Bird in Flight Prize ‘21

Валентин Бо: «Мої знімки шокували маму»

Член журі Bird in Flight Prize ‘21 Валентин Бо — про те, в який час доби найкраще придумувати образи і чому кожен фотограф-початківець повинен вчасно відкласти мильницю вбік.

Валентин Бо — один із найпомітніших українських фотографів. Він знімає арт-фотографію і портрети, часто створюючи роботи на стику жанрів. Над своїм останнім великим проєктом «Ваш наступний крок — зробити Трансмісію» Бо працював два з половиною роки. Результат того вартий: проєкт, присвячений секті, що очікує на інопланетян, приніс йому участь у навчальній програмі Foam і перемогу в декількох міжнародних фотоконкурсах, у тому числі й Bird in Flight Prize.

Редакція вирішила дізнатися у Бо, де він знаходить образи для своїх сюрреалістичних проєктів, як українському фотографу пробитися в Європу і чому після «Трансмісії» він досі не зняв нічого масштабного.

Валентин Бо

Фотограф, переможець премії Bird in Flight Prize ‘18, член журі Bird in Flight Prize ‘21. Народився в Луцьку. Знімав для Vice і Vogue. Виставлявся в Європі. Знімок із серії «Ваш наступний крок — зробити Трансмісію» був куплений Амстердамським музеєм фотографії.

На виставці сучасної української фотографії в «Арсеналі» твої роботи висіли в самому кінці експозиції. Виникало відчуття, що творчість Валіка Бо — останній наразі етап розвитку української фотографії. Що думаєш про це?

Мені сподобалося, що мій проєкт ніби розмовляв із роботами Роми і Тані з Synchrodogs. Але чому закрили саме моїм проєктом — я не знаю. В Україні багато дійсно серйозних авторів, чиї роботи з’являються в міру руху експозиції виставки, — той же Михайлов і Павлов. Гадаю, це концепція Макса (Максим Горбацький, один із кураторів виставки. — Прим. ред.), і я не проти. Якоюсь мірою, мені це лестить.

Як тобі сама виставка?

Мені складно дати оцінку виставці, я бачив її побіжно: вперше на стадії монтажу, вдруге — коли заїхав на відкриття з мамою, вона була після операції, довго перебувати не могли.

Але можу сказати, що це була якісна, дуже потрібна сьогодні подія. У Києві давно не було масштабних виставок. Зрозуміло — карантин, усі пригнічені. А в цей час українська фотографія продовжує існувати.

Надіслати проєкт на конкурс Bird in Flight Prize ‘21 можна до 10 жовтня, за посиланням.

Рік тому в одному з інтерв’ю ти казав, що для тебе важливий статус. Це все ще так?

Не впевнений, що в інтерв’ю фігурувало саме слово «статус» (в інтерв’ю Валентин говорив про регалії. — Прим. ред.). Але якщо не кривити душею, то в будь-якій справі, якою ти займаєшся, важлива реалізація, так.

Коли Амстердамський музей фотографії включив твою роботу «Ваш наступний крок — зробити Трансмісію» до колекції музею, твій статус змінився?

Не скажу, що це прямо якась надзвичайна подія у світовому масштабі, але для мене особисто — так, дійсно, це дуже важливий, трепетний момент. Мені ніби сказали: чувак, незважаючи на сумніви, ти все робиш правильно. Ти хотів зняти проєкт, ти обрав на перший погляд абсурдну тему, але досяг результату, яким можна пишатися.

Валентин Бо Світлана Левченко

Ти прийшов у фотографію з архітектури. Вивчитися на архітектора — це був твій усвідомлений вибір?

Так. Мої батьки — архітектори. Я виріс на столі для макетів у проєктному інституті. Мамина начальниця, головна архітекторка, за першої-ліпшої можливості штовхає мене: мовляв, як шкода, що я не продовжив справу батьків.

Чи не гірко було прощатися зі спеціальністю, яку ти обрав усвідомлено?

Якби я працював в бюро у Нормана Фостера і мені довелося звідти піти, щоб зайнятися будівництвом, то я, напевне, шкодував би. Але коли я йшов, у спеціальності була криза, шкодувати не було про що. Тим більше перша і остання студія, в якій я працював, не відрізнялася якимись класними проєктами.

