Мертва зона: Як ми бачимо війну
Художник, режисер, есеїст та куратор. Закінчив відділення скульптури Харківської державної академії дизайну і мистецтв. Його роботи були показані на виставках та кінофестивалях: Transmediale у Берліні, Музеї сучасного мистецтва у Варшаві, на 35-му фестивалі документального кіно у Касселі, Венеційському бієнале й інших. Живе і працює в Києві.
— Тимчасове перемир’я, що чергується з ескалацією, — це ситуація, в якій нам доведеться жити ще багато років. Але як говорити про війну, щоб не продовжувати її логіку в інформаційному та візуальному просторі? Коли почалася війна на Донбасі, я поставив це питання в серії робіт «Сліпа пляма». У ній я показав зону АТО так, як її бачили б люди з порушенням зору. Згодом війна почала приймати форму замороженого конфлікту, а тому зникла з уваги міжнародних ЗМІ. Так з’явилася ідея, що окуповані території, як «ДНР» і «ЛНР», Крим, Придністров’я, Абхазія, Північна Осетія та Нагірний Карабах, — це такі сліпі плями з розмитими обрисами. За межами пострадянського простору про них знають, але мало хто може сказати щось конкретне.
У 2017 році була створена серія «Поступова втрата зору» — проєкт про зміну оптики людини у певних обставинах та про те, як медіа впливає на неї. До нього входять фотоколажі з розмитими мапами Донбасу і Криму, малюнками від руки й конспектами про особливості зору людини. Мені вони нагадують розмиті мапи у телефоні, коли немає стабільного інтернет-зв’язку. Таке часто траплялося, коли я був на сході України біля кордонів із самопроголошеними республіками.
Є ще одна метафора, якої я не закладав у проєкт, але вона здається мені цікавою. Колись моя подруга порівняла ці плями з раковими пухлинами, бо Російська Федерація сприяла утворенню таких квазідержавних «пухлин» на територіях сусідніх держав. Проте ця метафора у геополітичному контексті лякає, а я не збираюся цього робити. До того ж складається хибне враження, що такі території мають бути видалені. Сьюзен Зонтаґ колись гарно пояснила, чому не варто порівнювати трагедії з раком чи туберкульозом, і я з нею згоден.
Ці колажі нагадують розмиті мапи у телефоні, коли немає інтернет-зв’язку. Таке часто траплялося, коли я був біля кордонів із самопроголошеними республіками.
До протестів на Болотній площі в Москві я часто брав участь у художніх проєктах, які відбувалися в Росії. Потім стало зрозуміло, що свободи там стає все менше і менше. Зв’язок з російськими друзями втратився. Сьогодні для мене неприйнятно брати участь у проєктах, які підтримує російська влада, але я готовий підтримати через низові ініціативи тих, хто виступає проти неї.
Нещодавно «Поступову втрату зору» польською мовою придбав Музей мистецтв у Лодзі до своєї постійної колекції. Мене це дуже тішить, бо заклад посідає важливе місце на культурній мапі Європи. Його заснували польські художники-авангардисти Владислав Стржемінський та Катаржина Кобро в 1930 році. Стржемінський є знаковою фігурою в історії мистецтв для мене особисто. Його ідеї стосуються саме аспектів людського бачення, а також засобів зображення реальності, пройнятої війною. Це теми та художні підходи, які вкрай важливі і тепер.