Під прикриттям: Секретна історія кросдресерів

Феномен переодягання є давньою практикою, про яку згадують ще в Біблії. Та саме фотографія стала для кросдресерів ще одним способом пошуку власної ідентичності. Колекція Себастьєна Ліфшица охоплює період з 1860-х до 1980-х років. Знімки з цієї добірки були представлені на нещодавній виставці «Під прикриттям: секретна історія кросдресерів» у берлінському просторі C/O Berlin, одним із кураторів якої був Лівшиц.

— Я почав колекціонувати світлини в підлітковому віці. Час від часу на блошиних ринках я знаходив коробки зі знімками, які нікого не цікавили. Тож я купив декілька таких коробок і зберігав їх удома. Це був мій маленький скарб. Тоді я сприймав це лише як розвагу та вираження моєї пристрасті до фотографії. З роками у мене назбиралися тисячі світлин, і я зрозумів, що це вже колекція. Я був одержимий певними темами та героями, серед яких були трансвестити й геї.

Як режисер я часто подорожую світом. Щоразу, приїжджаючи в нове місто, я шукав блошині ринки чи антикварні крамниці, де можна знайти старі фотографії. Поступово моя одержимість колекціонуванням перетворилася на бажання створити архів історій, які я починав розрізняти у цих знімках. Коли з’явився інтернет, на eBay траплявся дуже хороший матеріал. Це був наче золотий вік, оскільки мало хто шукав подібні речі — усе, що стосувалося кросдресерів, було пов’язане з соромом. За останні роки ситуація змінилася, зріс інтерес до гендерних тем, транс- і квір-історії.

Мало хто шукав подібні речі — усе, що стосувалося кросдресерів, було пов’язане з соромом.

Я не історик фотографії чи соціолог, усі знання я отримав з власних досліджень і з книжок. Між деякими світлинами у колекції були очевидні зв’язки: наприклад, усе, що має відношення до кабаре, датується певним періодом. Були й фото з так званих Café-Concerts — це попередники кабаре, де виступали співаки, циркові акробати, фокусники і кросдресери. Такі місця з’явилися на тлі Французької революції й поширилися після 1864 року. Тоді французьку столицю прозвали Gai Paris, оскільки туди приїздили з усієї Європи, щоб розважитися.

Були й інші групи фотографій, більш приватні та інтимні. Ці знімки залишаються таємничими, про більшість із них нічого не відомо. У ті часи було досить небезпечно знімати себе в перевдягненому вигляді — за винятком сценічного мистецтва, звісно. Я відчував, що такі фото були дуже важливими для їхніх власників. Здавалося, вони являють їхню справжню внутрішню сутність. Моя ідея полягала в тому, щоб зібрати їх усі разом, усі типи переодягнених чоловіків і жінок, та подивитися, що з цього вийде. Хотілося б, аби глядачі були в тому ж становищі, в якому був я, коли вперше їх відкрив. Як їх зрозуміти? Кожен може думати все, що хоче.

Через ці фото можна побачити, що квір-культура не є чимось новим. Проблеми гендерної ідентичності завжди були частиною кожного людського суспільства. Тому нам варто спробувати дізнатися, ким були ці люди, як вони думали про себе та як хотіли себе представляти. Вони проявляли бунтарство й мужність, оскільки жили в часи, коли залишатися собою було майже неможливо. Вони могли потрапити до в’язниці та втратити все: сім’ю, репутацію, роботу і гроші. Тому я думаю, що ми повинні сприймати цих людей як героїв минулого.

Якщо ви належали до квір-спільноти в XIX чи на початку XX сторіччя, ви мали бути дуже обережними та розумними, аби створити безпечне середовище однодумців. Тому здебільшого це були невеликі спільноти. Люди збиралися у когось вдома, завішували вікна, а потім могли переодягнутися всі разом і обмінятися своїми сукнями, засобами для макіяжу і коштовностями. Це диво, що деякі з цих фотографій усе ще існують, оскільки більшість із них були знищені. Зберігати їх у той час було надто небезпечно.

Це диво, що деякі з цих фотографій усе ще існують, оскільки більшість із них були знищені.

Одна з таких спільнот називалася Casa Susanna, мій останній фільм саме про неї. Це група людей, які у 1950—1960-х роках збиралися у приватному сільському будинку в Катскільских горах у штаті Нью-Йорк. Йдеться передусім про трансгендерних жінок і гетеросексуальних чоловіків, які перевдягалися в жіноче вбрання. Більшість цих чоловіків навіть не розуміли, що з ними відбувається, оскільки не мали інформації. Деякі вважали себе просто кросдресерами або фетишистами. У спільноті вони могли обговорити це і, можливо, знаходити відповіді. Водночас їм було важко бути у такій ситуації — адже поза спільнотою вони мали «нормальне» життя з дружиною і дітьми.

Сьогодні нам здається, що толерантність та розуміння інших автоматично переходитимуть від одного покоління до наступного, але це не обов’язково так. Ми маємо бути дуже обережними. Реакційні рухи активні й здатні знищити будь-який прогрес. Усе, що прийнято сьогодні, завтра може зникнути. Потрібно й далі навчати людей квір-історії через книги, фільми і виставки, тому що це — історія кожного.

Потрібно й далі навчати людей квір-історії, тому що це — історія кожного.

Усі фото, де не вказано інше, належать до колекції Себастьєна Ліфшица. Світлини надані простором C/O Berlin