Як батьки сьогодні ставляться до твоєї творчості?

Мені часто доводилося виправдовуватися перед мамою за мої фотографії, вони шокували її. А я говорив, що всі ці геніталії — імітація для зйомки кліпу. Дорослим людям без спеціального досвіду складно розуміти мою творчість.

І хоча мама в цьому абсолютно не розбирається, вона пишається результатом. Я скинув публікацію, вона почитала — і все, вже іншими очима дивиться. Каже: «А я була впевнена, що ти талановитий у всьому. У твоїх фотографіях я нічого не тямлю, але приймаю той факт, що тебе цінують». Тато так само.

Давай поговоримо про твій головний на сьогоднішній день проєкт. Спочатку ти хуліганив (знімав вечірки, зухвалий стрит), потім на якийсь час зник і раптом сплив з абсолютно зрілим, нетривіальним проєктом «Трансмісія», який був на кілька голів вищим за все, що ти робив до цього. Звідки така раптова і кардинальна зміна?

Усі ми спочатку ходимо в колготках і сандаликах, а потім настає момент, коли одягаємо штани і починаємо поводитися інакше. Це нормальний життєвий шлях. З фотографією так само. Так, я побалувався, спробував так і сяк. Але потім зрозумів, що я вже не в тому віці, щоб генерувати контент на Flickr і Tumblr. Мені хотілося зробити щось серйозне, хотілося довести, в першу чергу собі, що я здатний на щось більше, ніж просто пересічну зйомку на мильницю, яка, за великим рахунком, нічого не говорить про мої здібності.

Крім того, тоді у мене були думки виїхати до Лос-Анджелеса, а щоб отримати візу О1, потрібні були регалії. І я вирішив спробувати виграти щось серйозне. Foam Talent у моєму цеху дійсно найсерйозніша премія для молодих фотографів.

Скільки ти готував проєкт?

Від моменту задуму до реалізації минуло два з половиною роки.

Основну частину часу я витратив на дослідження, відбір матеріалу та просіювання картинок, яких із кожною зйомкою ставало все більше. З кожним місяцем у мене підвищувалися вимоги, тому я кілька разів повертався до корекції. Ну а сама зйомка — це всього 20% часу.

У мене був дедлайн подачі заявки на Foam Talent, і він не давав мені розслабитися. Якби його не було, я б рік займався рисерчем, тому що ця історія настільки о***нна, що там копати і копати.

Коли я зняв досить матеріалу для подачі, я зрозумів, що вигорів. У мене вже не було глобальної мети продовжувати вивчення — адже я не докторську пишу.

британський архітектор, один із засновників стилю хай-тек

bo valentine 1
Проєкт Валентина Бо «Ваш наступний крок — зробити Трансмісію»
Valentin Bo Валентин Бо
Проєкт Валентина Бо «Ваш наступний крок — зробити Трансмісію»
bo valentine 3
Проєкт Валентина Бо «Ваш наступний крок — зробити Трансмісію»
bo valentine 4
Проєкт Валентина Бо «Ваш наступний крок — зробити Трансмісію»
bo valentine 5
Проєкт Валентина Бо «Ваш наступний крок — зробити Трансмісію»
bo valentine 6
Проєкт Валентина Бо «Ваш наступний крок — зробити Трансмісію»
bo valentine 7
Проєкт Валентина Бо «Ваш наступний крок — зробити Трансмісію»
bo valentine 9
Проєкт Валентина Бо «Ваш наступний крок — зробити Трансмісію»
bo valentine 10
Проєкт Валентина Бо «Ваш наступний крок — зробити Трансмісію»
bo valentine 11
Проєкт Валентина Бо «Ваш наступний крок — зробити Трансмісію»
bo valentine 12
Проєкт Валентина Бо «Ваш наступний крок — зробити Трансмісію»
Valentine Bo Валентин Бо
Проєкт Валентина Бо «Ваш наступний крок — зробити Трансмісію»
Valentine Bo Валентин Бо
Проєкт Валентина Бо «Ваш наступний крок — зробити Трансмісію»

Візуальні образи у «Трансмісії» дуже несподівані. Як ти їх знаходив?

