Мистецтво робити нічого: За що Лакатон і Вассаль отримали найпрестижнішу архітектурну премію

Серед аргументів журі на користь сімейної пари архітекторів Анни Лакатон і Жан-Філіппа Ваcсаля були і їхній творчий метод, і відданість простим матеріалам, і навіть перегляд самої суті професії архітектора. Але найголовніший — їхній ощадливий у засобах, але глибокий у сенсах стиль.

Від початку своєї кар’єри архітектори дбайливо ставилися до ландшафту й історичного контексту. Спостерігали за людьми та змушували простір служити їхнім потребам. Це виважений підхід до сталості, як на 2021-й, але Лакатон і Вассаль винайшли його ще у 1990-ті.

Стала хижа

Анна та Жан-Філіпп уперше створили щось разом у місці, де архітектури не існувало. Після європейських вілл і соборів, що оточували їх під час навчання на архітектурному факультеті у Бордо, вони рушили у Ніамей в Нігері. Територія тут — пустка, відкрита усім вітрам. Будинок — тимчасова хижа, складена з листя. Але за такого мінімалізму форм і матеріалів простір поселення був сповнений життя.

Недалеко від Ніамея Лакатон і Вассаль створюють свій маніфест — круглу хижу з чагарнику. Їм знадобилося шість місяців, щоб знайти ідеальне місце серед дюн, і два дні, щоб втілити задум. Пісок та вітер стерли цю будівлю лише за два роки.

Після повернення з Африки у 1987-му архітектори створили у Парижі бюро Lacaton & Vassal й остаточно стали професійним дуетом.

Робити нічого

Площа Леон Окок у Бордо — приклад, який облетів медіа та соцмережі як ілюстрація геніальності методу Лакатон — Вассаля. Що зробили архітектори? Лишили все як є.

До цього рішення їх привело вивчення функцій площі та поведінки людей на ній. Тут було життя: шаховий майданчик для старших людей, ігровий — для дітей, алеї для батьків з візочками. Цей простір був красивим і функціональним. Тому проєкт архітекторів змінив тільки схеми руху транспорту — аби зробити площу доступнішою, підсипав свіжого гравію на доріжки та оновив вуличні меблі. І це був 1996-й — ще задовго до тренду на sustainable-рішення.

Також показовою є історія про будинок у Кап-Ферре, де архітекторське невтручання у середовище вийшло на новий рівень. Цей приватний будинок мав розміститися на вільний ділянці узбережжя, де Анна та Жан-Філіпп побачили високі сосни, зарості мімози та дюну. Архітектори вирішили зберегти дерева, тому звели будинок навколо них на палях. Тепер сосни ніби проростають крізь кімнати у променях сонця з панорамних вікон. Це інтеграція у ландшафт на рівні будинку над водоспадом Френка Ллойда Райта.

Якщо тут вам здалося, що повз пролетів привид хрещеного батька модернізму Людвіга Міса ван дер Рое з його «менше означає більше», то вам не здалося. Хоча премію його імені Лакатон і Вассаль отримали тільки 2019-го за реновацію соціального житла у Бордо.

Житлові теплиці

Значну частину кар’єри Анна та Жан-Філіпп займалися реновацією житла. У своїх соціальних роботах архітектори нічого не зносили, бо вважали: будинок — це не тільки стіни, це ще й люди. Руйнуєш стіни — руйнуєш ком’юніті. «Трансформація — це можливість робити більшим і кращим те, що вже існує. Знесення — рішення швидке й короткочасне. Це пусте витрачання енергії, матеріалів та історії. Ба більше, це акт соціального насильства», — говорила Анна Лакатон.

«Знесення — рішення швидке й короткочасне. Це пусте витрачання енергії, матеріалів та історії, це акт соціального насильства».

Зв’язки між людьми потрібно було зберегти понад усе, тому архітектори побудували для них теплиці. У прямому сенсі.

У будинках у Мюлузі вони використали зимові сади, щоб наповнити квартири світлом та створити зелену зону, яка водночас працює як природний клімат-контроль. У Сен-Назер — показали, що напівпрозорий полікарбонат може виглядати естетично і доречно. Крім того, використали нетипові архітектурні рішення, щоб позбавити соціальне житло характерного гнітючого враження. Тепер простір став світлим та комфортним.

Реновація соціальних будівель у Бордо, яка принесла Лакатон і Вассалю премію Міса ван дер Рое, теж кардинально не змінювала квартири всередині. Життя мешканців ставало комфортнішим завдяки розширенню ванних кімнат та створенню скляних прибудов. Ця додаткова площа — мінімальна зміна, яка впливає на враження від простору.

Під час роботи над проєктами житла і сформувався підхід архітекторів до планування: рух зсередини будинку назовні, де передбачений кожен крок. У результаті з’являлися простори, в яких живуть, а не тільки ночують: широкі балкони, подвір’я без машин, спільні видові тераси — і це на початку 2000-х.

Творчий мікроклімат

У своїх публічних будівлях архітектори використали той самий прийом теплиці, тільки цього разу під склом опинилися робочі простори. Наприклад, прозорий офісний центр у Нанті, що застиг між деревами за жалюзі. Чи університетські корпуси: скляний із трояндовими кущами у Бордо та з зимовими садами у Греноблі. До того ж великі засклені площі дають змогу максимально використовувати природне освітлення та наповнюють простори свіжим повітрям.

Але, мабуть, найбільш вражаюча з усіх «теплиць» Лакатон і Вассаля — це музей FRAC у будівлі старого човнового складу в порту Дюнкерка. Архітектори звели навколо оригінальної будівлі скляну оболонку, крізь яку було видно частину приміщень, що зазвичай заховані від очей відвідувачів: офіси, фонди, коридори. Цей скляний ковпак є водночас і метафорою музею, і енергозберігаючим прошарком.

Завдяки склу роботи Лакатон і Вассаля виглядають мов архітектура марсіанської колонії, але разом з тим у них є щось знайоме ледь не з дитинства. У цьому її феномен.

«Хороша архітектура має бути не демонстративною, а навпаки — знайомою, корисною та підтримувати вир життя всередині».

«Хороша архітектура — відкрита для життя, відкрита для людини. У ній будь-хто може робити те, що йому потрібно. Вона не має бути демонстративною, навпаки — знайомою, корисною та підтримувати вир життя всередині», — каже Лакатон.

Наразі Анна Лакатон і Жан-Філіпп Вассаль є запрошеними професорами архітектури та продовжують роботу над проєктами. Можливо, їхні зусилля допоможуть перетворити одну з найбрудніших для планети галузей — будівництво — на рятівну для неї.