Професія

«До весільної фотографії ми не повернемося»: Як подружжя Ліберових почало знімати війну

До повномасштабного вторгнення Влада та Костянтин Ліберови знімали лавсторі й весілля, тепер — війну. Зараз їхні світлини публікує одне з найбільших інформаційних агентств світу Associated Press. Bird in Flight розпитав фотографів, як вони вчилися бути документалістами.
Влада та Костянтин Ліберови

Одеські фотографи. Співпрацюють як фрилансери з Associated Press. Їхні фото з’являлися у Time, CNN та інших великих медіа.

Ми говорили з Владою та Костянтином одночасно, але для зручності читачів подаємо відповіді одним текстом.

Початок кар’єри

До повномасштабного вторгнення ми знімали в основному лавсторі, дуже рідко — весілля. Знімати історії про кохання було цікаво, замовлень вистачало. Певної миті ми досягли високого професійного рівня і почали навчати інших фотографів. Але весільна сфера здавалася монотонною. Ми називали себе весільними фотографами для зручності, аби довго не пояснювати замовникам і колегам, що у нас є й інші проєкти.

Після повномасштабного вторгнення ми вирішили фіксувати війну в Одесі: знімали вулиці, прощання на вокзалах. Чим більше займалися документалістикою, тим більше вона нас затягувала. Тепер ми розуміємо, що документальна фотографія — це справжня фотографія.

Тепер ми розуміємо, що документальна фотографія — це справжня фотографія.

Помилки та критика

Перелаштовуватися було складно. На весільних церемоніях ти точно знаєш, що за чим іде, а на війні все було новим. Щоб вчасно навести камеру, потрібно наперед знати, що станеться далі. На весіллі ти втручаєшся у процес, у документальній фотографії — ні. Документаліст має право лише натиснути кнопку у потрібний момент.

Основне наше завдання — зняти героїв правдиво, коректно передаючи їхні емоції. Людина, яка переживає біль, відчай чи щастя, не завжди виглядає красиво. У цьому полягає ще одна відмінність від нашої попередньої роботи: фотографуючи зараз, ми не думаємо про те, як виглядає герой світлини.

Аби знімати естетично, потрібно робити компліментарні зображення і ретельно обирати об’єкти. Воєнна фотографія не про це, але ми дійшли такого висновку не одразу.

Навесні ми знімали звільнену від російських військ Київщину. Ми робили акцент на геройстві українців, забувши про страшні аспекти війни — смерті, горе, руйнування. У результаті російські пропагандисти використали наші роботи у своїх цілях. Мовляв, подивіться, ось фото з Ірпеня, мертвих тіл немає, отже, інші знімки — постановка.

Були ще неприємні ситуації. Наш портрет Ріни Рєзнік, зроблений у Бахмуті на фоні палаючого будинку, багатьом не сподобався. Нас звинуватили в постановці, а Ріну — в хайпі на темі війни. Звинувачення зрозумілі, але потрібно сказати, що ми не збиралися публікувати світлину, а цю фотографію показали тільки Ріні.

Нас критикували й за військову форму. Було так. Ми приїхали на лінію фронту у цивільному, тому військові запропонували переодягтися у щось більш зручне — якийсь камуфляж із магазину для риболовлі та полювання. Ми так і зробили. Потім іноземні журналісти сказали, що фотограф не має права носити форму. Світлини, на яких ми були в ній, багатьох образили — дехто, можливо, подумав, що ми носимо піксель (це не так). Шкода, що так трапилося. Ми в жодному разі не хотіли виділитися чи хизуватися тим, що порушуємо правила. Ми просто не знали, що камуфляж — табу. Тепер знаємо. Ми вчимося.

Іноземні журналісти сказали, що фотограф не має права носити форму. Світлини, на яких ми були в ній, багатьох образили.

медикиня добровольчого медичного батальйону «Госпітальєри»

камуфляж української армії

Робота під обстрілами

На початку військові нам не довіряли: ми не мали стосунку ні до журналістики, ні до документальної фотографії. Зараз вони самі іноді запрошують нас на позиції.

Ми працюємо вдвох, аби мати два різних погляди на те, що відбувається. На передку у нас щільний графік. Прокидаємося о шостій ранку, зустрічаємося з військовими, вони ведуть нас на позиції. Знімаємо до вечора, потім повертаємося у готель відібрати та обробити фото. Намагаємося підготувати світлини того ж дня, зранку часу на них не буде. І так по колу.

Отримання дозволу на зйомку займає багато часу, але ми завжди працюємо офіційно, все узгоджуємо і не публікуємо знімки, за якими можна ідентифікувати локацію.

Кожна фотографія несе інформацію, що може бути використана проти нас, тож відбирати їх потрібно обережно. Наприклад, шеврон одного з українських підрозділів здалеку схожий на нацистський знак — якщо роздивитися його ближче, подібність зникає. Ми слідкуємо, щоб цей шеврон узагалі не потрапляв у кадр, бо його некоректне зображення зашкодить хлопцям.

Ми довго знімали на Сході, з початку січня працюємо у Херсонській області. Хочемо показати, як живе місто під постійними обстрілами. Коли ми приїхали до Бахмута влітку, нам було страшно, але потім ми звикли до обстрілів. Людина до всього адаптується, а робота примушує забути про страх. А ось до того, як війна радикально змінює життя, створюючи разючі контрасти, звикнути неможливо. Уявіть: у Соледарі люди місяцями живуть у підвалах, а всього за 60 кілометрів від міста, у Краматорську, можна спокійно посидіти в кафе або замовити суші.

Дохід та витрати

Лавсторі ми знімали на фікс-об’єктив, документальну фотографію — на зум-об’єктив. Аби перелаштуватися, нам довелося докупити багато техніки. Крім того, через погодні умови та пошкодження ми постійно змінюємо об’єктиви. За десять місяців на техніку пішло близько $20 тисяч.

Пів року від початку повномасштабного вторгнення ми не заробляли і витрачали на відрядження наші збереження. Зараз працюємо як фрилансери для Associated Press. Грошей документалістика приносить небагато, але ми виходимо в нуль, тобто на життя та роботу вистачає.

Нещодавно ми влаштували розпродаж наших світлин. Надрукували обмеженим накладом 500 фотографій. Кожна з них коштує 4 тисячі гривень. Більшу частину грошей ми віддамо на дрон для артилерійського дивізіону 53-ї бригади, на іншу будемо жити та працювати.

Професія після війни

Наші світлини, що «залетіли» в інстаграмі або були куплені великими медіа, як правило, пов’язані з горем і болем, свідками якого ми стали. Зараз у нас немає часу на рефлексію та вибір знімків, які ми вважаємо значущими. Ми займемося цим після війни, коли переглянемо архіви.

Дивлячись на роботу колег, ми розуміємо, що нам є куди рости. Але вони документують війну вісім років, а ми почали нещодавно, тож працюємо, докладаючи всіх зусиль.

Можливо, після перемоги ми займемося портретами, але до весільної тематики не повернемося. Аби знімати кохання, фотограф має перебувати у певному емоційному стані, а у нас стався надлом. До того ж, коли ти почав займатися документалістикою, вороття немає.

Після перемоги до весільної тематики ми не повернемося.

Нове та Найкраще

77

75

210
317

Більше матеріалів