Перед сном у мене буває межовий стан: коли я ще не сплю, але мене вже нічого не відволікає від внутрішніх відчуттів — свого роду вакуум із тиші. Найчастіше образи в моїй голові з’являються саме тоді. Ти дуже довго переварюєш якийсь матеріал, а перед сном твій мозок народжує асоціації.

З «Трансмісією» було так само. Я робив нотатки в телефон; перечитуючи їх вранці, розумів, що це повна нісенітниця, і видаляв. З двадцяти записів я обирав три ідеї, потім із них зробив десять сюжетів.

У мене немає проблем із візуалізацією образів у голові, тобто мені необов’язково їх замальовувати. Якщо я вже чітко на чомусь сфокусований і у мене цей спалах, момент стався. Це як стоп-кадр в очах, до якого ти можеш повернутися. У «Трансмісії» я замальовував буквально два сюжети: з ембріоном і з жінкою в операційній, яка грала роль Бріджит Буасельє.

Чому ти не став розвивати далі ідеї та образи з «Трансмісії»?

Я хотів мати закінчену форму цього проєкту, тобто випустити книгу. Але хвороба мами розвернула мене зовсім в інший бік, я випав із контексту на рік. Тепер минуло вже так багато часу, що немає сенсу продовжувати пекти цей калач.

«Трансмісія» вийшла три роки тому, після неї ти нічого великого не знімав. Не боїшся, що ще рік тиші — і тобі доведеться заявляти про себе заново?

Не боюся. Якщо доведеться заявляти, я встану і заявлю. Але заявляти про себе — не самоціль. Перш за все потрібно генерувати класний контент. Якщо він буде на рівні, не потрібно буде думати про те, що «я маю про себе заявити».

Так, але ти сам сказав, що взявся за «Трансмісію» в тому числі і для того, щоб про себе заявити.

Тоді я з валізою в руках застрибнув на сходинку потяга, який помчав мене вперед.

А зараз ти все ще мчиш цим потягом або вже зіскочив?

Я заїхав на піт-стоп.

Шукаєш нову тему?

Так, я живу якимись імпульсами. Зараз мене надихає нова справа. Вона буде стимулювати мене продовжувати цю естетику, але в новому вигляді. Наразі я зайнятий відкриттям своєї студії.

Розкажи, що це буде за студія.

Це буде студія-продакшен. Досить велика локація: близько 400 квадратів, 5 стейджів. Я знайшов приміщення, вже орендував його. Другий місяць там ніяк не можуть приступити до ремонту. Але як би то не було, я вже зліпив цей шматок тіста, зарядив туди всі вишеньки і на лопаті несу в духовку.

Це буде студія під оренду або твій продакшен?

Це буде комбо: студію можна буде орендувати, але також у ній я робитиму проєкти і створюватиму іміджевий контент для брендів, під своїм ім’ям звичайно.

Мені б хотілося, щоб була якась синергія між бізнесом і творчістю. Тому що, як показує практика, займатися творчістю в Україні — невдячна справа. Хочу за допомогою студії здійснити давню мрію: зробити так, щоб улюблена робота приносила гроші.

Фотографія тебе зараз не годує?

Скажімо так, фотографія — це легкий десерт.

Уже багато років у мене є основна робота, пов’язана з будівництвом басейнів. Вона, власне, дозволяє мені бути на плаву у творчому плані та займатися фотографією. Той же проєкт «Ваш наступний крок — зробити Трансмісію» я б не зняв без грошей. Здавалося б, що там такого: ну пішов, зняв ембріони, і все. Але одна маска, яку я надрукував, обійшлася мені в 500 євро, а весь проєкт — приблизно в 3 тисячі євро.

лідерка релігійного руху раелітів

Валентин Бо Світлана Левченко

Є таке правило: відкидати перші дві асоціації та працювати тільки з третьою. Дотримуєшся його, коли знімаєш проєкти?

Ні. У творчості не може бути ніяких математичних формул. Усе залежить від начитаності та розбещеності автора.

Тоскані, по-моєму, якось сказав, що у нього викликають підозру люди, які говорять: «О! У мене виникла ідея». Таке враження, що до цього моменту в них у голові була порожнеча. Тобто навіть якщо ви не видаєте образів, це не означає, що ви над ними не думаєте і не відсіваєте їх.

