Музика

Бойз-бенди, біт по-українськи та прифанковані коломийки: Чому наша сцена у 70-х була найкрутішою

Зараз ми пригадаємо хіба що вічні «Червону руту», «Водограй» і ще кілька пісень Івасюка, але колись таких золотих хітів було безліч, а гурти, що їх виконували, вважалися справжніми рок-зірками. Вони збирали стадіони, їздили у тури на кілька сотень міст, видавали мільйонні наклади платівок та творили найпрогресивнішу музику на весь Радянський Союз. Дослідник українського фанку Віталій Бардецький розповідає про феномен тогочасної сцени та пояснює, чому вона так і не реалізувалася на повну.

Віталій Бардецький, діджей, вініловий колекціонер, засновник музичного бару Gram, а в минулому — і відомого київського клубу «Хліб», роками досліджував українську музику 1960—1970-х. Він поспілкувався з представниками тогочасних вокально-інструментальних ансамблів та виклав усе, що дізнався, в документальному фільмі «Вусатий фанк», який виходить у прокат у жовтні.

Спеціально для Bird in Flight Бардецький пояснює, як у Радянському Союзі зародилася настільки цікава сцена, у чому полягала її унікальність та через що вона згасла надто швидко. І додає для ознайомлення кілька міксів виключно українського фанку.

Біт по-українськи

«Вусатий фанк» — це доволі загальна назва, як, до прикладу, і брит-поп. Однак те, що вона окреслює, почалося у 60-х, коли до СРСР й України зокрема проникла західна біт-музика. Це була переважно британська адаптація американського прото-рок-н-ролу, більш проста його версія. Умовно кажучи, ранні The Beatles були біт-гуртом. Українські музиканти почали копіювати цей стиль, як це, зрештою, відбувалося тоді в усьому світі. Якісь подібні локальні сцени розвивалися також в Африці, Туреччині, Бразилії, Східній Європі; навіть німецький краут-рок можна виднести до цієї ж хвилі. У різних країнах методологія була схожа: нова американська музика схрещувалася з місцевою.

Коли в Україні з’явилися відповідні електронні інструменти — електрогітари та перші клавішні на кшталт ендеерівської «Іоніки» — й артисти дещо набралися досвіду, вони почали створювати на цій основі вже оригінальний матеріал. Рок-н-рол, біт-музику та джаз тодішня влада забороняла, але в артистів виходив симбіоз західної та української традиційної музики — це було дозволено.

Рок-н-рол, біт-музику та джаз тодішня влада забороняла, але в артистів виходив симбіоз західної та української традиційної музики — це було дозволено.

Десь із 1967 року в Україні з’являються перші записи цієї нової гібридної сцени: львівський «Медікус» почав грати менш джазовий репертуар, також виник ВІА «Веселі скрипки» під керівництвом Мирослава Скорика, а згодом — «Смерічка» та «Кобза».

Наступну п’ятирічку й можна вважати періодом «вусатого фанку» або розквіту ВІА, як почали називатися тогочасні музичні колективи. Річ у тім, що «гурт» або «бенд» — то були «капіталістичні» слова; відповідно, ці терміни не могли використовуватися. От «ансамбль» — окей, бо вже існували ансамблі «пєсні і пляскі». Є цікава теорія, що слово «вокально-інструментальний» додалося до назви ансамблів тому, що таким чином артисти могли отримувати подвійні гонорари — як вокалісти і як музиканти.

Гігантами сцени стали «Смерічка», «Кобза», «Водограй», «Арніка» й «Візерунки шляхів». Останніх можна навіть назвати супергуртом, сформованим із учасників інших колективів. ВІА «Кобза» лише протягом свого першого туру від Чопа до Владивостока зіграв понад 300 концертів за рік, а тираж альбомів колективу перевалив за мільйон.

ВІА «Кобза» протягом свого першого туру від Чопа до Владивостока зіграв понад 300 концертів лише за рік, а тираж альбомів колективу перевалив за мільйон.

Учасники цих гуртів, як і, до прикладу, футболісти 70-х, переважно носили вуса — у той період вони вважалися ознакою підвищеної маскулінності. Саме тому я й називаю цей напрямок «вусатий фанк».

Нефанковий фанк

Звісно, йдеться не про ортодоксальний фанк — із цим стилем нашу сцену пов’язує хіба певна синкопованість ритмів, але саме через ці ритми та через те, що словосполучення саме по собі прикольне, утворений гібридний жанр і отримав таку назву. Окрім уже згаданої біт-музики на наших артистів вплинули також конкретно The Beatles, джаз-рок, що саме почав зароджуватися, та хард-рок.

Усі ці стилі доходили сюди та поширювалися навіть попри умовну ізольованість Союзу — через привезені платівки, в тому числі так звані записи «на кістках», піратське радіо. Насправді, чим нижчим був горизонт можливостей, тим активніше тогочасні меломани та музиканти лупали інформаційну скелю. Західна музика потрапляла сюди через дипломатів, іноземців та іноземних студентів, а також українських емігрантів, які відправляли посилки. Під час інтерв’ю з учасниками тогочасної сцени я був приємно вражений рівнем їх музичної ерудованості. Хоча часто інформацію заміщали інтуїцією — але це лише сприяло креативності.

