Досвід

«Син був спокійний, наче ветеран Афганістану»: Евакуйовані українці про виживання під обстрілами

Bird in Flight поговорив із мешканцями українських міст, які опинилися під сильними обстрілами або у блокаді, про те, як їм вдалося врятуватися та що їм допомагало.

Євгеній Осієвський, Ворзель

Останні сім років я живу в гуртожитку у Ворзелі, я аспірант. Коли все почалося, я був у центрі Києва, але одразу повернувся до гуртожитку, де і провів трохи більше двох тижнів, чекаючи на евакуацію. До останнього не вірив, що буде ця війна, що вона буде настільки масштабною. І спочатку здавалося, що Ворзель — ідеальне місце, щоб засісти. Це невелике містечко, переважно дачне, там навіть на в’їзді написано «Курорт Ворзель». Але курорт виявився стратегічним об’єктом.

У гуртожитку було 28 мешканців і ще четверо людей, яких ми прийняли, коли вони потрапили під обстріл. Сховища у нас не було, але ми самоорганізувалися і обладнали душові на першому поверсі — обклали їх піском. Під час обстрілів там і сиділи, або ж просто у коридорах, де досить глухі стіни. Звісно, з часом до всього звикаєш: у перший день усі бігом спускалися, навіть коли вибухи лунали далеко, а згодом могли і під близькі лишитися у кімнатах. Ти розумієш, що це ідіотизм, просто апатія, що спускатися в укриття треба, бо якщо буде прямий удар, є хоча б шанс врятуватися. Але поріг чуттєвості зменшується, і ти сидиш у кімнаті та думаєш: «Ну, може, й цього разу обійдеться».

І обійшлося — у нас жодного пораненого, але поруч із гуртожитком було чотири близькі прильоти, гадаю, від мінометів. Один десь за двадцять метрів від входу. Тож нам пощастило — лише трохи повибивало шибки, але в будинки метрах у ста п’ятдесяти від нас були прямі влучання.

Самоорганізувалися ми дуже органічно, пощастило з контингентом — переважно «могилянці» або переселенці зі Сходу. А «могилянці» ще й здебільшого археологи, тобто люди з досвідом польового життя. У нас навіть не було жодної розмови про те, щоб скласти графік чи розподілити обов’язки, — просто всі стали робити хто що може. Я не хотів би ідеалізувати, це не була утопічна спільнота, але самоорганізація та взаємопідтримка — реальна штука.

Не було жодної розмови про те, щоб скласти графік чи розподілити обов’язки, — просто всі стали робити хто що може.

Коли я трохи адаптувався, то почав навіть читати книжки, бо в перші дні було складно — коли в тебе від вибухів постійно вібрують і прочиняються вікна, ти не можеш сконцентруватися. Дуже дивне відчуття: з одного боку, у тебе майже весь час вільний, з іншого — ти нічого не можеш робити.

Російські колони на наших вулицях ми побачили десь на другий тиждень, а до цього просто були близькі бої. Світло вимкнулося, і поки лишався зв’язок, ми читали новини. Однак те, що ми в російському оточенні, я спочатку побачив у вікно, а потім уже прочитав. Принаймні, окупанти хоч і проходилися вулицями та заходили в будинки, але наш оминули.

Упоратися з усім цим психологічно допомогло те, що після кількох днів у мене все ж виробилася якась рутина. Я виконував свою роботу — приносив воду з криниці, бо водопостачання теж не було. До того ж коли немає світла, то ти більш-менш прокидаєшся зі сходом сонця й лягаєш після заходу. Не можна ж навіть свічку запалити через режим світломаскування. Тож удень я почав читати. Коли сіла електронна книжка, я зрозумів, що настав час паперових книжок і коміксів, які у мене накопичилися за останні роки. Пощастило, що у мене були дуже хороші книги, бо хороша книжка завжди тебе кудись транспортує та з тобою говорить, і це цікава розмова. Ще у мене дві кицьки, які теж дуже допомагали відволіктися. Але все ж головне, що рятувало, — знайти якийсь ритм.

