Кино

«Приятель небіжчика»: Фільм про Київ, якого більше немає

«Приятель небіжчика» став першим фільмом, що був висунутий від України на «Оскар». Стрічка 1997 року тривалий час залишалася однією з найуспішніших вітчизняних кінокартин, а зараз опинилася незаслужено забутою. Кінокритик Олексій Росовецький розповідає про фільм і про те, чому його час, ймовірно, ще не настав.

Класичний київський ледар (Олександр Лазарєв) — освічений, ставний, з квартирою на Подолі, явно успадкованою від номенклатурної бабусі, — ніяк не може вписатися в нове життя початку дев’яностих. Точніше, не дуже хоче, тому що більшість його приятелів цілком освоїлися в реаліях ринкової економіки і як можуть допомагають своєму недолугому однокашнику.

Його світ ламається після того, як від нього йде дружина (Анжеліка Неволіна) — зрозуміло, до заможного (і такого, що відбувся) чоловіка, — і ось уже з п’яних очей герой замовляє суперника кілеру. Яка це цікава гра: спробувати себе в іншій ролі, відчути себе новою людиною — могутньою й успішною. Щоправда, з похміллям настає каяття, і замовник змінює в конверті, приготованому для кілера, фото жертви на власне.

Але зрушення у свідомості вже пустили коріння в душі героя Лазарєва, і він заробляє перші великі гроші лжесвідченням у суді. Життя в новій, дивовижній для самого себе ролі налагоджується: можна погуляти в кабачку на Андріївському узвозі і зняти дівчинку, а кілера перезамовити іншому кілеру. Щоб у фіналі посісти його місце — в новій квартирі, з дружиною, дитиною і хазяйськими капцями.

Життя в новій, дивовижній для самого себе ролі налагоджується: можна погуляти в кабачку на Андріївському узвозі і зняти дівчинку.

2307-3013
Актор Олександр Лазарєв у фільмі «Приятель небіжчика» (режисер В'ячеслав Криштофович, автор сценарію Андрій Курков, оператор Вілен Калюта)

Від дня прем’єри стрічки В’ячеслава Криштофовича «Приятель небіжчика» минуло 24 роки, і до останнього часу нарівні з «Плем’ям» Мирослава Слабошпицького вона залишалася найуспішнішим фільмом вітчизняного кіно. Причому не тільки у творчому відношенні, але і в комерційному. Як розповідав в одному з інтерв’ю сценарист стрічки Андрій Курков (автор літературної основи, повісті «Милий друг, товариш небіжчика»), картину вдалося продати у 18 країн. Права дистрибуції у США та Канаді придбала фірма Sony, яка організувала прем’єру в 48 кінотеатрах Америки. Для Голлівуду, звичайно ж, це крапля в морі — але тільки не для фільму кіностудії Довженка, чия продукція слабо цікавила в той час навіть українських глядачів.

До останнього часу нарівні з «Плем’ям» Мирослава Слабошпицького картина залишалася найуспішнішим фільмом вітчизняного кіно.

«Приятель небіжчика» став подією в Росії, з якою Україну тоді ще пов’язував єдиний культурний простір. У «Мистецтві кіно» фільм швидше похвалили. (Щоправда, рецензію писав український кінознавець Сергій Тримбач.) У більш елітарному «Сеансі» швидше насварили. І тільки газета «Комерсант» безпристрасно рапортувала: «Фільм В’ячеслава Криштофовича став головною подією першого тижня „Кінотавра“».

Картину навіть висували від України — вперше! — на здобуття премії «Оскар» в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою».

Важко зараз аналізувати шанси «Приятеля небіжчика» на заповітну статуетку, але у всіх причетних до створення цієї стрічки досі залишився гіркий присмак від того, що в Мінкульті палець об палець не вдарили заради її просування. Нібито відомство не вклало жодної копійки в те, щоб про фільм дізналися на Заході, ба більше — навіть не знайшло грошей на перевезення якісних копій, оплачених французькими продюсерами картини.

Ще важче зрозуміти, чому вона провалилася у свого роду чорну діру глядацької пам’яті, залишившись надбанням фахівців і кіноманів, і не викликала інтересу навіть при повторному (нехай і обмеженому) прокаті у грудні 2018-го. Тим цікавіше читати на IMDb відгуки іноземних глядачів, які побачили «Приятеля небіжчика» як європейський фільм «в дусі Віма Вендерса», а з точки зору жанру сприйняли цю кримінальну мелодраму як чорну комедію.

2308-3-1
Фото зі зйомок фільму. В'ячеслав Криштофович і актор Сергій Романюк
2308-3-3
Фото зі зйомок фільму. Звукооператор Георгій Стремовський

Дійсно, переглядаючи картину зараз, помічаєш, скільки в ній приховано абсурдного гумору, розчиненого в деталях і банальних, на перший погляд, діалогах, як у фільмах Джима Джармуша й Акі Каурісмякі. (Заради справедливості, повість Андрія Куркова використовує сюжетну схему зі стрічки Каурісмякі «Я найняв вбивцю» 1990 року.) Та й сюжет, власне, анекдотичний.

Здавалося б, суцільні переваги, але тоді чому картина випала з глядацького побуту — тим більше з урахуванням того, що в кінематографі незалежної України не так уже й багато творчих удач?

Тому що це фільм про місто і про людей, яких більше немає і ніколи не буде.

Це фільм про місто і про людей, яких більше немає і ніколи не буде.

Колись я подарував свій ліцензійний DVD з «Приятелем небіжчика» знайомому експату, щоб допомогти йому розібратися в київському «національному» характері: люди тут начебто і простодушні, але майже завжди домагаються свого за допомогою хитрощів. Герой Олександра Лазарєва — типовий «київський персонаж», іншими словами інтелігентний фрік, майже зник з місця свого проживання разом із терміном «інтелігенція». Сьогодні такий герой зустрічається хіба що у злачних закладах Подолу і околиць, а ще, напевне, на букіністичних розвалах ринку Петрівка.

Саме життєве середовище теж зникло. Те тихе, затишне, таке, що прикидається європейським, місто, зняте великим оператором Віленом Калютою, переважно в межах історичної частини Києва, назавжди пішло у минуле. Так що можна сказати інакше: цей фільм не застарів, просто його час по-справжньому ще не настав. Його час прийде разом з ностальгією за втраченим містом і забутими цінностями.


Зображення надані Національним центром Олександра Довженка

340

115

27
200

Більше матеріалів