на рентгенівських плівках

При цьому власне фанк мав незначний вплив на формування нашої сцени, бо «чорна» музика була не особливо популярною на цих територіях. Проте фанк впливав на інші стилі за кордоном, тому так чи інакше не міг пройти повз українських артистів.

Далі в напрямок вплелися центрально- та східноукраїнське вокальне багатоголосся і ритми Карпат (до речі, так один ВІА і називався). Ці ритми вже були доволі «рваними», тому, мабуть, вони легко наклалися на західну матрицю. Щоб краще зрозуміти це, можна зараз спробувати накласти, приміром, драм-н-бейсові ритми на закарпатські коломийки.

Можна накласти, приміром, драм-н-бейсові ритми на закарпатські коломийки.

Очевидно, що фолк став базою для сцени. І це були не просто, як би зараз сказали, едіти чи ремікси — тогочасним авторам вдалося пропустити традиційну музику через себе й видати на-гора цілком модерновий, навіть футуристичний матеріал.

Тренд музичних запозичень був загальносоюзним, й у кожній республіці створювали колективи, що теж орієнтувалися на народну традицію. Мабуть, «Пєсняри» в Білорусі першими почали копати цю грядку, однак лише в Україні музикантам вдалося досягти оригінального звучання. Хіба що ансамблі з Грузії робили схожий саунд, проте тільки у нас подібних ВІА виникали десятки або навіть сотні — такого масштабу більше не було ніде.

При цьому українську фанкову сцену можна вважати досить однорідною, хоча Львів більше орієнтувався на приджазовану естраду 30-х, Київ був більше про соул та біт, а Дніпро — про джаз-рок.

На початку 70-х ВІА вже вийшли на стадіонний рівень. Для філармоній та інших концертних організацій вони стали справжньою золотою жилою: витрати на їх утримання були значно нижчими, ніж на оркестри, натомість кількість глядачів на концертах — більшою. У 70-ті вже виросло перше повоєнне покоління, життя покращилося, молодь хотіла розважатися, і музика батьків її більше не цікавила, тому навіть у невеликих райцентрах функціонувало по п’ять нових ансамблів. Зазвичай у їх складі були музиканти, які грали на барабанах, басі, ритм-гітарі, соло-гітарі та клавішних, духова секція й кілька вокалістів.

Нереалізований потенціал

Однак уже після 1972 року сцена почала занепадати з різних причин. На початку партія частково інспірувала подібні колективи, сподіваючись на шароварницький результат. Адже метрополія зазвичай формує на теренах колоній ерзац-культуру, що має деякі формальні ознаки традиційної, однак оперує спрощеними, вихолощеними поняттями. Така собі картонна культура, пісні про «чічки-смерічки», що не мають жодної глибини. Але коли стало очевидно, що натомість в Україні виникла цілком модна, буржуазна сцена, гайки почали закручувати: фінансування ВІА припиняли, комісії не візували програми концертів, композиції блокували на радіо та ТБ. Так, до прикладу, після 1972-го вже не пропускали пісні «Кобзи», «Арніку» ж взагалі звинуватили в націоналізмі. Зрештою частині музикантів довелося переїхати до Москви або емігрувати.

Коли стало очевидно, що в Україні виникла цілком модна, буржуазна сцена, гайки почали закручувати.

Також, мабуть, час такого звучання потроху завершувався. Подібним чином зник психоделічний соул у США, що став надто складним для нового покоління слухачів. Крім того, із появою нових клавішних інструментів було економічно невигідно утримувати великі духові секції, тобто суто технологічна революція теж мала вплив на завершення епохи українського фанку. Проте головний чинник — це, мабуть, усе ж соціальні зміни. Совок переходив у стадію занепаду, що стало причиною деградації й культурної сфери. Зрештою на зміну згаданим ВІА почали приходити геть інші, зовсім стандартні. Цікаво, що на початку 2000-х почалася друга хвиля популярності бойз-бендів, але їх уже було не відрізнити один від одного.

Мені здається, що українська фанкова сцена була реалізована, напевно, лише на 10% свого потенціалу. Вона — як той молодий перспективний футболіст, який зник із радарів, коли довелося грати на дорослому рівні. Чому сцени зникають, не реалізувавшись повною мірою? Це запитання, що якраз і ставить моє кіно, хоча однозначної відповіді на нього й не дає.

Українська фанкова сцена була реалізована лише на 10% свого потенціалу.

В історії були й інші подібні моменти, коли у нас виникло щось цікаве та самобутнє, — той же київський андеграунд середини 80-х. Дещо схоже відбувається в українській поп-музиці тепер: артисти нарешті знову почали думати, з чим вони можуть вийти на світовий ринок, що особливого можуть запропонувати.

Коли я записував інтерв’ю з героями тогочасної сцени, я зустрів абсолютно юнацький драйв і зовсім молодий погляд. Вони справді хотіли створювати музику, що буде цікава цілому світові й цей світ переверне. Такий рівень амбіцій мене вразив. Зрештою, вони щасливі, що їм усе ж вдавалося робити те, що хотілося, хай навіть і з компромісами.

527

17

135
37

Більше матеріалів