Світ

Тіла загиблих солдатів важливо повертати додому. Ось як світ цього вчився

Зараз перепоховання загиблих солдатів здається нормальною практикою, але так було не завжди. Розповідаємо, як і коли тіла полеглих почали повертати додому.

Перші перепоховання військових

Організовано повертати на батьківщину тіла полеглих військових почали відносно нещодавно — у XIX столітті. До цього були поодинокі випадки перепоховань, але зазвичай це стосувалося відомих людей. Наприклад, додому повернули тіло британського віцеадмірала Гораціо Нельсона, якого смертельно поранив французький снайпер неподалік Іспанії у 1805 році під час Наполеонівських воєн. Тіло віцеадмірала доставили в Лондон у діжці з бренді.

У 1851 році після американо-мексиканської війни США забрали та перепоховали останки 750 солдатів, які загинули в Мехіко. Це один із перших відомих випадків масової репатріації тіл загиблих.

Через десять років, під час Громадянської війни у США, за ідентифікацію та поховання підлеглих вже почали відповідати польові командири. Під Геттісбургом — на полі найкровопролитнішої битви тієї війни — у братських могилах лишилися тисячі солдатів. Пізніше їхні тіла ексгумували та перепоховали на цвинтарі Національного військового парку.

Загалом за наступні п’ять років після війни перепоховали останки понад 300 тисяч військових — із них трохи менше половини належали невідомим солдатам.

Також під час Громадянської війни американці почали активно використовувати бальзамування. Ще до середини XIX століття цей метод збереження не застосовували в похоронній практиці, ним користувалися лише вчені. Національний музей медицини Громадянської війни розповідає, що самих бальзамувальників не любили. Ті їздили за арміями Союзу та Конфедерації, й тому про них говорили як про стерв’ятників, що полюють на мертвих. Попри таку народну нелюбов один тільки «батько сучасного бальзамування» Томас Голмс за чотири роки забальзамував тіла 4 тисяч військових.

Значних зусиль для репатріації тіл солдатів, убитих далеко за кордоном, США вперше доклали під час іспано-американської війни 1898 року. Тоді повернули останки кількох тисяч військових, які загинули на Філіппінах та Кубі. Як зазначає Національна система кладовищ США, досвід Громадянської війни дозволив цього разу краще ідентифікувати солдатів. Тепер лише у 14% поховань покоїлися невідомі.

Тим часом у Європі в 1870-му розпочалася франко-прусська війна. У книзі французької історикині Даніели Тартаковської наведені слова охоронця паризького кладовища Берсі. Він пригадував, як солдати незаконно поховали свого побратима, а у відповідь на зауваження кричали, що не хочуть бути похованими у братській могилі й заслуговують на власну, і врешті-решт навіть розпочали через це бійку прямо на цвинтарі. Водночас у Франції стали з’являтися перші пам’ятники, присвячені звичайним солдатам, а не тільки їхнім командирам.

Ексгумація тіл німецьких солдатів у 1870 році /Le Petit journal / RetroNews-BnF / BnF-Partenariats via AFP
Ексгумація тіл німецьких солдатів у 1870 році. Фото: Le Petit journal / RetroNews-BnF / BnF-Partenariats via AFP

З XIX століття у різних війнах та операціях по всьому світу був задіяний іноземний легіон — військове з’єднання французької армії. Його створили ще у 1830-х, коли Франція розпочала колонізацію Алжиру. Після здобуття Алжиром незалежності у 1962 році полеглих легіонерів перепоховали у Франції. Сьома стаття Кодексу честі Французького іноземного легіону досі декларує: «У бою ви дієте без пристрасті та ненависті, поважаєте переможених ворогів і ніколи не залишаєте своїх убитих, своїх поранених або своєї зброї».

Після Першої та Другої світових воєн

У книзі «Загиблий солдат» письменник Майкл Следж називає три причини, чому для країни так важливо повернути тіла своїх солдатів.

По-перше, судово-медична експертиза може виявити, чи не загинув військовий від тортур, дружнього вогню, страти, виснаження в полоні чи використання противником забороненої зброї. Ця інформація необхідна не лише для післявоєнних трибуналів, але й для роботи істориків.

По-друге, перепоховання важливо для самих військових. Следж наголошує на його значенні для підтримки морального духу війська. Солдати знають, що зобов’язані забезпечити шанобливе поховання своїх полеглих товаришів, та можуть — у разі загибелі — розраховувати на таке саме ставлення.