Пощастило, що у мене були дуже хороші книги, бо хороша книжка завжди тебе кудись транспортує і з тобою говорить.

Що стосується нас як колективу, то допомагав чорний гумор, навіть багато чорного гумору. Крім того, оскільки значна частина мешканців були «могилянцями», це теж дуже впливало на обстановку. Адже якщо «могилянця» залишити на якийсь час у місці, де є інші люди, то рано чи пізно він почне їм розповідати про тему своєї дипломної або докторської. Тож ми слухали про скіфів, про мікробіологію — та про що завгодно. З нами також залишилася чергова, яка відповідала за гуртожиток, і вона просто в’язала.

Після пережитого я думаю про те, наскільки ж легко опинитися в ізоляції. Здавалося б, відстань від Києва до Ворзеля приблизно 30 кілометрів. За звичайних умов існує безліч зв’язків, ти почуваєшся частиною світу, і в першу чергу, мабуть, завдяки інтернету. А тут спочатку зникло світло, потім, коли розрядилися павербанки, і зв’язок. Коли розпочалася евакуація, ми про це дізналися від інших ворзелян. На початку ніхто точно нічого не знав, бо була інформація, що цю евакуацію можуть організовувати росіяни. Але потім хтось десь почув, що це все ж наші.

У Ворзелі великий пологовий будинок. Ми туди навідувалися, намагалися допомагати, бо їм було важко без опалення, закінчувалися ліки. Тож передовсім евакуювали цей пологовий, потім жінок, літніх людей, і вже наступного дня виїхав я разом з іншими мешканцями гуртожитку.

Любов, Гостомель

Я жила в Києві, але в Гостомелі мешкала моя мама, тому вранці 24 лютого я одразу зібрала речі й поїхала туди, щоб, хоч як би розвивалися далі події, ми були разом. З транспортом було складно від початку, а на другий день він зовсім перестав ходити. Машини у нас немає. Мама спершу не дуже серйозно сприймала загрозу, адже ніхто не вірив, що все так розгорнеться. Коли біля нас почалися серйозні бої, можливості виїхати уже не було. 27 лютого у нас зникли інтернет, світло і вода, тож наступні чотири дні ми провели без зв’язку, не розуміючи, що відбувається у світі навколо. Потім зв’язок нарешті з’явився, і ми хоча б поговорили з близькими. Я одразу почала шукати варіанти, як вибиратися, бо стало зрозуміло, що залишатися вдома не можна.

Чотири дні ми провели без зв’язку, не розуміючи, що відбувається у світі навколо.

Увесь час ми знаходилися у квартирі, не в бомбосховищі. Це був звичайний п’ятиповерховий панельний будинок, а я читала, що у таких підвали навіть ще небезпечніші. Крім того, і так все це важко було переживати, а у своїй квартирі хоч трохи спокійніше й не так холодно. Під час страшних вибухів ми ховалися у ванній. Запас їжі був. Воду ми набрали у всі посудини ще перед відключенням, проте вона все одно швидко закінчилася. Зате в будинку ще лишалася технічна вода. Але все ж найскладнішим було те, що ми розуміли — далі ставатиме лише гірше. Якоїсь миті танки почали їздити у нас під вікнами.

Мамі складно було прийняти той факт, що нам треба буде їхати, десь два дні знадобилося, щоб її переконати. Я шукала шляхи виїхати, бо зруйнували ж мости в бік Києва, і друзі звідти не могли приїхати нас забрати. Та й це було б небезпечно — російські військові стріляли по машинах. Друзі з Гостомеля не мали можливості допомогти, оскільки жили ще ближче до аеропорту в гірших умовах. Я зв’язалася з волонтеркою, яка погодилася забрати нас від наполовину зруйнованого мосту на трасі, але доїхати до нас не могла, і треба було йти туди самим.

У якийсь день бій тривав прямо у нас на вулиці, фактично під вікнами, тож шибки розбилися. Саме тоді ми остаточно зрозуміли, що далі лишатися не можна, бо якщо влучить у сам будинок, нас просто завалить. Ми взяли речі, посадили кішку в переноску і пішли через поле до того блокпосту за мостом. Там нам допомогли доїхати до Києва, а в Києві нас забрали друзі й відвезли на вокзал.

