Фотопроєкт

«Ми вдома»: Портрети українців, які щойно виїхали з окупації

На прохання Bird in Flight фотографка Вєра Бланш зустріла у Запоріжжі людей, які щойно прибули туди з окупованих територій, та задокументувала їхні перші враження й відчуття.

Микита, 22 роки. Маріуполь

— Батьки лишилися у Маріуполі, бо його вже не бомблять і вони вважають, що зараз там безпечніше, ніж у інших містах України. Мені боляче, що вони вирішили лишитися, але це їхній вибір. Я ж направляюся до друга у Дніпро. Я хотів би сказати, що потрібно триматися, як би важко не було і кого б ми не втратили на цій війні. Наше життя продовжується і нам потрібно жити. Я, наприклад, втратив свого найближчого друга — в його будинок прилетіла ракета. Мені дуже важко було з цим змиритися, але треба бути сильними.

Родина Яковлевих. Нова Каховка

— Наш дім вцілів, а у сусідів — ні, влучила ракета. Також сусідів декілька разів забирали у підвал на допити, обшукували всі будинки.

Дорогою з Нової Каховки до Запоріжжя було 10 російських блокпостів: усі речі вивертали, нас клали обличчям на землю. Коли ми під’їжджали до неокупованої території та побачили прапор України, у нас слів не вистачило, ми всі розплакалися — навіть чоловіки. На окупованих росіянами територіях неможливо було висловлювати свою думку, тоді як прапор України — це прапор свободи. Ми вдома. І з України нікуди їхати не збираємося, поїдемо до доньки у Київ. А син наш служить у лавах ЗСУ.

Володимир Ісакович, 87 років. Маріуполь

— Будинок у Маріуполі згорів від російської ракети. Власного одягу не лишилося, тож усе, в чому я перед вами зараз, мені дали чужі люди. У Маріуполі я увесь час ховався по підвалах, дуже боявся бути вбитим. Те, що всі ми там пережили, — це пекло, у мене немає інших слів. Зараз мене зустріне мій онук і відвезе до Києва.

Олена, 19 років. Маріуполь

— Будинок згорів при обстрілі, я ховалася в підвалі, а потім жила у знайомих в Маріуполі. Батьки залишилися там, а я вирішила поїхати, тому що люблю Україну. Планую вирушити до Одеси. Хочу створити громадську волонтерську організацію під назвою «Вивеземо» — для людей, які прагнуть виїхати з окупованих територій або вже виїхали і намагаються влаштувати своє життя.

Анатолій, 73 роки. Оріхівський район, Запорізька область

— Ноги болять. Ми їхали в ось цій автівці розбитій — вона без фар та лобове скло у друзки, бо був приліт і її трохи зачепило. Будинку нашого вже немає, згорів. Дорогою було багато блокпостів — і російських, і наших, але наші не страшні: коли я побачив український прапор, то почав аплодувати.

Я приїхав з дочкою та онуками, ми евакуювалися всією родиною. Не хочу жити під Росією, я щасливий бути на своїй землі.

Даша, 19 років. Маріуполь

— Вісім місяців в окупації були жахливими, особливо враховуючи, що усі знали, що я за Україну. Мої друзі були настільки зомбовані, що вважали винними в усьому Україну та азовців, хоча на власні очі бачили, як росіяни обстрілювали наше місто. У березні я двічі ледь не померла, бо ракети прилітали зовсім близько.

Мій хлопець лишився в Бердянську, йому 17 років і мама боїться його відпускати, щоб ніхто не забрав дорогою до російської армії. Ми так довго шукали перевізника, аби поїхати до України, бо під Росією жити неможливо. Я працювала офіціанткою в кафе, і російські військові постійно чіплялися, принижували мене тільки тому, що я українка. Хліб коштував 80 гривень.

Коли вже дорогою хтось у маршрутці сказав «Усе, ми в Україні!», я розплакалася. Це була моя найбільша мрія, я щаслива. Хочу тепер піти служити в ЗСУ, приносити користь Україні. Я вчуся на криміналіста, але взяла академічну відпустку, бо планую спочатку відпочити, перш ніж прийняти таке серйозне рішення. Можливо, просто піду волонтерити.

