Критика

Інший Донбас. Туга за домом, коли ви все ще вдома

Донбас — це шахти і терикони. Але чи тільки? І чи так було завжди? Кураторка Катерина Філюк розповідає, як індустріалізація змінила природний ландшафт Донеччини, і чому жителі регіону можуть відчувати тугу за домом навіть вдома.

«Заземлення» – проєкт фонду «Ізоляція», учасники якого тиждень жили у Соледарі на Донеччині та працювали над мистецькими роботами. Це перший масштабний проєкт «Ізоляції» поза Києвом. Кураторка «Заземлення» Катерина Філюк розмірковує про те, як індустріалізація змінила природний ландшафт Донеччини, а «втрата відчуття місця» продовжує характеризувати регіон. Також вона пояснює, що українські художники намагаються зараз віднайти у минулому Донбасу.

— Коли йдеться про Донбас, перед очима одразу постає краєвид із заводськими трубами, димом над ними, териконами, шахтами, копанками й помережаним залізничними коліями степом. Таким його бачимо ми. Таким його бачили й мандрівники наприкінці XIX століття, коли тут тільки починалася вугільна й залізна «лихоманка». Тож складається враження, що іншого світу — до індустріалізації — на Донеччині ніколи не існувало.

Але до початку розробки корисних копалин тут були степи з вражаючим біорізноманіттям і невеликими поселеннями, де вели традиційне господарство. Як і всюди у світі, індустріальна революція за лічені роки кардинально змінила природний та соціальний ландшафт Донеччини. Тепер унікальну природу можна знайти хіба що в ландшафтних парках та заказниках, що збереглися серед міст, промислових підприємств та заораних полів. У їх числі «Хомутовський степ» (залишився на окупованій території), «Кам’яні могили», національні природні парки «Святі гори» та «Меотида» (остання частково на окупованій території). Тут досі домінує типовий різнотравний типчаково-ковиловий степ, виходять на поверхню гранітні породи та зустрічається багато рідкісних і червонокнижних видів рослин і тварин. Це інший Донбас, про який ми знаємо значно менше.

marco_citron (4) Марко Цитрон
У 2011 році український фотограф Борис Михайлов запросив Марко Цитрона та ще сімох художників два місяці пожити в арт-резиденції «Мінліва хмарність», яку організував фонд «Ізоляція» в Донецьку, і познайомитися з містом. Результатом поїздки Цитрона став проєкт «Донецьк», в якому він розповідає про місто як про загадковий ліс. Фото: Марко Цитрон
marco_citron (6) Марко Цитрон
У 2011 році український фотограф Борис Михайлов запросив Марко Цитрона та ще сімох художників два місяці пожити в арт-резиденції «Мінліва хмарність», яку організував фонд «Ізоляція» в Донецьку, і познайомитися з містом. Результатом поїздки Цитрона став проєкт «Донецьк», в якому він розповідає про місто як про загадковий ліс. Фото: Марко Цитрон
marco_citron  Марко Цитрон
У 2011 році український фотограф Борис Михайлов запросив Марко Цитрона та ще сімох художників два місяці пожити в арт-резиденції «Мінліва хмарність», яку організував фонд «Ізоляція» в Донецьку, і познайомитися з містом. Результатом поїздки Цитрона став проєкт «Донецьк», в якому він розповідає про місто як про загадковий ліс. Фото: Марко Цитрон

«Заслуговує на увагу цікавий парадокс: сучасники воліли не помічати або принаймні не згадували сіл, біля яких поставали нові промислові гіганти, — пише українська історикиня Тетяна Портнова у статті „Ландшафти Донбасу“. — <...> Натомість українські історики наголошують, що уважне читання топографічних описів дає іншу картину…»

Сучасники воліли не помічати або принаймні не згадували сіл, біля яких поставали нові промислові гіганти.

Очевидно, цю іншу картину було дуже швидко стерто з лиця землі імперіалізмом; він, за словами теоретикині фотографії та візуальної культури Аріелли Айші Азулай, є «розширенням принципу руху, який штурмує так, ніби ніщо — ні сакральність місць і практик, ні авторитет традиції чи закону — не можуть його зупинити». Аналізуючи листівки, надіслані британськими мігрантами додому, дослідниця Вікторія Донован зазначає, що «найголовнішими у поштівочних образах Юзівки були ідеї індустріальної досконалості, продуктивності праці, модерності та цивілізованості». Саме такі цінності формували відомий нам образ Донбасу, витісняючи набагато слабші наративи, пов’язані з природною історією краю.

