Позирити й офігіти: Каша в голові художньої групи «Сині носи»

Групу «Сині носи» Мізін і Шабуров створили у 1999-му в Новосибірську. Назвалися вони так через акцію «Притулок поза часом», яку того ж року провели в бункері. Кілька днів вони просто знімали все, чим були там зайняті, а потім випустили відео під назвою «Сині носи представляють 11 перформансів у бункері». Так художній образ став назвою художньої групи.

Мізін і Шабуров працюють з фотографією, відео, перформансом. Те, що вони створюють, відносять до соц-арту й акціонізму або, як назвав це Олександр Єрофєєв, гумористичної витівки. Соц-арт виник у 1970-х роках у СРСР як частина альтернативної культури. З радянськими ідеологічними кліше першими придумали працювати московські художники Віталій Комар та Олександр Меламід, і у них виходило не пряме висміювання, а дуже влучний і тонкий гумор. Акціонізм активно розвивався в Москві на початку 90-х. Тоді у художників Олександра Бренера, Олега Кулика, Анатолія Осламовського, схоже, не було нічого святого — кожен впізнаваний образ знаходив відображення в їхніх роботах у парадоксальній формі.

Мистецтво «Синіх носів» виникло через майже 30 років після зародження соц-арту, на рубежі століть. Об’єктом їхніх насмішок стала як масова культура, традиції й капіталізм, так і власне життя, адже більшість робіт художників нескінченно самоіронічні. «Ми звільняємося від каші, яка у нас в голові», — якось сказав Олександр Шабуров. Але незважаючи на те, що самі художники не вважають себе політичними авторами, їхні роботи часто викликали суспільний резонанс і критику з боку влади.

Содомітська мрія про неможливе

Напевне, багато хто десь та бачив роботи групи «Сині носи», особливо фотографію «Ера милосердя» 2004 року, на якій двоє співробітників правоохоронних органів цілують один одного взасос на тлі зимового березового гаю. У цьому знімку зібрані важливі для Росії символи: сніжна зима, березовий гай, правоохоронна система і православ’я, адже милосердя — одна з християнських чеснот. Однак надихалися художники зовсім не любов’ю до Бога, подібний сюжет уже повторювався неодноразово. Наприклад, були «Полісмени, що цілуються» Бенксі та «Господи! Допоможи мені вижити серед цієї смертної любові» Дмитра Врубеля.

У цьому знімку зібрані важливі для Росії символи: сніжна зима, березовий гай, правоохоронна система і православ’я.

Ще один культурний код у цій роботі — відсилка у назві до легендарного телесеріалу «Місце зустрічі змінити не можна», знятого за романом «Ера милосердя» Аркадія та Георгія Вайнерів. Звичайно, герої на фотографії зовсім не схожі на Гліба Жеглова і Володю Шарапова. Та й неможливо собі уявити, щоб персонаж Володимира Висоцького так пристрасно цілував хоч якогось чоловіка, адже маскулінний образ героя був настільки чітко прописаний, що навіть «плечі в піджак не вміщалися».

З такою кількістю контекстів робота не могла залишитися непоміченою, але породжувала «Ера милосердя» найрізноманітніші реакції — від захвату до заборони. Наприклад, її, як і ще 18 робіт, не показали в Парижі на виставці «Соц-арт. Політичне мистецтво в Росії з 1972 року» через звинувачення у пропаганді порнографії. Тодішній міністр культури Олександр Соколов назвав цю роботу «ганьбою Росії». Чиновники трубили про те, що зображення пропагує содомію і шкодить міжнародному іміджу країни. І тим не менше того ж року робота була представлена на ярмарку сучасного мистецтва FIAC, а раніше — на 51-й Венеціанській бієнале.

Учасник групи Олександр Шабуров одного разу переповів випадковий коментар про «Еру милосердя»: «Це не порнографія, а мрія про неможливе, про час, коли навіть міліціонери перестануть духопелити нас кийками і почнуть дбайливіше до всіх ставитися…» Шабуров продовжив: «Наші роботи — не „політичні шаржі“ і не „фотоколажі“. Візуальні метафори часу, в якому ми живемо. Трохи провокативні, не більше того. Ми десять разів повторили: художники — не священники, щоб закликати народ до моральності. Двадцять — що у художників двояка функція. З одного боку, перетравлювати навколишню незрозумілість на загальновживані образи та сенси. А з іншого — перевіряти на міцність і життєздатність те, що встигло стати звичним…»Так, за словами іншого учасника В’ячеслава Мізіна, сучасне мистецтво шукає больові точки суспільства й описує їх.

