Кино

«Хід королеви» — не про гросмейстерів. І це добре

На думку деяких критиків серіалу «Хід королеви», сценаристам не варто було винаходити Бет Гармон — біографії багатьох справжніх шахістів не менш драматичні та заслуговують на увагу куди більше, ніж вигадана героїня. На прохання Bird in Flight любитель шахів Лев Гоберман пояснив, чому знаходить у цій художній історії більше зв'язку з реальністю, ніж у найбільш достовірних байопіках.

О першій годині ночі зателефонував друг і зажадав негайно знайти йому тренера з шахів. Говорив плутано, благав хоча б книгу порадити. Коли подзвонили ще двоє зі схожими запитами, я нарешті зрозумів, у чому справа. Netflix випустив казку про шахи.

Історія в 7 розділах про дівчинку-вундеркінда з американської глибинки, яка закохується в шахи і проходить шлях від вихованки місцевого гуртка любителів до претендентки на світову шахову корону, — найбільш гідне творіння на тему шахів з часів «Діагоналі слона» Рішара Дембо, який отримав «Оскар» за найкращий іноземний фільм у 1985 році, та «Гросмейстера» Сергія Мікаеляна 1972-го.

Куди не кинь оком, скрізь обговорюють геніальну гру акторів і режисерську роботу, високі рейтинги і позитивні відгуки кінокритиків. В окремих рецензіях таврують американців у їх потязі до спрощення і звинувачують творців ледь не в оскверненні великої гри. Багато любителів причепитися до дрібниць знайшлося на пострадянському просторі: в останній серії, дія якої відбувається в Москві, і одяг не той, і місцеві вболівальники дуже захоплено зустрічають американку, і навіть радянські шахісти ставляться до неї з майже батьківською симпатією. Одне слово, «клюква».

Зійшлися хоча б на тому, що приємно бачити в кадрі вірно розставлені фігури. Для тих, хто грає в шахи, може стати одкровенням, що в переважній більшості кінострічок актори з розумним виглядом дивляться на шахову дошку, позиція на якій позбавлена ​​будь-якого сенсу. Подібні ляпи траплялися навіть у фільмах, безпосередньо присвячених шахам: у «Жертвуючи пішаком» Едварда Цвіка без роздратування дивитися на дошку неможливо.

У переважній більшості кінострічок актори з розумним виглядом дивляться на шахову дошку, позиція на якій позбавлена будь-якого сенсу.

У «Ході королеви» за шахи відповідав найбільший гравець в історії — Гаррі Каспаров. Сам, до речі кажучи, вундеркінд: уже в дев’ятирічному віці він обігравав гросмейстерів, нехай і в сеансах одночасної гри. Гаррі Кімович з ентузіазмом підійшов до своїх функцій консультанта і створив, на базі зіграних у реальності партій, нові, дух і стиль яких підходив сюжетній лінії серіалу. Фінальна партія між головною героїнею американкою Бет Гармон і радянським чемпіоном світу Борговим була сконструйована з партії 1993 року між українським шаховим генієм Василем Іванчуком та дворазовим чемпіоном США Патріком Вольфом.

Під час перегляду я чекав від сценарію відомого набору кліше, вічних супутників байопіків про видатних спортсменів. На свій подив, я їх не виявив. Життя в інтернаті для сиріт, прийомна родина, відсутність серйозного ставлення до шахів у США в 1960-і роки і навіть роль жінки в американському суспільстві — всі ці складності та декорації допомогли створити переконливу картинку, а не пластмасову модель, в якій герой вибігає на вертикальну стіну всупереч усім обставинам і перемагає.
 
