Досвід

«Мені казали, що це самогубство»: Студенти перших курсів про своє рішення залишитися в Україні

Через війну декілька десятків тисяч абітурієнтів покинули Україну. Bird in Flight запитав у тих, хто міг, але не виїхав, чому вони залишилися.

Під час війни вищі навчальні заклади Європи спростили процедуру вступу для українців. Як результат за минулий рік з України виїхали близько 60 тисяч абітурієнтів. Однак серед молодих людей, які мали змогу вирушити за кордон, знайшлися ті, хто попри війну вирішив залишитися в Україні. Bird in Flight запитав у них, чому вони так зробили і чи не жалкують про своє рішення.


Емілія, 18 років

Київський національний університет, факультет психології

— Головна причина, чому я лишилася в Україні, — мій хлопець. Ми разом два роки. Він мій одноліток і виїхати за кордон не може.

Коли почалася війна, ми з мамою, татом і двома сестрами виїхали до Нідерландів — мій батько іноземець, тому нам було де жити. Дорогою завезли мого хлопця на захід України.

Я думала спробувати вступити в Нідерландах до університету. Але країна мені здалася блідою та сірою, мова незрозумілою, а люди дивними.

Моя мама має радянські установки. Вона вірить, що вища освіта — найголовніше у житті. А я не живу заради освіти. Можна закінчити курси і знайти класну роботу. Я впевнена, що університет не головне. Ми з нею багато сперечалися через це. Я почувалася дитиною, яку батьки тягнуть до лікаря. Я сказала мамі про свій емоційний стан і про те, що мені не подобається бути за кордоном. Зрештою вона мене зрозуміла.

Повернувшись до України, я відчула себе вдома. Раділа всьому: знайомим вулицям, вивіскам, рекламі рідною мовою. Тут усе рідне і дуже домашнє. Зараз я живу в Києві, а мама — у Нідерландах. Час від часу вона приїздить до України і все ще панікує через повітряні тривоги й вимкнення світла.

Інколи емоційно дуже важко, але я тримаюся, бо потрібно думати про побут: що їсти, що робити, коли відключать електрику.

Якщо ми з хлопцем розійдемося або якщо його мобілізують, я поїду до Нідерландів, буду підтримкою для своєї родини.


Артем, 18 років

Київський національний університет будівництва і архітектури

— Я серйозно планував їхати до Польщі, вступити на підготовчі курси, а за рік — до Краківської політехніки. Але влітку помер мій дідусь, і я лишився єдиним чоловіком у сім’ї. Покинути маму і бабусю самих я не міг, тому зостався.

Родина підтримала моє рішення — якби я виїхав, реакція була б такою самою. А от друг сказав, що залишатися в Україні — самогубство. Проте, як бачимо, все добре.

Друг сказав, що залишатися в Україні — самогубство. Проте, як бачимо, все добре.

Я не жалкую, що залишився в Україні. Я навчаюся у топовому виші, веду активне студентське життя, беру участь у роботі студради.

Я мрію, щоб про мене було написано у «Вікіпедії». Ще хочу побудувати багато споруд і хоча б одну церкву. А от до мобілізації я не готовий — фізичний стан не дозволяє. Я планую вступати на військову кафедру і, якщо що, бути офіцером запасу. Заборона на виїзд для студентів мене не засмутила. Вірю, що, коли завершу навчання, війна вже закінчиться.


Олена, 18 років

Київський національний університет

— За останні три роки спілкування в моєму житті поменшало. Якщо під час пандемії я могла кудись вийти, то перші місяці війни я взагалі не бувала на вулиці. Потім друзі роз’їхалися: хто на захід України, хто за кордон. Але я вже адаптувалася і не відчуваю браку спілкування. Вечорами дивлюся фільми або серіали.

Декілька років тому я хотіла навчатися за кордоном, проте війна все змінила, і я вирішила залишитися вдома. Мені навіть пропонували закінчити школу в Англії, але я теж відмовилася. Тут у мене є відчуття дому, знайомі, а за кордоном усе чуже. Крім того, я досі не знаю, чим хочу займатися, тож не можу планувати життя. Що має статися, щоб я виїхала? Наприклад, окупація Київської області росіянами.

Тут у мене є відчуття дому, знайомі, а за кордоном усе чуже.