Найстрашніше було саме йти полем. Навколо лунали вибухи, свистіли снаряди, позаду палав склозавод, стояв величезний стовп диму. Ми обходили міни. Насправді, нам пощастило вціліти. Я наче у книжці Ремарка побувала, де він розповідав про людей, які лісами й болотами рятуються від війни.

Навколо лунали вибухи, свистіли снаряди, позаду палав склозавод, стояв величезний стовп диму. Я наче у книжці Ремарка побувала.

Ми наважилися йти, бо розуміли, що не зможемо нормально жити в будинку навіть якщо він вціліє, — там не було ні опалення, ні води. Тож коли поновився зв’язок і ми дізналися, що відбувається у сісідніх містах, вирішили випробовувати свою удачу. Допомогло, що з’явилася можливість поспілкуватися з друзями. А ще дуже надихала позиція керівництва країни, яке спокійно заявляло, що все буде добре, що ми переможемо, ми знаємо, що робимо. Якби в їхніх словах відчувався якийсь сумнів, було б набагато складніше всім нам.

Дмитро Тєрєшков, Ірпінь

Ми з родиною 9 днів переховувалися у підземному паркінгу новобудови в Ірпені. Одразу пішли туди, бо ще першого дня було чути вибухи, видно літаки і вертольоти, тож донька дуже злякалася. З часом на цю ж парковку приїхали мої батьки. Нашу нервову систему захищало розуміння того, що це монолітно-каркасна споруда. Там було десь 130 людей, багато машин. Дітям хоча б не довелося сидіти в сирому тісному підвалі. Єдине, все ж було холодно, тому ми спали в одязі, прямо в шапках і шарфах. Спочатку у нас навіть не було авто, але згодом знайомі завезли на парковку свою машину, і ми почали ночувати у ній.

Коли попросили вимкнути усюди світло, довелося пройтися з викруткою та зробити це вручну на кожному поверсі, бо доступу до вимикача не було. Оскільки з часом вибухи ставали все ближчі та сильніші, ми вже не виходили назовні, хоч і розуміли, що можемо просидіти так багато днів чи тижнів. Через якийсь час перестав працювати «Київстар», тож тоді ми все ж вийшли купити інші сім-карти та поповнити запаси продуктів. Завдяки цьому лишилися з інтернетом, могли читати новини, знали, що диверсанти вже в місті, бачили розбиті танки на під’їздах до Ірпеня.

Ставало все гірше, люди поступово евакуювалися з парковки, і ми також почали шукати таку можливість. Поруч знаходилася американська церква, яка зв’язувалася з теробороною і в спокійний час допомагала виїхати. Але перша спроба провалилася — нашу колону завернули назад, бо поруч почалися бої. Наступного дня вже ніхто жодного супроводу нам не давав, сказали, що навколо вороги. Але ми все одно розуміли, що іншого шансу може і не бути — треба виїжджати зараз. І так разом із батьками та родиною сестри ми евакуювалися. Поїхали ми, до речі, на машині нашої сусідки, яка змогла раніше це зробити. У мене навіть водійських прав із собою не було, але, звісно, у воєнний час пропускали і так.

Зараз згадую, що в перші дні всі сиділи в укритті, де б що не вибухало. В останні вже могли виходити покурити, навіть коли поруч «гради» — а скоро ми навчилися розрізняти, що саме стріляє: де ППО, де «гради», де по нас, де ми. Великим полегшенням було не чути всього цього, коли ми нарешті виїхали, бо вже навіть діти розрізняють види вибухів. Доньці десять років, і спочатку вона бурхливо реагувала, але згодом звикла. Син — йому чотирнадцять — одразу поводився як ветеран Афганістану, сприймав усе дуже спокійно і навіть ще заспокоював тих, хто піддавався паніці. Це при тому, що на момент початку війни він лежав у лікарні, йому кололи антибіотики, ставили крапельниці, але швиденько виписали, і в укритті ми лікували його вже таблетками. Вилікувався.