Я довіряю образам, які виникають у моїй голові. Не факт, що вийде зняти так, як я задумав: десь може світло не підійти, десь модель не так спрацює, десь усе разом.

Картаєш себе, коли псуєш сюжет?

Звісно! Будь-яка зйомка, який би ти не був упевнений у своїх силах, — це завжди стрес. Ти не знаєш, що вийде. Одна справа, коли ти знімаєш для себе і завжди можеш щось перезняти. Інша — коли знімаєш комерційне замовлення, у тебе люди на майданчику, моделі, а їхня робота — гроші. І якщо я сьогодні про***ся зі зйомкою такого замовлення, то мій статус не дозволить мені сказати: вибачте, не вийшло, давайте іншим разом.

Немає відчуття, що раніше, до всіх музеїв і премій, тобі було легше знімати?

Є, але мені не подобається, коли зовсім легко. Якщо ти відчуваєш, що можеш робити що завгодно і як завгодно, то ти або повний роз***дяй, або досяг дуже високої планки.

Якщо ти відчуваєш, що можеш робити що завгодно і як завгодно, то ти або повний роз***дяй, або досяг дуже високої планки.

Ти часто знімаєш портрети. Як ти домагаєшся такої захопливості в них?

Напевне, ніхто, крім моделей, не любить фотографуватися. Перед камерою люди відчувають скутість. І коли ця скутість проявляється в міміці та диханні, люди приймають статичне положення, перетворюючись на неживий предмет. Тому я прошу набрати повітря, видихнути, і на цьому етапі, коли людина знаходиться в максимально розслабленому стані, роблю кадр.

Ти знімав д’Агату, Орлан, Загмайстера, Савадова, Лінча. Кого з них тобі було фотографувати найцікавіше?

Напевне, д’Агату, тому що це дуже неординарна людина, мені більше не доводилося знімати людей із таким бекграундом і з такою яскравою зовнішністю. В очах д’Агати ніби велика мильна бульбашка. Й у відображенні на поверхні цієї бульбашки я бачу не переливчасті кільця Ньютона, а сюжети його життя, немов уся його історія проноситься на двох опуклих моніторах.

Кого б ти точно не став знімати?

Поплавського. Хоча чому б не зняти Поплавського, наприклад, у балетній пачці? Я би зняв.

Олів’є Тоскані — італійський фотограф, який зняв кампанію для Benetton

Валентин Бо Світлана Левченко

Багато українських фотографів дуже довго працюють над тим, щоб пробитися в Європу: складають базу галерей, яким можуть зайти ці роботи, надсилають їм листи. Як пробився ти?

Мій шлях набагато простіший, ніж той, що ти описав. Простота полягає в тому, що «Трансмісія» — єдиний мій серйозний стук у двері європейських інституцій. Після цього мене почали запрошувати Photo Vogue Festival та інші фестивалі. Тобто я не спамив галереї.

А якби «Трансмісія» не вистрілила?

Я б почав робити іншу «Трансмісію», а потім ще одну. І так доти, доки не спрацювало б.

Чим робота з європейськими кураторами відрізняється від роботи з українськими?

Куратори в Європі працюють зовсім на іншому рівні. У них більш ретельний підхід до відбору, розташування робіт, до думки, як одна картинка взаємодіє з іншою. У роботі з українськими кураторами цим моментам надавалося найменше значення. Тут відбувається так: є якийсь фотограф, є час, коли буде проходити виставка, і є ось така стіна. А як ці роботи будуть сусідити з іншими роботами, чи будуть вони доречні поруч — цим питанням у нас надають менше значення.

Хто з українських кураторів працює по-європейськи?

Маша Ланько і Ліза Герман.

За творчістю яких фотографів ти зараз стежиш?

Є кілька цікавих мені художників, за якими я стежу в інсті, багато з агентства Webber. Наприклад, є такий Марк Пекмезян — класний портретист. Не можу сказати, що він зі світу моди, але в основному він знімає моду. Мені дуже подобається його стиль.

Тобі цікава фешн-фотографія?

