Сценаристка серіалу «Спіймати Кайдаша» Наталія Ворожбит: «На українському телебаченні дуже рідко говорять чесно»

Наталія Ворожбит закінчила московський Літературний інститут імені Горького і десять років працювала в Росії. Писала п’єси та сценарії для телесеріалів, була співавтором гучного телесеріалу «Школа» Валерії Гай Германіки.

У 2014 році Ворожбит повернулася в Україну, де стала одним із найбільш плідних драматургів і почала писати сценарії для повнометражних фільмів («Дике поле», «Кіборги»).

Серіал «Спіймати Кайдаша» — перший проєкт Ворожбит для телебачення за останні сім років, в якому вона виступила не тільки сценаристом, але і шоураннером, тобто відповідала за все, від кастингу акторів до підбору декорацій. Серіал обігрує сюжет класичного твору Нечуя-Левицького, переносячи його героїв у сучасне українське село. В історії Кайдашевої сім’ї, розказаній на новий лад, багато хто відзначив достовірну атмосферу: неприкрашені пейзажі, суржик, російську попсу з приймачів.

В інтерв’ю Bird in Flight Наталія Ворожбит розповіла, за що її не люблять керівники українських театрів, як телевізійні продюсери в Україні ставляться до свого глядача і якою вона бачить подальшу долю Кайдашів.

Щоб прочитати матеріал російською мовою, перемкніть кнопку в правому верхньому куті екрану. Якщо ви читаєте з мобільного, перемкніть мову в меню в лівому верхньому куті.

«Спіймати Кайдаша» — серіал-прорив?

Для українського простору — так. Якщо підсумувати реакції на цю історію, то всі використовують слово «чесно». На телебаченні дуже рідко говорять чесно, рідко знімають серіали про українську реальність.

Ви писали сценарій півтора року. Зазвичай сценаристам на серіал дають набагато менше часу. Чому вам дали такий карт-бланш?

Напевне, продюсер, з яким ми до цього багато працювали, мені довірився.

Володимир Бородянський (генеральний директор телеканалу СТБ з 2004 по 2018 рік. — Прим. ред.)?

Так. Але він не один приймав сценарій. Ще була Тала Пристаєцька та Сергій Назаров, який, на жаль, до прем’єри не дожив. Вони втрьох читали сценарій, і їм подобалося, тому й не редагували.

У серіалі дуже багато крутих деталей: годинник на стіні, відривний календар, книжки, полички для них. Як довго збирали реквізит?

Усе було настільки швидко і стрімко! Усі мали сценарій задовго до початку зйомок, але, мабуть, за телевізійною звичкою пошуками реквізиту займалися за день до цього або зранку того дня, коли треба було щось нести.

Коли художник приніс перші ескізи, на них були дерев’яні лавки, старовинні килимки. Це все не мало нічого спільного з тим, чого я хотіла. Потім він почув мене і оформлював хату інакше. Я йому постійно у вайбер відправляла картинки того, що я хочу. Художники дивувались: «Ой, а що, можна, щоб усе було реалістичним?»

Водночас у «Кайдаші» є кадр, в якому Антоніна Хижняк сміється, хоча за сюжетом її героїня не мала б цього робити. Ще в ньому є магазинні пиріжки, які глядачу намагаються видати за домашні, та кепський грим акторів. Чому так?

Лаж дуже багато, я згодна. Вони були через те, що бюджет був занижений вдвічі й на знімання нам дали три місяці замість шести. Усі пори року знімали навесні, працювали майже без вихідних. На підготовку у художників часу не було. Часто вони отримували план зйомок тільки ввечері, тому не встигали знайти потрібний реквізит.

Крім того, команду ми набирали в останній момент. Добре, що Вадим Шинкарьов (художник-постановник серіалу. — Прим. ред.) взагалі погодився взяти участь у проєкті. Він мусив дуже швидко шукати локації та будувати декорації.

Зазвичай серіали у нас не знімаються з такою кількістю деталей. По суті, ми знімали кіно, але телесеріальними інструментами. Тому і лаж було багато. В них винна перш за все я — але це досвід.

У «Спіймати Кайдаша» багато лаж, тому що ми робили кіно телесеріальними інструментами.

А що з гримом?

Звичайний телевізійний грим. Усі художники, які працювали у проєкті, прийшли туди в основному з телебачення — там інші вимоги до гриму.

До того ж і не всі актриси були готові по повній гримуватися для сцени. Вони хотіли виглядати в кадрі красивими, тому іноді протестували, якщо гримери їх старили або не робили гарних зачісок. Художники їм потурали, а часу на те, щоб виправляти ляпи, не було, хоча я часто бігала майданчиком і розплітала актрисам коси, просила зменшити кількість макіяжу.