Скоро ми навчилися розрізняти, що саме стріляє: де ППО, де «гради», де по нас, де ми.

Тож діти, насправді, дуже нас здивували, і таку реакцію неможливо було передбачити. Найбільшою проблемою для них була відсутність звичної рутини, необхідність жити в таких умовах. Про війну вони, звісно, розпитували, їх цікавило, як далеко може зайти ворог, але невдовзі вони й самі почали знаходити інформацію в інтернеті. Так, побачивши фото зруйнованих будинків, діти і зрозуміли, наскільки далеко може зайти ворог, але заразом також усвідомили, що ми не даремно сиділи в укритті. Загалом панікували більше дорослі.

Люди на парковці особливо не спілкувалися, але всі пропонували якусь допомогу, їжу чи теплі речі, пустити до себе у машину погрітися тощо. Дружині напередодні вирвали зуб з ускладненнями, тож моїй сестрі довелося знімати їй шви манікюрними ножицями — вийшло. А так усі постійно були в мандражі, переповідали одне одному новини. Кілька разів я грав на гітарі і ми всі хором співали гімн України. Причому інші пісні не заходили, це все ж не історія про гітару біля вогнища, а ось саме гімн — так.

Кілька разів я грав на гітарі і ми всі хором співали гімн України. Інші пісні не заходили.

Нам дуже допомагало, що все ж працював мобільний інтернет. Бо в багатьох містах, де його немає, людей дезінформують, розповідають, що Київ уже захоплений і таке інше. Але також дуже важливо не поринати у цю інформаційну бурю. Тобто читати новини теж треба грамотно, не усьому вірити, не на все реагувати. Часто пишуть, наприклад, про розбиті колони на 300 танків, а потім дивишся фото, а там тих танків п’ять. По факту це сильно нічого не змінює — ворожі танки таки є, але цифра 300 може дуже вдарити по емоціях.

Також нас врятувало те, що ми були разом із родиною і всі рішення приймали колективно. Ми багато разів обговорювали можливість евакуюватися, але щоразу хтось когось зупиняв, і, як виявилося, не дарма. У результаті ми виїхали саме тієї миті, коли було потрібно.

Анастасія, Буча

Тато ще десь за три тижні до війни був упевнений на 99%, що вона все ж почнеться. Казав мені: подумай — може, хочеш виїхати, поки ще є літаки. А я думала, що якось не хочеться, тут власна квартира, кішка тощо.

Уже в перші дні я бачила вибухи у вікні біля Гостомельського аеропорту. День на третій-четвертий стало по-справжньому страшно — почалися удари саме по Бучі, і тоді я вперше спустилася ночувати у підвал. З того часу в моєму будинку не було електрики. Тоді ще й почалася та довга комендантська година на всі вихідні, і я не могла вийти. Години три просиділа на балконі, бо у мене під вікнами формувалася колона російських танків. Доки телефон не сів і ще якось ловив зв’язок, я все фотографувала та зливала теробороні, передавала, куди який танк поїхав. А коли телефон розрядився, я просто пішла спати. Дуже швидко навчилася спати під вибухи, як під білий шум.

Доки телефон не сів і ще якось ловив зв’язок, я все фотографувала та зливала теробороні, передавала, куди який танк поїхав.

Наступного дня мене забрав тато, бо у них ще було світло та вода. Я звикла жити сама, і хоча люблю своїх батьків, але, здається, одразу почала думати про евакуацію, бо не можу бути з ними 24/7. Я не розуміла, як можна виїхати, коли мости підірвані й авто немає, але якщо по твоєму двору буквально їздить танк, розумієш, що треба хоч якось.

З першого дня війни у нас нічого не продавалося. Тобто магазин відчинявся, звідти просто виносили їжу й роздавали її людям, усі брали що дадуть. Мені пощастило отримати сім-карту «Лайф», бо «Київстар» перестав працювати. А так, було, стоїш під магазином, за тобою цілий натовп, а ти кричиш, щоб тобі винесли тампони. Власник одного з розбитих мародерами магазинчиків із господарчими товарами сам телефонував до мого ЖК і казав, щоб люди порозбирали товари, інакше потім їх міг забрати хтось інший. Дуже дивні відчуття, коли гроші перестають існувати, а працює лише обмін.