Батьки підтримали моє рішення залишитися. На початку війни запитали, чи не хочу я навчатися у Європі. Я відмовилася, і більше ми до цієї розмови не поверталися.


Софія, 18 років

Київський національний університет

— Коли почалася війна, знайомі батьків звали мене до США, моя репетиторка з англійської кликала до Польщі, ще був варіант із Німеччиною. Я почала збирати валізу і зрозуміла, що не хочу їхати. Ми лишилися.

Випускного я не мала, але не засмутилася. Якщо ти хочеш проводжати юність, то знайдеш для цього можливість.

Про навчання за кордоном я замислилася влітку, коли в Україні запровадили НМТ. Ідея НМТ правильна, але до нього включили математику і замість балів мали виставляти коефіцієнти. Я була готова до ЗНО, проте не до нової системи. Крім того, через війну я втратила місяць підготовки. Вирішила так: якщо не вступлю в Україні, поїду навчатися за кордон — до Польщі, Великої Британії чи Канади. Але я вступила і лишилася вдома. Тепер я студентка найкращого вишу країни — КНУ.

Я хочу розвивати бренд України, бо наша країна заслуговує на визнання. Коли наберуся досвіду, хочу обійняти класну посаду або відкрити власний бізнес. Влаштуватися на роботу у країні, де йде війна, буде складно, але компанії, яким будуть потрібні такі спеціалісти, як я, знайдуться.

національний мультипредметний тест, запроваджений замість ЗНО у червні 2022 року


Афіна, 17 років

Придніпровська державна академія будівництва та архітектури

— Мої батьки вважають, що наше покоління втратило найкращі роки життя через карантин та війну. Я так не думаю, але коли слухаю їх, то починаю в це вірити. Хоча я і мої друзі нормально живемо: зустрічаємося за кавою, ходимо на вечірки.

До війни я не розглядала навчання за кордоном, хоча можливості були. Потім я відчувала такий сильний стрес, що не могла ні про що думати. Коли почалася війна, багато моїх знайомих виїхало з країни. Я декілька місяців спала у підвалі, аби не прокидатися від звуків вибухів. Ми з мамою могли виїхати, але не хотіли кидати тата самого.

Я декілька місяців спала у підвалі, аби не прокидатися від звуків вибухів. Ми з мамою могли виїхати, але не хотіли кидати тата самого.

Я не шкодую, що залишилася в Україні. Тут мої близькі, й мені тут спокійно. Друзі, які виїхали, переживають війну складніше, ніж я. Ба більше, за кордоном мені б було складно самій. Мені інколи потрібно, аби поруч була людина, яка скаже, що все буде добре.


Даша, 18 років

Одеська політехніка

— У мене було декілька варіантів для вступу — в Україні й за кордоном. Мені подобалася Польща. Там гарна архітектура, прогресивні відкриті люди. Я планувала вступити до університету в Жешуві — перший семестр у ньому для українців безкоштовний. Але мені стало лячно. Там я б мала відповідати за себе сама, а вдома можу частково покластися на батьків. Крім того, з відео про мігрантів я дізналася, що життя за кордоном не казка. Там тебе ніколи не сприйматимуть як свого. Тому я вирішила залишитися вдома.

Мені трохи сумно, що в мене не було випускного — важливого пласту спогадів. Але я не зациклююся на цьому. Попереду багато свят, на яких я отримаю сильні враження.

Я навчаюсь на факультеті біомедичної інженерії. У майбутньому я хочу працювати за спеціальністю. Протезування — важлива справа.


Софія, 17 років

Дніпровська політехніка

— Я поїхала до Польщі з мамою і братом на четвертому місяці війни. Там ні з ким не спілкувалася — сил не було. Морально мені було складно через внутрішній конфлікт: як я можу піти в кіно чи на дискотеку, якщо наші солдати воюють?

У Польщі багато хорошого: немає безпритульних тварин, дуже приємні люди. Я могла залишитися там, але сердце казало, що потрібно повернутися. По-перше, в Україні був мій тато. По-друге, вона мені подобається. Мама говорила: «Ти тут будеш навчатися, потім ми тобі й машину купимо, ти ж хотіла». Але я стояла на своєму. Ми сильно посварилися. Вона здалася.

Тато підтримав моє рішення, а бабуся сказала, я жалкуватиму, що повернулася. Чути від неї таке було неприємно.

