Херсон окуповано вже два місяці — ось, що розповідає про місто його мешканка

— Я живу в спальному районі, у багатоповерхівці, з якої відкривається гарний краєвид у бік Чорнобаївки. Тож я чула й бачила кожен обстріл. Ми з чоловіком навчилися розрізняти за звуками, де прилітає, а де летить від нас.

У перші дні окупації росіяни відрізали райони та на виїзді з кожного поставили свої блокпости. Пізніше їх прибрали. Наш день тривав з 10:00 до 14:00, а потім всі сиділи вдома. На вулицях вони перевіряли документи й телефони. Щоб не привертати уваги, ми виходили на вулицю в чорному чи сірому одязі без написів. Жінки не фарбувалися, зав’язували волосся, не вдягали прикрас. Ходили з опущеною головою. У кожному під’їзді на дверях зсередини поставили замок, проте і це не зупиняло рашистів. Вони просто психологічно тиснули. Так, вони не робили Ірпеня, Бучі, але хотіли щосили показати, хто в Херсоні хазяїн. Це відбувається й далі.

Рашисти не робили Ірпеня, Бучі, але хотіли щосили показати, хто в Херсоні хазяїн.

Тимчасова адміністрація в місті складається з місцевих, її голова — Володимир Сальдо. Він наш місцевий олігарх, дуже одіозна особистість. У 2002—2012 роках він був нашим мером, тому добре знає місто. Наш останній мер, Ігор Колихаєв, відмовився співпрацювати з РФ. Місцеві ставляться до нього прихильно. Не знаю як, але він контролює водопостачання, електропостачання, вивіз побутових відходів дистанційно.

Ми дуже довго не виїжджали, бо вважали, що треба підтримувати Херсон. Але в місті почала ширитися інформація про російську мобілізацію. У нас троє синів, і один з них призовного віку. Хоча, якщо вірити пліткам, українцям не дають зброю, їх змушують робити чорнову роботу, наприклад рити окопи чи будувати землянки.

Тож 22 квітня ми виїхали до Кропивницького, а потім в Івано-Франківськ. До цього нас завертали три рази. В той день у загальній черзі було кілька тисяч машин, тому ми просувалися тільки через те, що хтось морально не витримував і повертався. 300 кілометрів до Кропивницького ми їхали цілу добу.

На блокпостах росіяни намагалися нас між собою посварити, говорячи, наприклад, що вся черга затримується то через тих, хто везе продукти, то через родину вірмен. І люди дійсно починали лаятися. Також військові записували імена пасажирів і звіряли з якимись своїми списками, напевно, тих, кого вони шукають.

У Херсоні вже транслюють російські канали, де кажуть, що місто ввійшло до складу Росії. Але насправді всі хочуть жити в Україні, є, може, процентів п’ять колаборантів. Тож якщо будете бачити в ЗМІ, що місцеві виходять на проросійські мітинг чи референдум — це завезені актори.

Так, коли ми виїжджали перший раз, то нам назустріч у Херсонську область заїздили 5-6 автобусів, які привезли «артистів» на такий мітинг. Це було в промисловому районі, якась маленька вуличка, місцеві ніколи б не прийшли туди протестувати.

Ми ж з чоловіком ходили на всі проукраїнські мітинги. Останній розігнали за 10 хвилин. Спочатку виїхала машина з гучномовцем, з якого радили розійтися по домах, це повторювалось двічі. А потім за кілька хвилин ми почули автоматну чергу, військові кинули шумові та сльозогінні гранати. Досвідчені активісти порадили натягнути шарфи на очі, закрити вуха, щоб не перебило барабанні перетинки. Я кашляла день, а мій чоловік — три. Біля мене стояв хлопець, якому потрапило гумовою кулею в грудну клітку, протестувальники взяли його під руки й віднесли до машини. До лікарень уже не можна було їхати, бо росіяни чергували там і виявляли активістів.

У перші тижні в магазинах не було їжі, потім з’явилася, але ціни були дуже високі. Кілограм цукру коштував 150 гривень, десяток яєць — 80 гривень, борошно — 60. Тепер ціни трішки спустилися, але товару мало. Ми повернулися в 1990-ті, коли люди приїздили на ринок на автомобілях і продавали продукти прямо з багажників. Багато магазинів розграбували російські військові. У мене дві торговельні точки, одну з них розстріляли й забрали звідти продукти. У чоловіка на роботі стоїть камера, тож ми бачили, хто проникав у його склад.

На кордонах Херсонської області стоять їхні пости й не пускають машини з продуктами. Тож, звісно, залишків українських продуктів з кожним днем ставало все менше й менше. Спочатку ми гидували брати гуманітарку від росіян, але потім зрозуміли, що, на жаль, українського продукту не буде. Рублів у місті я ще не бачила.

Спочатку ми гидували брати гуманітарку від росіян, але потім зрозуміли, що, на жаль, українського продукту не буде.

У будинку моєї подруги вже живе п’ять російських чоловіків. З ними ніхто не розмовляє, ніхто не знає, як вони туди потрапили.

У мого сина та дітей знайомих навчальний рік скінчився у квітні. Директори наших шкіл поклали ключі на стіл і сказали окупантам, що вони не будуть навчати в російських школах.

Ми піклувалися про один дитячий будинок: возили їм ліки, памперси, їжу. Недавно дізналися, що 50 дітей звідти росіяни вивезли в бік Криму. Ми дуже за них хвилюємось, бо ці дітки без батьків, ніхто ними не опікується.

Найгіршим за життя в окупованому місті було те, що ми не знали, як нам себе поводити в Херсоні. Що нам робити? Працювати чи ні? Платити податки чи не платити? Їхати чи не їхати? Чекати чи не чекати?

Подругам, які лишились у Херсоні, я порадила віднести в підвали воду та їжу. Це моя головна порада херсонця: спускатися з багатоповерхівок, гуртуватись у тих, у кого є підвали, обладнати їх, щоб там була вода, ліки, їжа, відра.

Фото: AFP / THIS IMAGE IS PROVIDED BY RUSSIAN STATE-OWNED AGENCY SPUTNIK