Образи героїв збірні. Бет Гармон американка, вона вчить російську мову, вона наймолодша шахістка, яка перемогла в чемпіонаті США, — тут очевидна паралель з одинадцятим чемпіоном світу Боббі Фішером. Вона грає в гострому комбінаційному стилі, у неї серйозні проблеми з алкоголем і психотропними речовинами — і тут ми бачимо восьмого чемпіона світу Михайла Таля, який курив по три пачки на день, часто зловживав алкоголем, а маючи хронічні проблеми з нирками, рятувався і важчими препаратами. Хтось побачить у Гармон угорську шахістку Юдіт Полгар, яка завжди грала в чоловічих турнірах і має у своєму активі перемоги і над самим Каспаровим, і над нинішнім чемпіоном світу Магнусом Карлсеном. Гра у бліц на кількох дошках, візуалізація дошки в голові та гра подумки під час далеких подорожей — усе це, незважаючи на видиму складність або навіть претензію на диво, звичайні навички того, хто захоплюється шахами.

Десятий чемпіон світу Борис Спаський на похоронах естонського шахіста Пауля Кереса казав: «Пауль Петрович був психічно нормальною людиною, на відміну від більшості шахістів, у тому числі мене самого». У серіалі ж більшість — нормальні, нехай і ексцентричні, люди, і це не випадково. «Хід королеви» не про набоківського Лужина або Фішера, не про героя, який домігся найвищого успіху, і не про протистояння Америки та СРСР — він про саму гру і про любителів шахів. Він про прибиральника, який навчив маленьку дівчинку правилам цієї загадкової гри і до самої смерті стежив за її виступами, про закоханого в Гармон шахового майстра з Кентуккі, про радянських любителів, які припали до радіоприймачів і мерзнуть біля демонстраційних дошок; він, нарешті, про тих хлопців, що зібралися під одним дахом у Нью-Йорку, щоб допомогти героїні з аналізом відкладеної партії. Режисер двічі натякає на це в останні 10 хвилин серіалу: вперше — коли Гармон просить журналістів написати про її першого вчителя, і вдруге, уже в самому кінці, — коли, потрапивши на Гоголівський бульвар у Москві, вона сідає зіграти у бліц з літнім любителем у виконанні Юозаса Будрайтіса. Для людей похилого віку за шахівницею вона, звичайно ж, своя Ліза, а ніяка не американка Бет Гармон — незалежно від різниці у класі й рівня майстерності вони живуть з нею в одному світі, де на 64 клітинах кожен знайде притулок.

У серіалі ж більшість — нормальні, нехай і ексцентричні, люди. І це не випадково.

Можна бути хорошим спортивним журналістом, який пише статті, або коментатором і жодного разу не надіти бутси, боксерські рукавички чи ковзани. Любов до футболу може виражатися в регулярній грі у дворі, в нескінченному перегляді всіх ігор європейських чемпіонатів або боях у симуляторах. Любов до шахів — це завжди ти сам, дошка і фігури. Навіть перегляд чужих шахових партій — це активна участь у грі, повне занурення. Серіал «Хід королеви» — це посвята тим, хто провів дитинство в баталіях з дідусем, ходив до шахового гуртка, грав за свою школу або інститут, і також тим, хто захопився грою вже в дорослому віці.

Комп’ютери давно обіграють людей, а з появою машинного навчання і нейромереж вони можуть робити це ще й красиво. Серіал дає нам привід не ховати шахи і дозволяє сподіватися, що нові учні будуть шукати наставників, відкривати для себе партії Морфі й Капабланки і грати в турнірах. Сотні тисяч нових реєстрацій на ресурсі сhess.com і мільйони запитів «chess» у пошукових системах свідчать про одностайний прийом «Ходу королеви». Після гарного історичного фільму можна годинами гортати сторінки «Вікіпедії» в пошуках додаткової інформації. Після перегляду героїчного епосу хочеться самому стати героєм: йти до спортзалу, вчити мови і домогтися нарешті бажаного! Після перегляду «Ходу королеви» — хочеться просто взяти дошку і отримати задоволення від гри.


Усі фото: IMDb

1 170

21

268
40

Більше матеріалів