Такий же, як усі: Люди різної ідентичності та орієнтації у портфоліо Лідії Метраль
Незважаючи на всі проєкти, спрямовані на підвищення видимості квір-людей, у світі все ще дуже багато злочинів на ґрунті гомофобії, квір- і трансфобії. За результатами опитування, проведеного цього літа соціологічною групою «Рейтинг», майже половина (47%) українців несхвально ставляться до представників спільноти ЛГБТК + і лише 7-8% сприймають їх позитивно.
Лідія Метраль, яка сама належить до спільноти ЛГБТК +, вважає важливим надавати голос тим, кого все ще переслідують, показувати, що ці люди існують та їхня особистість має значення.
Французька фотографка. Народилася у Греноблі, закінчила EINA (Університет дизайну і мистецтва Барселони), відділення фотографії та редакторського дизайну, і школу Fotodesign Barcelona, відділення фешн-фотографії. Працює в Парижі та Барселоні.
— Сьогодні говорити про тіло означає говорити про політику, тому моя фотографія в цьому сенсі теж політична. Мій інтерес звернений на зрілих жінок і представників ЛГБТК+ — тих, хто недостатньо і часто спотворено представлений у публічній сфері. Мені подобається кидати виклик власному погляду і дивитися на речі з різних позицій — показувати різноманітність тіл, уникаючи їхньої сексуалізації або об’єктивізації, поетично й делікатно.
Я люблю спостерігати за тілом моїх моделей. Обожнюю текстуру шкіри, мову тіла, його дефекти, люблю фотографувати людей, які не відповідають звичним стандартам, демонструвати їхню силу, незважаючи на вразливість. Мені хочеться за допомогою фотографії дати силу всім, хто з тієї чи іншої причини почувається «іншим».
Першим, що я стала знімати, було моє власне інтимне життя, а також будні друзів, родичів і сім’ї. Серія «Закохані» — звернення до особистої історії, й почала я її зі зйомок своєї дівчини, але проєкт отримав фінальну форму вже після нашого розставання. Паралельно я досліджувала квір-рух у Парижі, роблячи портрети геїв у звичній для них обстановці. Через п’ять років я повернулася до цієї серії та перетворила її на проєкт «Нерозсудливі».
Мені хочеться за допомогою фотографії дати силу всім, хто з тієї чи іншої причини почувається «іншим».
Слово «нерозсудливі» я винесла в назву через закладене в ньому протиріччя, адже квір-життя в більшості країн світу далеко не безтурботне, але, незважаючи на всі труднощі, ми маємо сміливість приймати своє «я». На планеті ще безліч місць, де зізнання в тому, що ти квір, може коштувати життя, причому навіть у Західній Європі. Так, кілька місяців тому в Іспанії через сексуальну орієнтацію вбили молодого гея Семюеля.
На планеті ще безліч місць, де зізнання в тому, що ти квір, може коштувати життя, причому навіть у Західній Європі.
А одного разу я отримала повідомлення від квір-фотографки з Філіппін, яка написала, що хотіла б зробити такий же проєкт у себе на батьківщині, і зізналася, що в її країні бути квір-фотографом дуже складно. «Нерозсудливі» присвячені таким, як Семюель, і таким, як ця квір-фотографка. Багато хто ненавидить нас і думає, що ми не заслуговуємо жити, що ми хворі тощо. Дехто взагалі заперечує існування квір-людей. «Нерозсудливі» стали реакцією на подібне ставлення, так я хочу показати, що квір-люди — тут, вони живуть своїм життям і пишаються собою. Щирість є найважливішим жестом любові до себе. Бути справжнім означає узгоджувати свої дії з думками, і я не хочу, щоб люди вдавали щось з метою догодити іншим.
Якби мені потрібно було зробити свій портрет у стилі «Нерозсудливих» — показати себе такою, яка я є, — я знайшла б гарне місце на природі, швидше за все десь у горах, на заході сонця, з дуже м’яким світлом і помаранчевим відтінком. Мені насправді вдається встановити глибокий контакт зі своїм «я» під час заходу, цієї миті я дуже щаслива і спокійна. Я б позувала зі своєю собачкою на руках в одязі, що дозволяє почуватися сильною, і дивилася б пильним поглядом в об’єктив. Мені б хотілося, щоб це був якийсь духовний, майже перформативний досвід.
У Stabat Mater (назва відсилає до рядка Stabat mater dolorosa, «Стояла мати скорботна», з католицького гімну про страждання Діви Марії під час розп’яття Христа) я звертаюся до теми зрілих жінок — адже ми їх майже ніде зараз не бачимо! Їх немає ні на ТБ, ні в модних журналах, ні в кіно. Світ здається одержимим молодими білими худенькими цисдівчатами, причому більшість із них показані через оптику чоловічого цисгендерного погляду. Чоловіки так довго об’єктивували жіноче тіло, що їхній погляд став усюдисущим і ніхто не наважується сумніватися в ньому. Усім усе нормально. Але ж зрілі жінки існують, і вони теж можуть бути красивими — ось моя філософія. Узагалі, будь-хто може почуватися і бути красивим, незалежно від зросту, кольору шкіри, віку тощо.
Зрілі жінки існують, і вони теж можуть бути красивими — ось моя філософія.
Stabat Mater почався з портретів моєї мами та її близької подруги. Спочатку я збиралася розвинути проєкт у портрети саме матерів, однак потім це обмеження здалося мені не зовсім правильним, тож я вирішила фотографувати всіх жінок старшого віку. Я рідко спочатку придумую проєкт, а потім знімаю. Я фотографую, тестую задум, а коли робота починає набувати значення, розумію, куди далі рухатися.
Ще одне складне завдання — поважати справжність людини, яку ти фотографуєш, а не спотворювати її. Важливо, щоб кожен і кожна, кого я знімаю, впізнавали себе на зображеннях, тому перед фотосесією ми довго розмовляємо, щоб я могла краще зрозуміти, хто переді мною. Мої знімки повинні виглядати чесними, будь-які хитрощі неприйнятні. Хоча фотографія суб’єктивна і найчастіше передає точку зору автора, ми можемо спробувати зробити хоча б те, що від нас залежить. Я вірю, що мої моделі відкриваються мені й під час фотосесій виникає реальний зв’язок, — і це надзвичайно важливо.
Вибір пози, одягу і макіяжу завжди відбувається дуже природно: я просто прошу моделей робити те, що вони вважають комфортним, одягати те, що їм подобається. Можу трохи направити їх, але 80% роботи — за ними. Знімаю я зазвичай вдома у моделей і в будь-яких інших локаціях, що мають для них персональне значення.
У засобах масової інформації та суспільстві в цілому оголене тіло часто подано в негативному ключі. Його вчать соромитися. Наприклад, ми зовсім не звикли бачити оголене тіло трансгендерів. Я ж вважаю важливим, щоб люди помічали ці «інші» тіла, витіснені зі сфери видимого. Ми так боїмося голого тіла, забуваючи про його нормальність і природність, про те, що ми прийшли в цей світ оголеними. Я гадаю, настав час змінити уявлення про наготу і навчитися бачити в ній духовну складову, адже тіло — дуже потужний інструмент самоствердження.
Ми не звикли бачити оголене тіло трансгендерів. Я ж вважаю важливим, щоб люди помічали ці «інші» тіла.