Тобто як це «потурали»?

Актрису гримують, роблять «гарною». А за сюжетом її героїня тільки прокинулась і ще навіть не встигла вмитись. Або сцена, в якій Танюха вранці приймає Мелашку і варить їй вареники. Там актриса була загримована так, ніби вона прийшла на ток-шоу. Запитую: чому? Мені кажуть: «Треба ж показати, що вона теж стала щаслива, що в неї життя налагодилось». Тобто вони робили це з кращих міркувань.

Але я не хочу зараз нікого образити: команда старалася, і я всім безмежно вдячна. Та цей проєкт і їм і мені стане наукою на майбутнє. З цією командою я б ще раз попрацювала, тому що тепер вони готові до таких проєктів і розуміють, чого я хочу.

На початку роботи над «Кайдашем» був момент, коли ви з режисером Олександром Тіменком не зійшлися в поглядах і ледь не розбіглися. Що трапилося?

Це абсолютно пересічна історія, яка трапилася б з будь-яким режисером, з яким би я працювала. В Україні режисери не звикли сприймати сценариста серйозно і пускати його в орбіту зйомок. Зазвичай усі рішення на проєкті приймає режисер та креативний продюсер. Тому режисерам важко усвідомити, що креативним продюсером і сценаристом на проєкті може бути одна людина.

Я була присутня на всіх етапах роботи над фільмом, і остаточне рішення було за мною. В якийсь момент Саша прийняв правила гри. Сашко відповідав за зйомки, роботу з акторами. Він багато чого привніс у проєкт, без нього вийшло б зовсім інше кіно. Він гарно розумів цей гумор. Мені з режисерами завжди важко, а робота з Сашком — найлегший досвід з усіх можливих.

Може здатись, що «Спіймати Кайдаша» — вирок українському суспільству. Я впізнав себе, своїх родичів, багатьох знайомих. Усі сваряться і, здається, ніколи не помиряться. Що з цим усім робити?

Звідки я знаю, я ж не психолог. Я констатую те, що бачу, а глядач робить висновки. Але я хочу вірити, що у дітей цю психологію можна виправити.

Твір було написано 150 років тому — відтоді, судячи з серіалу, нічого не змінилося.

Тим жорсткіше хочеться зіштовхнути людей зі своїми спостереженнями, щоб струсити їх трішки.

Читаючи відгуки про серіал, я зрозуміла, що людям було некомфортно його дивитися. Хтось каже, що це неправда: «У нас не такі села і не такі люди». Це теж хороша реакція. Це означає, вони себе бачать по-іншому, тобто намагаються бути кращими.

Ви збираєтеся монтувати розширену режисерську версію серіалу. Що туди увійде?

Туди увійде трохи повітря, бо фільм дійсно порізали по живому: багато різких переходів, багато сцен довелося викинути, щоб влізти у хронометраж. Ми додамо по 10 хвилин у кожну серію.

Поговорімо про українське телебачення. Останній український серіал, який вам сподобався?

Українські серіали я давно не дивлюсь. Знаю, що вийшли «Перші ластівки» і ще якийсь. Кажуть, що це цікава робота, тому я обов’язково її подивлюсь. Решту українських серіалів навіть дивитись не буду — підозрюю, що в них немає нічого хорошого, бо якби було, то я про них би вже чула.

Вас називають одним із найдорожчих драматургів і сценаристів України. Скільки коштує сценарій для серіалу від Наталії Ворожбит?

Не буду про це говорити.

Скажу тільки, що на телебаченні гонорари значно більші, ніж у театрі. В Україні нормально не платити драматургу за п’єсу. А я вважаю, що автор повинен отримувати хоч які-небудь гонорари. Я ніби й не бідна і працюю на телебаченні і в кіно, але все одно змушую театри сплачувати мені гонорари та відсотки — через це, мабуть, мене не люблять керівники українських театрів. Але це я не тільки для себе роблю, а й для інших драматургів. Бо наші драматурги бояться озвучувати суму гонорару, ніби писати п’єси для них — це хобі.

Я ніби й не бідна і працюю на телебаченні і в кіно, але все одно змушую театри сплачувати мені гонорари та відсотки.

Якщо у театру немає цих грошей, ви не даєте п’єсу?

Залежить від театру. Я можу і безкоштовно віддати, якщо зовсім уже ніяк. Таких випадків багато. Але якщо я знаю, що театр спроможний платити, то я не дам свою п’єсу безкоштовно.

Від яких проєктів відмовляєтеся?

