Салют, Віро!

— Коли почався карантин, я стала придумувати, чим би себе зайняти, багато гуляла містом і побачила пані Віру. Вирішила, що потрібно обов’язково її пофотографувати, зберегти цей спогад. Я довго не могла знайти її контакти, але виявилося, що у Віри немає мобільного телефона, тому я просто прийшла в її район, і там ми зустрілися. Пані Віра одразу ж погодилася на зйомку, призначивши її на сьому ранку наступного дня — щоб встигнути перед роботою. Усього ми бачилися близько п’ятнадцяти або двадцяти разів, наші фотопрогулянки згодом перетворилися на дружній ритуал.

Пані Віра дуже привітна, її добре знають на ринку, де вона купує свої вбрання, косметику і прикраси, а також в ательє, куди вона ходить втілювати в життя найсміливіші дизайнерські фантазії. Зараз Віра доглядальниця, а колись малювала на заводі агітаційні плакати.

Щоранку вона обирає вбрання, робить макіяж, будує на голові якусь триповерхову зачіску, використовуючи одну з численних перук. Після вона сідає на маршрутку та їде на інший кінець міста до жінки Олени, яку доглядає, а ввечері на останній маршрутці повертається додому.

Щоранку вона обирає вбрання, робить макіяж и будує на голові якусь триповерхову зачіску.

Про свій вік вона не говорить, лише одного разу обмовилася, що почувається років на п’ять-сім. У неї є син, але вони не дуже близькі, тому що його в основному виховували дідусь з бабусею. При кожній зустрічі пані Віра обов’язково щось дарувала мені та моїм друзям: чи то квіти з клумб, чи то шоколадки, чи то 50 гривень — «щоб водилися». Віра дуже любить життя, вона знає близько сотні молитов і вірить, що вони допомагають їй залишатися такою енергійною.