Андрій, 35 років. Бердянськ

— Окупацію переживав важко: продуктів не було, роботи не було. Уся родина виїхала раніше, а я слідом за ними разом із тваринами — Пушком і Барсиком, двома котами. Хочу поїхати до Німеччини, хвилююся тільки, щоб коти пережили таку довгу дорогу. Вірю, що ми переможемо!

Володимир, 42 роки. Бердянський район

— Тричі вже їздив до Запоріжжя — за медикаментами, продуктами, — можна сказати, що волонтерив. Дітей вивіз раніше, а тепер із дружиною їдемо до України. Усе, що могли, продали, а будинок лишили. Різниця між життям в окупації та на вільній нашій землі шалена: ніби трава зеленіша і сонце яскравіше. Тут живеш, а там існуєш — це я на повному серйозі кажу. Навіть ті люди з нашого регіону, які були проросійськими, розуміють, куди Росія йде і на скільки років назад їх відкидають — на двадцять-тридцять точно. Ми поїхали, бо морально не витримуєш.

Я хочу, щоб вдома був мир і щоб ми повернулися. Там ще багато людей лишилося, які чекають на Україну. Немає під росіянами жодної свободи, взагалі життя немає.

Христина. Мелітопольський район

— Мій тато залишився там, а мама за кордоном. Я ж виїхала з дітьми та прямую зараз до чоловіка в Польщу. Життя в окупації дуже складне, я нікому ніколи такого не побажаю. Не хочу жити ні в Росії, ні при російській владі: свободи немає, та що там — навіть їжі немає. Ми всі побачили, які вони потвори. Тож бажаю Україні стати вільною і перемогти.

Даша Маяковська, 32 роки. Донецьк
Коти: Нафаня, Міня і Бєся. Собаки: Доббі та Пупс

— Вирішила виїхати з Донецька, бо після 24 лютого неможливо було більше жити серед вбивць. У мене був притулок для тварин — 16 котів і 2 собаки. Я молодих тварин прилаштувала в інші притулки, а стару та сліпу собак забрала із собою. Дорогу вони перенесли краще за мене, оскільки були на заспокійливих.

У Донецьку мене затримали за те, що в мене був український прапор на паспорті, допитали та перевірили телефон, але я ще з 2014 року знаю, що на ньому не можна зберігати проукраїнські зображення й повідомлення. Тож відпустили відносно швидко — через день.

Я планую жити в Черкасах до весни. За кордон не хочу, бо в мене багато тварин. Я щаслива бути на вільній землі, хоч її і бомблять росіяни, але краще бути серед своїх, аніж серед ворогів у Донецьку.

Оксана. Херсонська область, селище Іванівка

— У мене на руках племінниця, а моє дитя у чоловіка на руках. Народжувала я в Херсоні, їхала туди вагітна через 20 блокпостів. У ті дні ще й були прильоти по місту. Хочу подякувати нашим українським лікарям із 1-го пологового в Херсоні: вони неймовірні, дуже добре дбали про нас. А коли через тиждень поверталася додому — а це було наприкінці травня, — моє дитя мало не отримало тепловий удар.

Усього у мене троє дітей, а разом зі мною і моєю невісткою виїхало п’ятеро. Ми плануємо поїхати до Кривого Рогу, чоловік зняв там квартиру. Але дуже хочеться, щоб війна закінчилася скоріше нашою перемогою, бо там залишилися батьки. І хочеться, щоб діти жили в мирі.

Родина Федорових. Бердянськ

— Після 24 лютого заїхали танки та багато іншої військової техніки, не стало роботи, буквально почався голод — якийсь час ми були на межі виживання. У нас восьмеро дітей, двоє з них встигли виїхати раніше, зараз із нами шестеро. Діти боялися піти гуляти на вулицю, тож ми раді втекти від російського чобота.

Лєна, 24 роки, і пес Ластік. Любимівка, Запорізька область

— Я так зраділа, коли наш евакуаційний автобус в’їхав на неокуповану територію. Я точно не збираюся за кордон, дуже хочу жити в Запоріжжі. Я фінансист і мрію піднімати економіку нашої держави після війни.

Нове та Найкраще

177

622

219
351

Більше матеріалів