Коли ще не було якоїсь офіційної інформації про евакуацію з Бучі, знайомі розповіли: якщо дійти до блокпосту між Бучею та Ірпенем, то звідти один чоловік мене забере до мосту в Романівці, потім треба його пішки перейти та евакуюватися далі. Було стрьомно довіритися невідомо кому, бо на той момент я чула вже багато про «живий щит», яким прикриваються російські колони, але вирішила спробувати.

Тож уперше ми вийшли з татом, здається, 3 березня. Я взяла кота. Але дійшли буквально до сусіднього будинку, коли у повітрі почали свистіти кулі, і ми повернулися додому. Чоловік, який мав мене забрати, підтвердив, що на дорозі точаться бої. Наступного ранку ми вирішили спробувати евакуюватися знову, я вже дізналася, що з Ірпеня ходять потяги. Кота лишила, а тато взяв велосипед і довіз мене. Над нами пролітали винищувачі, знову були кулі, знову вибухи, але цього разу ми вирішили, що вже треба дійти хоч якось. Мій тато зазвичай дуже довго щось зважує, але якщо він уже вирішив, то робить швидко. Він завжди казав, що я людина процесу, а він — результату.

Тата не пустили навіть на перон, бо евакуювали жінок і дітей, тож я сама прочекала свого потяга більше трьох годин. Тато увесь цей час чекав в Ірпені, доки я поїду, і там якраз почалися сильні обстріли. Тому він заночував у якомусь бомбосховищі, не встигнувши до комендантської години додому. Наступного дня, коли тато повернувся до Бучі, в їхній будинок на десятий поверх прилетів снаряд. Мама пішла в гараж ночувати, а він залишився гасити полум’я — служби вже не працювали.

Наші сусіди знизу намагалися втекти на машині, і поки вони їхали до блокпоста біля Ірпеня, їхнє авто розстріляли. Коли мої батьки виїжджали 11 березня з Бучі, казали, що сусід і досі лежав на дорозі, а поруч ще близько восьми тіл.

На той час уже ні в кого не було ні світла, ні газу, ні опалення. Люди готували їжу просто на мангалах на вулиці. Мама казала, що не хоче пити ту воду, бо вона крижана, що ковдри не допомагають. Добре, що в моєму ЖК були генератори, і тато хоч підзаряджав телефон. Тобто все відбувається так: ти якийсь час вагаєшся, чи кидати тобі все, хоча й розумієш, що користі від тебе тут нуль, спочатку не хочеш залишати свій дім, але коли він перетворюється на коробку без світла й тепла, тебе вже перестає щось тримати.

Спочатку не хочеш залишати свій дім, але коли він перетворюється на коробку без світла й тепла, тебе вже перестає щось тримати.

Виїхати з міста, у принципі, можна було, але проблема в тому, що люди не знали, які райони під ким, де безпечніше. Це вже моїм батькам на блокпості наша тероборона почала розповідати, що і як. Мама має інвалідність, ходить із двома тростинами, і ось батьки з двома котами й речами перебиралися через міст. Але мама каже, що на адреналіні все здолала, ще й тероборона дуже допомогла. Казала, що чим швидше всіх людей евакуюють, тим швидше все зачистять.

Діана Берг, Маріуполь

Активістка, культурна діячка, засновниця мистецької платформи ТЮ у Маріуполі. Сюди переїхала з Донецька.

У нас саме повинен був початися черговий епізод резиденції нашого мистецького проєкту, 24 лютого мали приїхати дві мисткині, щоб працювати з нашими тінейджерами. Тому перша моя думка була: «Так а що, відміняти?» Частина команди поїхала в перші дні, але ми з родиною залишалися, бо ніхто не вірив, що буде так, як зараз. Ми хотіли бути вдома, не хотіли знову тікати. Після Донецька десь за рік я оговталася, почувалася тут як удома. Скільки зараз знадобиться часу, важко сказати. Усе залежить від того, як це завершиться.