Додому ми їхали через Кременчук. Того дня росіяни розбомбили торговельний центр. Ми знаходилися поруч із ним. Я чула вибухи і думала, що помру. Через переляк я довго не могла заснути сама — боялася, що в наш дім теж прилетить. Першої ночі в Україні було доволі страшно після новин. Мама питала: може, краще повернутися? Ми лишилися і більше про це не розмовляли.

Можна сказати, що через карантин та війну я втратила юність. Але з іншого боку, перший навчив мене цінувати людей, друга — змусила подорослішати.

Через карантин та війну я втратила юність. Але з іншого боку, перший навчив мене цінувати людей, друга — змусила подорослішати.


Максим, 18 років

Харківська школа архітектури

— Для мене війна стала тригером особистих змін. До цього я довго обирав спеціальність, а потім зрозумів, що архітектура — це моє. З’явилися цілі, до яких я наближаюся, мотивація до навчання.

У восьмому класі я думав, що поїду вчитися до Польщі. Це була абстрактна мета, але вона мені подобалася. Потім думав про Британію та Австрію. Про останню говорили, що це дуже круте місце для життя. Уже пізніше зрозумів, що в тих країнах не все так райдужно. До того ж усвідомив, що, навчаючись за кордоном, я випаду з українського контексту, а можу і втратити зв’язок із близькими. Батьки казали: «Вступай куди хочеш. Аби ти вчився і тобі подобалося». І я вирішив залишитися в Україні.

Харківська школа архітектури зараз знаходиться у Львові, тому я теж тут.

Сподіваюся, що навесні у війні станеться переломний момент на нашу користь і що мене до того часу не мобілізують, бо на фронті я нічим не допоможу. Працювати буду в Україні, в якомусь із бюро, пізніше — по всьому світу.

Сподіваюся, що мене до того часу не мобілізують, бо на фронті я нічим не допоможу.


Настя, 18 років

Одеська державна академія будівництва та архітектури

— Я з Бахмута. Коли почалася війна, я була вдома. Я подзвонила своєму хлопцю і кажу: «Прокидайся, у країні війна. Приходь до мене. Будемо жити разом». Не самостійно, звичайно, а з батьками — вони були не проти, бо знають, що для мене хлопець — рідна людина.

Ми виїхали з Бахмута наприкінці березня, батьки за місяць після нас. Мама тиснула на мене, казала: «Вступай до європейського вишу, ставай там на ноги». Я відповідала: «Мені й тут добре».

Мені було куди виїхати. У Німеччині живе подруга, у її дядька бізнес, тобто з роботою проблем би не було. Але мій хлопець не може виїхати, а їхати самій — несправедливо щодо нього.

Рік тому я записалася на підготовчі курси одеської академії. Потім вступила туди. Батьку було байдуже, а мама не зраділа моєму переїзду до Одеси: поряд же Миколаїв, Придністров’я.

Спочатку я лишилася через свого хлопця. Потім, коли почала спілкуватися з друзями, які повернулися до України, зрозуміла, що вчинила правильно. Їхній досвід перебування за кордоном виявився не таким «пухнастим», як я собі уявляла. Там немає ні цілодобових магазинів, ні «Нової пошти», ні «Дії». Бюрократія шалена. Є мовний бар’єр.

Я поки не знаю, де працюватиму, коли отримаю освіту. Але знаю, що перше, що зроблю, — відбудую свою домівку у Бахмуті.


Вікторія, 17 років
Львівський національний університет


— Я двічі ВПО. Народилася і жила в Луганську; вісім років тому, коли почалася війна, переїхала до Сєвєродонецька, торік — до Львова, який уже встиг стати мені рідним. Вітчим, мама і братик зараз у Кропивницькому.

Коли почалася епідемія коронавірусу, я вперше в житті зіткнулася з панічними атаками. На мене тоді багато чого навалилося: конфлікти у школі, страх захворіти. Почала працювати з психологом, і це допомогло — атак стало менше.

Я відмінниця. Тому не дивно, що в ніч, коли почалася війна, я готувалася до контрольної. Ми виїхали до Дніпра, потім до Кропивницького.

Війна далася мені складно. Я йшла на золоту медаль — вона була для мене дуже важливою. З початком бойових дій навчання закінчилося. У нашу школу влучив снаряд, викладачі пороз’їжджалися, води і світла немає. Повний хаос. Я намагалася готуватися до ЗНО, читала підручник з історії, але все марно — мені було складно сконцентруватися.

