого будинку і разом виходимо розводити вогонь, збирати дрова та варити їжу. Готуємо із запасом, раптом завтра буде сильний обстріл і не вдасться. Спочатку кип’ятимо воду і зливаємо в термос, потім їжу. Усе з попелом, але ми раді, що гаряче. Приходимо і загортаємо все в ковдру — це запас на день, щоб тепле було. У квартирі дуже холодно, живемо в коридорі на надувному матраці. Тато читає у рукавичках, спимо у шапках.

Сьогодні якийсь мужик роздав усім жінкам, які готували їжу з нашого будинку, квіти, по гілочці. Військові відчинили квітковий кіоск і всім роздавали. Ось таке свято!

Так хочеться помитися, але вода тільки на посуд та їжу. Зранку збирали сніг. Дякую, що є їжа в нас у запасі, і можемо навіть поділитися з рідними. Сьогодні дізналися сумну новину: вбило нашого сусіда *** на лівому березі.

10 березня

Синочку, мій рідний, вітаю! Ми живі, і наше пекло триває. Сьогодні 10 березня. Ми провели ніч у підвалі у ***. Дякуємо їм, що прихистили нас учотирьох. Учора був вибух страшної сили, з літака скинули щось на пологовий будинок третьої лікарні. У нас вибило вікно на кухні та балконні двері. Ми в цей час лежали у спальні на дивані. Як дізналися пізніше по радіо, це була вирва діаметром 10 метрів. Ми вискочили у шкарпетках у загальний коридор. Потім зрозуміли: якщо у нас так, то як у бабусі?

Тато вибіг на вулицю і подивився на їхні вікна. А їх просто немає: вибиті разом із шибками. Ми з жахом схопили бинти й побігли до них. На щастя, бабуся та *** були живі, але в істериці, вже з сумками стояли на виході зі своєї квартири, вірніше її руїн. Вибух був такої сили, що всі їхні вікна та лоджію було вибито, замок вибитий, балкон вибитий. Усе це летіло на них, але, на щастя, вони цілі. Ми схопили їхні сумки та повели до себе, все тремтіло від страху, наші будинки з чорними дірками, що зяють, замість вікон у багатьох. У маминого сусіда з однокімнатної вибило двері.

11 березня

…дозволили. Повернулися за речами, швидко схопили, що було поруч, сіли в машину і по склу, під вибухи, приїхали сюди. Тут ночували у підвалі, страшенно холодно, всі тремтіли, спали на землі в одязі, на пінопласті та тонкій ковдрі. Ми схопили деякі пледи, але на чотирьох цього замало. І їжі взяли небагато, те, що було готове. На лоджії нашій все засипало склом. Сьогодні хотіли піти за продуктами та речами, але не змогли, знову літаки бомблять. Навіть приготувати їжу не можемо, всі сидимо у підвалі. Такий ось жах. Сьогодні ракета влучила в одну з найближчих до нас багатоповерхівок. На восьмий поверх. Спати у підвалі дуже холодно, тато боїться за свої нирки. Не знаю, чи виживемо. Сподіваємося, що ти в порядку, бережи себе, мій рідний.

12 березня

…цукерці чи печиву. Картоплі сирої у нас багато, але не можемо її приготувати, та й води замало. Уранці п’ємо персиковий сік, щоб зекономити воду. Слухаємо новини весь час, сподіваємося, що нам допоможуть. Уже нічого не шкода, тільки б вижити. Дуже холодно, але з дому ми притягнули ковдру та мою хутряну дублянку, лежимо всі укутані. Не милися всі вже більш як два тижні, одягнені як капусти, спимо в шапках, дублянках, п’яти светрах та шкарпетках. Говоримо мало, більше новини слухаємо, дехто грає в карти. Учора трохи почитали з гірляндою. Час тягнеться повільно, все у напівдрімоті. Учора тато допомагав *** укріплювати двері та вікна на третьому поверсі. Я ледь не збожеволіла, поки він повернувся. Так хочеться вижити й обійняти тебе, мій рідний. Учора *** обіймала ***, а я тихо плакала. Але я рада, що ти не з нами зараз. Я дуже хочу, щоб ти був живий та щасливий. Ми молимо Бога, щоб не бомбили і щоб усі могли обійняти своїх рідних. Любимо тебе сильно-сильно. Бережи себе, мій рідний, ти найдорожче, що в нас є.

