Назви мене моїм ім’ям: Українські квіри у проєкті Антона Шебетка

В останні роки Антон Шебетко помічав позитивні зміни в українському суспільстві у сфері прав ЛГБТ+: почали проходити масштабні марші рівності, по всій країні відкрилися безпечні простори, з’явилася надія на закони про злочини на ґрунті ненависті. Це були невеликі, але дуже важливі кроки для української квір-спільноти. Тому Антон вирішив поїхати до України, щоб зняти там портрети відкритих квірів та поговорити з ними.

Повномасштабне вторгнення змінило ці плани: знайомитися з героями довелося за межами України — там, де вони знайшли прихисток від війни.

— Проєкт To Know Us Better складається з двох частин: портретів і текстових інтерв’ю, які експонуються окремо. Я вже п’ять років живу в Нідерландах, та планував знімати проєкт саме в Україні. Однак війна вплинула на декілька речей. По-перше, на географію — ці портрети були зроблені в Нідерландах, Німеччині, Польщі, Іспанії і Великій Британії. По-друге, на інтерв’ю. Звичайно, ми багато говорили також про війну, і в деяких розмовах саме вона, а не квір-ідентичність стала основною темою.

Позитивні зміни у сфері прав ЛГБТК+ в Україні відмічали майже всі, з ким я розмовляв. З іншого боку, не всі вважали їх достатніми. Дехто з героїв проєкту планував переїхати в Європу до 24 лютого, а після початку повномасштабного вторгнення вирішив, що не хоче жити ніде, крім України. Інші навпаки. Та все ж я спілкувався з людьми, котрі зробили свідомий крок до відкритості. Якщо б я, як і раніше, продовжував працювати з темою невидимості й закритості спільноти, то напевно отримав зовсім інші відповіді. Однак немає країн, де повністю відсутня гомофобія. Просто в деяких місцях вона набуває інших форм, там є закони, за якими суворо карається насилля на ґрунті ненависті, що і дозволяє стримувати гомофобію та трансфобію.

Дехто з героїв проєкту планував переїхати в Європу до 24 лютого, а після вторгнення вирішив, що не хоче жити ніде, крім України.

Знаходити героїв мені допомагали якісь випадкові знайомства, які у свою чергу призводили до нових знайомств. Зазвичай все відбувається так: ми просто зустрічаємося, говоримо, і я роблю серію знімків. Після цього я надсилаю вибірку світлин і текст. У героїв є можливість обрати зображення, які я міг би включити до проєкту, і вже з них я обираю фінальне. З текстом схоже — всі герої мають право його редагувати. Мені здається це дуже важливим, проте не дуже звичним як для фотографії та журналістики. Однак я вважаю, що в ситуації, коли йдеться про репрезентацію, саме герої проєкту повинні вирішувати, як вони виглядатимуть.

Я нікого прямо не запитував, чому вони погодилися взяти участь у To Know Us Better. Але сподіваюся, усі розуміють важливість репрезентації та відкритості в українському суспільстві. Саме це може бути і є рушієм змін на краще. Усі знали, що проєкт буде показаний у європейських країнах. Гадаю, нам необхідно боротися з кремлівськими наративами про гомофобних українських дикунів — такі меседжі досить потужні в Європі — та з власне європейськими імперськими наративами, в яких ситуація з правами людини в Україні ототожнюється з російською. При цьому інтерв’ю вийшли досить відвертими: ніхто не казав, що гомофобії в Україні не існує. Але важливо аналізувати, звідки вона з’явилася, і також підмічати позитивні зміни.

Нам необхідно боротися з кремлівськими наративами про гомофобних українських дикунів.

Я не вважаю, що цей проєкт є якимось незвичайним з візуальної точки зору. Проте він напевно виконує свою місію знайомства з українською квір-спільнотою. Він розповідає про досить різний досвід та погляди квірів у межах здебільшого консервативної України.

Не думаю, що у To Know Us Better буде якесь остаточне закінчення. Справа в тому, що з цим форматом — інтерв’ю та портрет — я працюю досить давно. Можна сказати, я збираю своєрідний архів української квір-історії і трансформую його в різні візуальні наративи. Можливо, після нашої перемоги теми інтерв’ю зміняться, але я не планую завершувати проєкт найближчим часом.

Я збираю своєрідний архів української квір-історії.

Сподіваюся, після закінчення війни ми не просто не втратимо усе здобуте, але й пришвидшимо прогрес. І мені здається, активність та видимість українських квір-військових зіграє в цьому не останню роль.