Я відмовляюся десь від 80% пропозицій, які мені надходять. В основному це проєкти, які мене не зачіпають. Людський фактор для мене теж дуже важливий: якщо відчуваю, що між замовником і мною немає енергії, то за роботу не берусь.

Після «Кайдашів» замовлень стало більше?

Ні, нічого не змінилося. Але, думаю, зараз замовники прочитають, що я найдорожчий драматург в Україні, і будуть боятися до мене звертатись.

Насправді наші продюсери і продакшени чекають на мої заявки. Мені потрібно зібратися і сформулювати, про що я хочу писати. Є речі, які потрібно лише оформити. А є такі, що треба починати з нуля.

Я давно вже не шукаю роботу і можу відмовлятися від замовлень, які мені не цікаві.

Сценаристи кажуть, що в Україні гонорар залежить від того, як ти домовишся з продюсером. Невже у нас немає фіксованих розцінок та зрозумілих правил гри?

Немає. Були часи, коли за сценарії платили дуже багато, особливо в Росії. В Україні як домовишся, так і буде. Сценарій — основа фільму. Тому коли називаєш ціну, маєш тримати в голові загальний бюджет картини і на що розраховує продюсер. Якщо сценаристу платять за роботу 5 тисяч доларів при бюджеті фільму в один мільйон, то це неподобство.

В ідеальному світі сценаристу мають платити 10% від загального бюджету — це світ для сценариста в Америці. Але реальність інша. Наприклад, бюджет фільму «Кіборги» складає десь 1,5 мільйона доларів. Гадаєте, мені хтось 150 тисяч доларів заплатив? Звичайно ні.

А якби сценарій «Кайдаша» написав менш відомий сценарист, який не працював раніше з Бородянським, у нього не було б шансів на те, що фільм знімуть?

Їм сподобався сценарій. Якби сценарист написав би такий самий сценарій, можливо, і у нього був би шанс.

Ми звикли, що в Україні мету показати реальне життя ставлять лише перед авторським кіно, але не перед серіалами. Думаю, після виходу «Кайдашів» ситуація зміниться.

Наше телебачення зробило все, щоб талановиті люди не хотіли працювати там. Сценаристи звикли: який би сценарій вони не написали, все одно вийде фігня — або через режисера, або через продюсера, або через порізаний бюджет. У випадку з «Кайдашами» був збіг сприятливих обставин, тому все вдалося.

Сценаристи в Україні звикли: який би сценарій вони не написали, все одно вийде фігня.

Талановиті люди пішли з телебачення?

Мені здається, що в останні роки їх туди й не запрошували. Назвіть мені телевізійних продюсерів, які вміють широко мислити і готові ризикувати.

Виходить, українське телебачення — територія нездар?

Якщо і не нездар, то людей, які вважають своїх глядачів нездарами, недостойними якісного продукту і серйозної розмови. На телебаченні працює багато моїх талановитих колег. Вони розумні люди, у них хороший смак. Вдома вони дивляться нетфлікс, але чомусь вважають, що їх глядач має дивитися низькоякісне телебачення.

А що з театром — коли ви востаннє були на українській виставі?

Театр завжди був для мене чимось справжнім; я дуже прискіпливо ставлюся до театральних постановок. Тому, чесно кажучи, давно не отримувала колосального задоволення від театру. Кіно мені зараз ближче.

Я нещодавно дивилася в Театрі на лівому березі дві вистави: «Вино» та «Сімейний альбом». Вони мені сподобались. Були такі постановки в моєму житті, що перевертали мені душу і все на світі: наприклад, вистави прибалтійських режисерів. Коли я жила у Москві, це були постановки Театру.doc (який мене сформував як драматурга) «Борьба молдаван за картонную коробку», «Кислород», «Час 18» та інші.

Ваш колега Максим Курочкін якось казав, що драматург має написати одну п’єсу і якщо вона не змінить світ, то йому варто зайнятися чимось іншим. Ви з ним згодні?

А він сам таку п’єсу написав? Мені здається, я теж не написала.

Ви ж розумієте, що це гіпербола. Звичайно, ми маємо бути амбітні. Наші завдання і все, що ми робимо, мають бути націлені на те, щоб змінити світ, але це не означає, що якщо ми з першого разу не змінили щось, то треба кидати справу. Якщо ти віриш, що тобі вдасться написати таку п’єсу, то ти не маєш зупинятися, тим більше якщо в тебе це непогано виходить — а в Максима прекрасно виходить писати.

Кажуть, що ви не були на прем’єрі «Поганих доріг» (п’єса Наталії Ворожбит про війну на Донбасі. — Прим. ред.) і взагалі жодного разу не дивилися постановку. Чому?