Так хочеться вижити й обійняти тебе, мій рідний. Але я рада, що ти не з нами зараз.

Вітаю, синочку, наш рідний! Як ти там? Усе в порядку? Ми так хвилюємося за тебе, у вас теж уже авіаудари, ми чули. Дуже сподіваємося, що ти в безпеці. Ми ще живі. Сьогодні понеділок, ми всі сидимо в підвалі. З кожним днем усе гірше й гірше. Якщо вчора та позавчора ми ще ризикнули збігати додому, то сьогодні навіть лячно піднятися у туалет на перший поверх. Десь неподалік від *** наші поставили свою установку, і постійно [лунають] жахливі звуки, й у відповідь прилітає. У небі літаки фашистів. Жах. У нас практично немає можливості приготувати їжу, потрібно це робити на вулиці, біля гаража, а там дуже небезпечно. Вода закінчується, а йти по неї страшно всім. Їмо мало, одного мого розміру порція на двох. Тато весь час голодний.

13 березня

Синочку мій рідний! Пишу тобі з татового телефона, мій давно сів. Сьогодні 13 березня, ми ще живі. Давно не писала, бережу заряд. Не знаю, з чого почати. У якому жаху ми знаходимося, ти знаєш. Місто, здається, вже майже зруйноване. Окрім «градів» та іншого ще літак бомбить нас. До нас у гості приходять знайомі *** й розповідають новини. Учора бомба влучила у поштамт, розбила його на дві частини, а там люди у підвалах, і невідомо, чи живі. Немає кому їх дістати. Ми, ризикуючи життям, двічі бігали додому за продуктами та ковдрами. Навіть два мішки картоплі притягнули, ящики печива, чаю, цукерок. Намагаємося хоч якось віддячити за дах.

14 березня

….бігала тільки за овочами. Учора був сильний обстріл, ми кинули картоплю по дорозі, ховалися у під’їзді. Такий жах. Прибігла, у мене довго тремтіли руки, і я так плакала. Від страху, від безпорадності, від жалю до своєї квартири. Вона у плачевному стані, вертатися нам немає куди. Усі вікна розбиті, шибки вивернуті. Віконне скло на кухні пробило мікрохвильовку наскрізь. Уся моя кухня порізана склом. На балконі та кухні зовсім немає скла, немає балконних дверей, інші рами частково зі склом, але всі вибиті, й вікна не зачиняються. Можуть легко залізти мародери. Щось робити небезпечно, ми схопили продукти та побігли. Ось так. Я не уявляю, що б ми робили, якби не ***. У нашій квартирі зараз нуль градусів, воду там, де ми брали, вже два дні не підвозили, до того ж стояти за нею небезпечно. Дров на багаття немає, та й мало хто виходить готувати їжу, страшно.

17 березня

Синочку, мій рідний. Сьогодні 17-е, на моєму телефоні лишилося трохи заряду. Ми ще живі, хоча вже багато разів прощалися з життям. Ми у пеклі. Нас обстрілюють «градами», закидають бомбами, мінами. Не залишилося жодної цілої будівлі. Усе місто горить. Ми навіть боїмося вилізти з підвалу, в який на ніч набивається все поселення з дітьми. Ми вже майже не спимо, стоїмо та молимося у куті підвалу всім натовпом. Нам страшно. У нашій машині ударною хвилею вибило заднє скло, а за машиною величезна вирва, виїхати неможливо. Ми не знаємо, що буде завтра, чи виживемо. Господи, за що нам усе це? Молимо Бога, щоб підвал врятував нас. *** доводиться всіх годувати, бідолашна, вона просто свята. Порції все менші й менші. Тато голодний увесь час. Готувати доводиться у гаражі, і це дуже страшно. Вікна та двері у будинку вибиті, тато з *** постійно намагаються закласти дірки під обстрілами. Дуже холодно, в підвалі близько п’яти градусів і пітьма. Ми молимося, щоб у тебе все було добре і щоб ти був щасливий. Ти у нас молодець, ти з усім упораєшся. Дуже хочеться вірити, що ми виживемо і зустрінемося. Любимо тебе дуже, дуже сильно. Бережи себе, наш рідний.

Фото з архіву родини Копцевих