Усе починалося поступово: в перший день обстріляли, на другий усюди були черги, на третій картки перестали приймати й обстрілювали вже важче, потім був перший наліт і так далі. Коли ми виїздили на восьмий день, усе просто палало. Три доби ми провели у блокаді.

Я до останнього не розуміла, що треба їхати, і це швидше була така собі розвідка боєм — чи можна виїхати, вже оточили місто чи ні. При першій спробі ми натрапили на ДРГ і опинилися під обстрілами, тож лишилися. Але без світла, тепла, води та без зв’язку, у повному інформаційному вакуумі жити було дуже важко. Ми волонтерили як могли, займалися обладнанням сховищ, а поки не відключили електрику, були у інформвійськах — я усюди писала, знімала відео. Але гупало все ближче і гучніше, тож ми зрозуміли, що треба знову пробувати вибиратися.

Я до останнього не розуміла, що треба їхати, і це швидше була така собі розвідка боєм — чи можна виїхати, вже оточили місто чи ні.

Останню ніч ми провели у волонтерському центрі, де вшістьох руками замішували хліб, бо генератора вистачало лише на освітлення, а не на мішалку. Страшно було дуже, о шостій вечора навколо вже була повна темрява, в якій постійно щось вибухало. І ось о четвертій ранку ми прокидаємося, сідаємо в машину та їдемо. Це був експеримент, спровокований абсолютним відчаєм і панікою. Але лишатися було страшніше, навіть при тому, що нам пощастило й у нас були хоч якісь запаси води та їжі. Тоді я думала, що то пекло, а зараз вже розумію, що ми ще у нормальних умовах жили.

Ми планували, якщо прорвемося, повернутися за всіма іншими, але так і не змогли, навіть дві наші кішки лишилися в Маріуполі. У нас немає зв’язку з рідними вже більше тижня.

Ми проїхали через ворожий блокпост, бо вони відволіклися на інші машини — там у когось був відеореєстратор. Потім натрапили на цілу колону техніки і просто прорвалися у проміжок між двома танками, поки один уже націлювався у наш бік.

Доїхали до Запоріжжя, потім до Дніпра і були просто в шоці, що, виявляється, у містах ще є бензин та досі діють правила дорожнього руху. У Маріуполі, звісно, світлофори не працювали. Нам здавалося, що ми пережили неймовірне, але коли я зустріла людей, які змогли евакуюватися буквально на день пізніше, виявилося, що в нас усе ще було нормально — вони їхали повз трупи та під «градами».

Найскладніше було через інформаційний вакуум, бо ти не те що не можеш нікому повідомити, що живий, а й не можеш дізнатися, що взагалі відбувається. Зараз я приблизно раз на пів години отримую повідомлення із запитаннями, чи не знаю я, що з такими-то людьми за такими-то адресами у Маріуполі. Але якщо в людини є зв’язок, отже, вона точно не там. Та й навіть якби я була там, я б не змогла дізнатися. Ми намагалися організувати автобус із Дніпра, долучили його до евакуаційної колони, але ж «зеленого коридору» так і немає.

Приблизно раз на пів години отримую повідомлення із запитаннями, чи не знаю я, що з такими-то людьми у Маріуполі.

Людям там доводиться виживати в руїнах, центр увесь зруйнований, нікому навіть гасити пожежі. Небо відкрите, бомби летять. Незважаючи ні на що, місто стоїть, але і «Азов», і поліція, і волонтери — всі стоять на смерть.

Там у мене була паніка і страх. Зараз відчуття провини й безсилля, бо нічим не можна допомогти. Але якщо у більшості людей, які виїхали звідти, травма, вони не можуть говорити, то я, навпаки, говорю, роздаю усім інтерв’ю. Я сподіваюся, що це бодай чимось допоможе. Це вже як мій обов’язок — говорити.


Фото на обкладинці: Erik Marmor

6 114

39

57
804

Більше матеріалів