«Ера милосердя» не закінчилася на поцілунку міліціонерів — пізніше художники змусили цілуватися балерин, спортсменів, залізничників, десантників та інших героїв.

Кухонний супрематизм

Одного разу В’ячеслав Мізін так описав завдання мистецтва: «Його основна функція — „позирити й офігіти“!» Саме такого ефекту «Сині носи» завжди і домагалися. Для художників важливо, щоб їхні роботи були зрозумілі будь-якій людині, щоб кожен зчитував у них різні шари. А що може бути більш зрозумілим, ніж повсякденність? Тому Мізін і Шабуров створили серію «Кухонний супрематизм», в якій звернулися до періоду авангарду. Але замість простих чорних, синіх, червоних, жовтих геометричних фігур, з яких колись створювали свої композиції Малевич, Кандинський або Єрмілов, учасники «Синіх носів» вибудували свої роботи з ковбаси, сиру і хліба. Це іронія, адже раніше авангардисти не були зрозумілі глядачу, не подобалися владі й не цікавили державні музеї, а сьогодні їхні картини — в числі найбільш затребуваних на ринку мистецтва.

«Кухонний супрематизм» зовсім не критикує і не звеличує авангард; художники створюють свого роду візуальний анекдот — максимально просту форму, яка буде зрозуміла і доступна більшості людей. Фактично це втілення фрази «хліба і видовищ». Власне, простота форми та ідеї, легка сатира і парадокс — це те, що об’єднує всі роботи художників.

Простота форми та ідеї, легка сатира і парадокс — це те, що об’єднує всі роботи художників.

Нові святі юродиві

Хоча багато критиків називають роботи «Синіх носів» витівками, самі автори говорять про них як про «хуліганську імпровізацію», в якій вони висміюють сучасність — еліти, релігію, капіталістичну культуру, та й культуру взагалі.

Вони висміюють сучасність — еліти, релігію, капіталістичну культуру, та й культуру взагалі.

Таким, наприклад, став і перформанс «Нові святі юродиві» 1999 року. Для його створення художники, роздягнувшись до трусів, фотографувалися на тлі соборів і церков. Тут саме автори — юродиві. Нещасні, змерзлі, але такі, що нібито постали перед людьми і Богом для суду або благословення. Хто вони — нові святі й нові юродиві? Ті, хто їздять до церкви на позашляховику, або ті, хто залишилися без одягу? Помітно, як з кожним перформансом художники набиралися сміливості, їхні пози перед об’єктивом ставали все більш упевненими.

Від людини до людини

У серії «Мода на працю» Мізін і Шабуров ніби повертаються в минуле, до часів, коли цінувалася праця простих робітників. Учасники групи вирішили повернути їм колишню славу і зробили серію фотографій, де робітники-богатирі позують біля верстатів. В якості моделей запросили учасників збірної Білорусі з бодібілдингу. Напівголі «нові пролетарі» стояли біля зігнутих труб, з мітлами або з молотками. Ці знімки немов створені для рекламних постерів, що популяризували роботу на заводах важкої промисловості.

Твори «Синіх носів» завжди були про звичайну людину і для звичайної людини. Художники ніби розмовляють з простим роботягою з Троєщини, із Кривого Рогу або Кисловодська про те, що таке сучасне мистецтво. Злегка знущаються, злегка іронізують, але завжди говорять про те, що турбує людей, — про віру, політику, національні стереотипи, культурну спадщину, життєві парадокси, корупцію, лінь, програні революції, правоохоронну систему і багато іншого. Це не складні дискурсивні практики, а прості анекдотичні сцени, від яких хочеться одночасно плакати і сміятися.

Часто роботи Мізіна і Шабурова описують так, ніби вони були створені «на коліні», проте в кожній можна знайти безліч потаємних сенсів. Здається, що «Сині носи» нібито познущалися зі всієї системи мистецтва, але тим самим вони і стали її невід’ємною частиною. Таке мистецтво не могло виникнути більше ніде і в жодний інший час.