Раніше я вважав, що ніколи не буду знімати моду. Але зараз такий час, що моду можна знімати дуже круто, дуже художньо, — це мене приваблює і цікавить.

Можливо, знімати моду — твій наступний крок?

Не скажу, що це буде наступний мій напрямок. Багато цікавих мені фотографів, яких суспільство називає фешн-фотографами, не мислять себе такими. Той же Марк Пекмезян знімає фешн для світових брендів. Проте для нього комерційний фешн — це робота на вечір. Уранці потрібно прокидатися з мистецтвом.

Мистецтво без творчості не може існувати. Що для тебе творчість?

Це надання моїм відчуттям, поглядам, ідеям завершеної форми, без жорсткого втручання ззовні. Завершена форма може бути будь-якою. Я зараз, наприклад, багато часу приділяю пошуку і прослуховуванню музики. У моїй студії також буде окремий напрямок — саунд-дизайн, яким буде займатися мій молодший брат.

Я хочу об’єднати такі напрямки, як фотографія, відео, музика, і жонглювати ними, шукати нові форми, в тому числі для комерційних замовлень, роботи з брендами.

Тобто ти все ж поглядаєш у бік рекламної фотографії?

Однозначно. Мені здається, час уже зірвати цю нудну картинку з білборда якоїсь київстарівської реклами, яку ти не сприймаєш як щось серйозне. Ти не кайфуєш від її внутрішньої складової, від образності; коли проїжджаєш повз, вона не змушує тебе пригальмувати і покивати головою. Гадаю, час уже і в Україні робити щось гідне.

Валентин Бо Світлана Левченко

Якщо вже ми знову заговорили про Україну. На початку інтерв’ю ти сказав, що займатися тут творчістю — справа невдячна. Ти мав на увазі, що тут не можна заробляти творчістю?

Комусь це вдається. Але я говорю про фотографію. Я багато років заперечував комерційну фотографію, займаючись тільки фотографією творчою. Крім табличок із написами на кшталт «Лауреат» і «Фотограф року» та публікацій у локальних ЗМІ мені це нічого не принесло.

Зараз мене приваблює інший формат — продовжувати займатися мистецтвом, але отримувати за це гроші.

Виходить, сьогодні художник уже не повинен бути голодним?

Сьогодні — не повинен.

У твердження про голодного художника є наліт романтизму. Марина Абрамович жила у фургоні та їздила в ньому Європою, але прийшла до того, до чого прийшла, тільки завдяки своїй раціональності.

Я не хіпі, і моє сьогоднішнє уявлення про благополуччя багато в чому відрізняється від аскетичного підходу.

Можна бути багатим і творити. Можна творити будучи бідним. Кожен обирає сам. Я б міг займатися творчістю без грошей, але це було б безвідповідально по відношенню до себе самого і свого майбутнього.

«Займатися творчістю без грошей — безвідповідально по відношенню до себе самого».

В Україні можна творити і заробляти?

Ось я намагаюся. Вірю, що це можливо.

Участь у фотоконкурсах можна вважати спробами заробляти творчістю?

Кожний етап розвитку фотографа повинен бути логічним. Наприклад, сьогодні фотоконкурси — це правильний і логічний щабель на шляху фотографа-початківця. Не знаю, щоправда, як йдуть справи у весільних фотографів. Мені взагалі складно уявити логічний етап розвитку фотографів, які знімають весілля. Можливо, я поза контекстом, але мені здається, це дуже рутинна і нецікава робота — така ж, як укладання асфальту. Можна укладати сотні кілометрів цього асфальту, але якщо їздити по ньому катком, нічого нового з нього не зробиш.

Невже тобі ніколи не хотілося зняти весілля?

Я знімав весілля свого друга. Це перше і останнє весілля, яке я фотографував.

Не сподобалося?

Не сподобалося батькам друга: вони не розуміли, чому на всіх фотографіях наречена знята зі спини.

До речі, я не знаю, хто буде фотографувати моє весілля. Це може бути проблемою. Гадаю, його зніматимуть усі запрошені друзі, й не на телефони, а на камери. Цікаво, що з цього приводу скаже майбутня дружина.


Фото Валентина Бо: Світлана Левченко

134

12

43
435

Більше матеріалів