назва Донецька з 1869 по 1924 рік

Фото: Архів бахмутського краєзнавчого музею, надано Зоєю Лактіоновою
Фото: архів Бахмутського краєзнавчого музею, надано Зоєю Лактіоновою
Фото: Архів бахмутського краєзнавчого музею, надано Зоєю Лактіоновою
Фото: архів Бахмутського краєзнавчого музею, надано Зоєю Лактіоновою

Вчорашні селяни, які стали працівниками перших заводів на Донеччині, щоб хоч якось відтворити й підтримати свій звичний життєвий устрій, садили городину в себе біля ґанку та тримали худобу. Однак керівництво заводів перешкоджало цьому та всіма силами намагалося витравити з людей їхні сільські звички.

Тож традиційний спосіб життя і природний ландшафт, з яким він перебував у симбіозі, було знищено імперською, а згодом і радянською індустріалізацією регіону. Водночас у пізньорадянську добу — про це, зокрема, йдеться у путівнику «Заповедная природа Донбасса» (Донецьк, 1983) — вже визнавали, що «вплив людини на довкілля виріс настільки, що навіть за життя одного покоління відчутно змінюється вигляд планети». А отже, надважливим є створення природоохоронних територій, де «вивчатиметься антропогенний вплив на рослинний і тваринний світ і створюватимуться умови для збереження цінних видів флори та фауни».

Соласталгія — це «туга за домом, коли ви все ще вдома».

Тут хочеться звернутися до релевантної теорії австралійського філософа-еколога Глена Альбрехта, який досліджував взаємозв’язок між екосистемою та психічним самопочуттям людини і розробив концепцію соласталгії (від англійського solace — «розрада»). У своїй книжці «Емоції Землі: нові слова для нового світу», що вийшла друком 2019 року, він описує соласталгію як «втрату відчуття місця», пов’язану зі знищенням або суттєвою зміною місця проживання людини чи певної спільноти. Соласталгія є досвідом, якого вона набуває у процесі негативних змін навколишнього середовища, це «туга за домом, коли ви все ще вдома». Найчастіше такі зміни відбуваються на територіях, де знаходять корисні копалини і де імперіалізм та капіталізм під прикриттям технічного прогресу й економічного зростання руйнують ландшафти, природний зв’язок людини із місцем її проживання та, зрештою, її психічне здоров’я.

На думку Альбрехта, соласталгія також провокує втрату персональної і групової ідентичності та, як результат, відчуття втрати контролю над власним життям і над подальшою долею певної спільноти. Чи не є ця безпорадність і відчуття втрати контролю тим, що й далі характеризує схід України, який зазнав справді грандіозних трансформацій протягом ХХ століття?

Альбрехт переконаний, що соласталгія, як і ностальгія, не є невідворотною: необхідно, якщо це можливо, повернути втрачений баланс між людиною і місцем, де вона мешкає, зшити розірвані зв’язки, на яких тримається спільнота, та відновити біофізичне середовище. Також він пропонує нам враховувати інтереси життя у біосфері на будь-якому рівні, перш ніж приймати рішення щодо задоволення потреб людини. Азулай же говорить про те, що можна розучувати та репетирувати роз’єднання з імперською темпоральністю, побудованою на гонитві за новим. Важливою вправою в цьому є повернення до певної точки в історії, де відбулася несправедливість або насильство, та можливість помислити про потенційну історію.

Соласталгія, як і ностальгія, не є невідворотною: необхідно відновити баланс між людиною і місцем, де вона мешкає.

Українські митці в межах резиденції «Заземлення» від платформи культурних ініціатив «Ізоляція» у Соледарі намагаються намацати подібні підходи. Open Place, Олексій Радинський, Павло Ковач, Зоя Лактіонова досліджують індустріальну історію регіону та активно співпрацюють із локальними музеями — Бахмутським краєзнавчим музеєм і Часівоярським промисловим історико-краєзнавчим музеєм. Назарій Заноз, Наталя Любченкова та Роман Лозинський звертаються до локального ландшафту. Євген Коршунов цікавиться історією краю часів пермського моря, яке висохло мільйони років тому, залишивши по собі великі поклади кам’яної солі. Віра Шелест каталогізує типову флору регіону. Робота може тривати ціле літо, і я сподіваюся, що її результати долучаться до подолання соласталгії на Донеччині.

9

13

75
1 349

Більше матеріалів