По-третє, для сімей і друзів повернення додому тіла солдата є важливою частиною скорботи. Поховання померлого допомагає переконатися у реальності його загибелі.

Французькі солдати ексгумують труп товариша, похованого  на сході Франції, 1917 рік. Фото: FRANTZ ADAM / FRANTZ ADAM VIA AFP
Французькі солдати ексгумують труп товариша, похованого на сході Франції, 1917 рік. Фото: Frantz Adam / Frantz Adam via AFP

Після Першої світової з’ясувалося, що тіла американських солдатів лежать на сотнях кладовищ по всій Європі. Тож у 1917-му для регулювання процесу репатріації створили Службу реєстрації могил. Але перепоховання дорого коштувало державі, тому родичів закликали відмовитися від нього. У результаті родини 44 тисяч загиблих військових попросили перевезти останки до США, тоді як приблизно 20 тисяч вирішили залишити тіла в Європі. Війна закінчилася в 1918 році, але перших полеглих відправили назад до Сполучених Штатів лише в 1921-му.

Проте не всі воюючі держави погоджувалися на репатріацію. Так, британська влада заборонила ексгумацію тіл власних солдатів, незважаючи на протести та петиції від сімей. Іноді вдавалося повернути тіла офіцерів, але й це не заохочували. Як зазначає британський історик Джеймс Гартфілд у статті про вшанування загиблих, причину заборони пояснювали по-різному: говорили то про небезпеку контакту з мертвими тілами, то про поганий вплив на моральний дух цивільних і військових, то про занадто великі витрати на ексгумацію та перевезення. Німеччина, Франція й Бельгія дозволяли репатріацію лише на прохання найближчих родичів.

Масштабне вивезення останків полеглих під час Другої світової також почалося через два роки після завершення війни, у 1947-му. Попри велику кількість загиблих у Європі робота після морських боїв у Тихому океані виявилася ще складнішою через віддаленість територій та особливості клімату: деякі могили на островах майже плавали у воді.

Відома історія, коли сім’ї британського пілота Денніса Ноубла спочатку відправили труну, наповнену, як з’ясувалося згодом, цеглою. Ноубла збили у 1940 році в іншій частині країни. Його справжні останки знайшли пізніше та перепоховали. Тож процес був складним, але важливість репатріації вже навіть не обговорювали.

Перепоховання в Україні

Пошук загиблих та зниклих безвісти під час Другої світової війни в Україні не переривався з часів СРСР, але за останні роки став значно результативнішим.

Розшуком та перепохованням солдат, загиблих в 1941—1943 роках, займається, зокрема, Асоціація дослідників військово-історичної спадщини «Плацдарм», заснована Олексієм Юковим у 2011-му. «Я досі пам’ятаю прізвища перших знайдених людей. Я тоді знав, що ми зробили все, аби повернути їх додому. Усе інше, що ми знаходимо поряд із ними, не має такого сенсу, це просто металобрухт. Коли ти тільки починаєш, артефакти тебе мотивують шукати далі, але згодом розумієш, що найголовніше — це люди», — каже Юков.

Його колега Олексій Соловкін так описує процес пошуку. Спочатку вивчають архіви та бойові щоденники, звіти про втрати, карти й аерофотознімки. Потім розпитують місцевих, що їм відомо про місця боїв від родичів. Кілька разів пошуковці навіть виявили місця великих битв, про які нічого не було в журналах бойових дій. Після територією проходять із металошукачами та георадарами. Знайдені кістки чистять щітками й фотографують. Шукати таким чином можна лише за наявності дозволу від Мінкульту і місцевої влади.

Тільки після копіткої праці експертів починають шукати родичів загиблих. Іноді їх знаходять у Білорусі, Казахстані чи Росії та передають тіла туди. Усе це волонтери роблять безкоштовно, іноді їм донатять підписники їхнього ютуб-каналу «Плацдарм».

«Наше головне завдання — передати речі загиблих та все, що вдалося про них дізнатися, родинам, — говорить Юков у коментарі Bird in Flight. — Аби більше людей зрозуміло, що війна — це не паради на 9 Травня, а очікування на звістку про близьку людину 80 років».

Зараз група під його керівництвом продовжує пошук загиблих та зниклих безвісти вже у російсько-українській війні. Пошуковцям доводилося виїжджати і на окуповані території, щоб забрати тіла полеглих. Олексій Юков в інтерв’ю «Суспільному» розповідав, що одного разу у Сватовому їхню групу обстріляли росіяни попри домовленості.

Нове та Найкраще

8 722

1 146

928
1 410

Більше матеріалів