Потім я купила курс із підготовки до ЗНО з математики, історії України та української мови і повністю його пройшла. Я підготувалася до ЗНО самостійно. Іншого виходу у мене не було — потрібно було вступити на бюджет. Нам казали, що скласти на більше ніж 190 балів із трьох предметів неможливо. Але я склала.

Я могла поїхати на навчання до Бельгії, Німеччини, Польщі. Тато дуже хотів, щоб я навчалася за кордоном, але я була проти. Чому? Бо коли була в родичів у Польщі, почувалася незручно перед тими, хто залишився в Україні. Я сказала татові: «Відкладемо навчання за кордоном до кращих часів. Можливо, на магістратуру вступлю за кордоном». Він погодився.

Вчитися під час війни — складно. Коли лунає повітряна тривога, ми біжимо у бомбосховище. Якось просиділи там п’ять годин.

Я навчаюсь на факультеті журналістики, але професію я оберу, коли закінчу бакалаврат. Можливо, в магістратурі буду вивчати право.


Тарас, 17 років
Львівська національна академія мистецтв


— Я багато думав про те, що робитиму, коли ситуація з війною стане гіршою. У Польщі живуть мої родичі, тому я міг поїхати до них. Але у Львові було більш-менш спокійно, тож цією нагодою я не скористався.

Потім обирав навчальний заклад. Розглядав Німеччину, Австрію, думав про Францію і Чехію. Проте найкращим варіантом здавався Варшавський університет у Польщі: країна поряд, і мова зрозуміліша для мене.

Думка про те, що я можу поїхати за кордон, була для моєї дівчини як ніж у сердце. Ми були близькі, а виїхати зі мною вона не могла. Ми розглядали різні варіанти, щось планували, але їй усе одно було боляче. Пізніше друзі сказали, що вона дуже не хотіла ставати між мною і навчанням. Мене кидало зі сторони в сторону: я хотів залишитися і хотів поїхати. Врешті мама порадила мені зостатися в Україні — напевне, втомилася від моїх метань. Але вона не тисла, рішення залишитися тут я прийняв сам.

Я пожалкував про це одного разу, взимку, після того як ми з дівчиною розійшлися. Але потім подумав: усе сталося так, як мало бути.

Взимку я пошкодував, що прийняв так рішення, але потім подумав: усе сталося так, як мало бути.

Під час війни ти також починаєш розуміти і цінувати життя, спокій, свободу, країну, націю, патріотичні речі. В особистому плані це стало певним зростанням моєї мужності, дорослості. Коли дізнався, що з країни не можна виїздити навіть студентам, засмутився. Не можу сказати, що готовий до мобілізації, але якщо це станеться, відрізати собі ногу чи давати хабаря, аби відмазатися, я не буду.


Тимофій, 17 років
Львівський Український католицький університет


— У школі я був хлопчиком, якого всі просили допомогти з комп’ютером. Тому я пішов у IT — не через гроші, а через цікавість. Мені важливо займатися тим, що подобається.

Коли почалося навчання, я дуже швидко включився у процес. Я жодного разу не пошкодував про своє рішення. Не знаю, як би я жив, якби не ковід та війна, але не сумую за своєю «нормальною» молодістю. Моя молодість проходить доволі весело й активно.

На початку війни я переїхав до родичів у Львів. Думав знайти програми навчання у Європі, але не хотів розлучатися з татом. І навіщо їхати за кордон, якщо в Україні дуже багато можливостей для професійного розвитку? Якщо б виїхав, то, швидше за все, не повернувся б, а Україні потрібна допомога.

Ми з батьками говорили про можливість виїхати, але, як мені здавалося, це була просто розмова, бо я не хотів виїжджати. Який сенс міняти Україну на країни, які поруч? Крім того, я прив’язаний до батьків і друзів.

Заборона на виїзд із країни студентам мені здається правильною. Дозволь виїзд — багато людей поїдуть з кінцями. Хто буде допомагати країні?

Є ті, хто хоче воювати зі зброєю, але я не такий. Якщо мене мобілізують, намагатимуся потрапити в кібервійська.


Фото: Поліна Полікарпова, спеціально для Bird in Flight

Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen).

UPD: Ми видалили частину слів одного з героїв, Артема, тому що він попросив уточнити формулювання.

Нове та Найкраще

644

575

600
917

Більше матеріалів