Ромський дім: Життя спільноти в Дрогобичі

Згідно з даними останнього перепису, в Україні проживає близько 48 тисяч ромів. Неофіційні оцінки більші: від 100 до 400 тисяч чоловік. В основному роми живуть на Закарпатті, в Криму та Одеській області.

Невелике місто Дрогобич у Львівській області до початку XX століття було умовно поділено на три рівні частини: польську, єврейську та українську. Польський сатирик Мар’ян Гемар вивів, що Дрогобич — «півтора міста»: напівпольське, напівєврейське, напівукраїнське. У місцевих медіа цю формулу охоче використовують і зараз; тим часом у міста з’явилася ще одна частина — ромська.

Репортерка Маріанна Максимова мала зробити матеріал про ромську громаду Дрогобича. Вона щодня навідувалася до одного з жителів — Артура, познайомилася з його родиною і навіть місцевим бароном. Проект «Один день із життя ромської родини» — тихе нагадування про сусідів, чиє життя протікає близько, але іноді непомітно.

— Я мешкаю у маленькому місті Дрогобичі, де проживають представники кількох національностей. Одна з них — це роми. Я зацікавилася ними, коли познайомилася з місцевим ромом Артуром Локатушем. Один із моїх документальних репортажів — про нього.

В Артура складна історія життя: він народився із дитячим церебральним паралічем. Заробляє тим, що вантажить квіти та інший крам на квітковому ринку. Кілька разів Артура сильно били на вулиці за те, що він ром (так, принаймні, вигукнув один із нападників).

Для містян Артур був ніби примарою. Майже кожного дня я бачила його у Дрогобичі на ринку, але ніколи не розмовляла з ним. Одного дня я прийшла на ринок і наважилася сказати: «Артуре, привіт. Я хочу про тебе написати репортаж».

Згодом я познайомилася із родиною Артура: старшою сестрою та її дітьми. Мій проект «Один день із життя ромської родини» — це фрагмент історії життя Нарциси Локатуш. Їй 33 роки, у неї троє маленьких дітей — Марія, Захар та Руслан. Усі вони живуть разом в одному будинку у передмісті Дрогобича.

Родина Локатуш мешкає віддалено від ромської громади: Нарциса вважає, що там її дітям будуть подавати поганий приклад. У неї онкологічне захворювання. Найбільше Нарциса боїться, що не зможе одужати і нікому буде турбуватися про її дітей. Артур допомагає грошима сестрі, племінникам та матері (теж хворій).

Нарциса вважає, що там її дітям будуть подавати поганий приклад.

Ромську спільноту у Дрогобичі намагається підтримувати навіть мер Тарас Кучма. Нещодавно він допоміг поховати одного старого рома, у якого не було родичів. Також у нашому місті існує організація для безпритульних «Наша хата», куди роми приходять по гуманітарну допомогу. Родина Артура також періодично отримує тут підтримку.

Усі роми в моєму місті говорять циганською — щоправда, різними діалектами. Роми дуже добре зберігають свою мову, традиції та культурні коди. Але зі мною розмовляли українською, якою чудово володіють.

Вони зберігають свою мову, але зі мною легко говорили українською.

Для ромів людина з фотоапаратом — хтось міфічний, хтось не з їх світу. Діти особливо активно позують і кричать: «А сфотографуйте ще мене! І його! І її! І нас усіх разом!» Ромські жінки на знімках завжди красиві.

У мене і раніше не було упередженого ставлення до ромів — радше навпаки, мені вони завжди були цікаві. До дослідження ромів мене інспірував польський письменник Єжи Фіцовський, котрий цікавився польськими ромами. Щоб написати книгу, він жив у таборі, а також фотографував та малював ромів.

Я розуміла, що, якщо я хочу дізнатися про громаду краще, потрібно самій йти до барона. Я знайшла контакти голови громади і пояснила, що мені цікаво розповісти людям про ромів. Щоразу вони були відкриті мені. Навіть дозволили знімати в будинку барона, що вважається майже неможливим для неромів.

Коли ти приходиш до людей з миром, вони відчувають це і намагаються відповісти тим же. Роми особливо мудрі в цьому.