Я не люблю дивитися власні прем’єри. І те, що я не бачила вистави, зіграло мені на руку, тому що, коли я знімала кіно, мені не заважали враження від побаченого (в 2020 році Наталія Ворожбит зняла фільм за власною п’єсою. — Прим. ред.).

Крім того, я хотіла брати більшу участь у процесі постановки. Такої можливості не було, тому я вирішила не йти, хоча і була рада, що вистава відбулася.

Ви образилися?

Я не образилася. Ситуація була такою: або я погоджуюся на їх умови, або вони на мої. Якщо режисеру не цікаво, що я мала на увазі, коли писала цей твір, то мені не цікаво, як трактує режисер цей твір. У європейських театрах до роботи над постановкою долучають драматурга, який написав п’єсу. Я хотіла так само.

Але я всіх вітала після прем’єри. Я читала відгуки, тому знаю, що це прекрасна робота. Тамара (Тамара Трунова — українська театральна режисерка. — Прим. ред.) дуже талановита режисерка.

Я хотів поговорити про «Кіборгів». Коли ви збирали матеріал для сценарію цього фільму, то написали з того матеріалу ще й «Погані дороги». Одна тема, схожий матеріал. Але інколи здавалося, що діалоги до «Кіборгів» писали не ви — настільки в них багато прямолінійного патріотичного пафосу. Як так вийшло?

Я не вважаю, що там є патріотичний пафос.

Деякі сцени як цвяхом у голову забивають: «люби Україну».

Я цвяхами нічого не забивала. У фільмі є герої, які знижують пафос простими побутовими речами. І я не відчуваю це як пафос — можливо, тому, що я в той момент, як і зараз, знаходилася під його впливом, або тому що це не пафос.

У той час не вистачало розмов, в яких можна було б знайти відповіді на питання чому і навіщо. Чому ми в це вплуталися і навіщо ця війна? Відповідей на ці питання і зараз не вистачає.

Ви називаєте це пафосом. Нам взагалі не говорити про важливі речі?

Говорити потрібно, але навіщо так прямо? У «Поганих дорогах» немає такої прямолінійності, хоча люди переживають ту саму війну і намагаються знайти відповіді на ті самі питання. Але матеріал виглядає чеснішим.

Звісно, театр від кіно відрізняється. Під час роботи над «Кіборгами» я розуміла, що пишу сценарій для масового кіно, яке будуть дивитися звичайні люди. Але це не означає, що я гралася у піддавки сама з собою: і «Погані дороги», і «Кіборги» я писала занурившись у матеріал однаково глибоко і чесно.

Я розумію, що «Погані дороги» буде дивитися в основному театральна публіка чи публіка за кордоном, яка не бачила війни. Її треба зіштовхнути з цією жорстокою реальністю і показати, наскільки все неоднозначно. А «Кіборгів» — військові, матері, які втратили своїх дітей на війні. І на Донбасі цей фільм дивитися будуть, тому їм потрібно буде пояснити, за що ми любимо Україну.

Чи не здається вам, що війна краде час не тільки у молодих людей, які змушені воювати, а й у драматургів, для яких ця тема стає обов’язковою?

І так і ні.

Процеси, які відбувалися в Україні до війни, були набагато менш цікаві українському творчому середовищу, ніж сама війна. Зараз інакше: ми всі отримали новий поштовх творити.

Звичайно, тема ця не додає радості, багато хто від неї втомлюється. Але поки йде війна, ми не можемо вдавати, що нічого не відбувається, — це безвідповідально.

Хоча декілька років тому я пообіцяла собі, що не буду писати про війну, і поки не порушила обіцянки. У «Кайдашах» теж є тема війни, але історія набагато ширша.

І останнє запитання. У Лавріна і Мелашки все буде добре?

Звідки ж я знаю (сміється. — Прим. авт.)? Для мене доля персонажів закінчується там, де вона закінчується для глядача.

Можливо, Лаврін і Мелашка будуть разом, можливо, будуть з іншими людьми. Для мене це таке ж питання, як і для всіх. Звичайно, хочеться, щоб усі герої були щасливі, але кіно з такої історії не вийде: щасливий кінець виключає внутрішню роботу глядачів над фільмом. А у випадку з «Кайдашем» вона триває. У фейсбуці інтелектуали та люди, які зазвичай не дивляться СТБ, серйозно міркують про те, хто правий — Мелашка чи Лаврін. Спостерігати за таким аналізом дуже цікаво.

Фото на обкладинці: Наталя Ворожбит на зйомках «Спіймати Кайдаша». Фото: прес-служба телеканалу СТБ.