«Йде війна, а ці з прапорами»: Українські ЛГБТ на службі у зоні АТО

У антитерористичній операції на сході країни вже взяли участь понад 330 тисяч українців. Даних про те, скільки серед них є представників ЛГБТ, не існує. На думку праворадикальних сил та консервативно налаштованого населення, їх там зовсім немає. Це переконання часто використовують як аргумент проти правозахисних заходів і маршів рівності.

— Проєкт «Ми були тут» має показати людей, які, з одного боку, є сучасними українськими героями, а з іншого — ігноруються більшістю своїх співвітчизників. Проєкт розповідає про представників спільноти ЛГБТ+, які брали участь у АТО. Дехто з них зараз є солдатами, добровольцями або волонтерами в ООС (Операція Об’єднаних сил). Конфлікт і цілісність цих ідентичностей відбилися у серії портретів.

Більшості героїв доводиться носити камуфляж не лише на службі, а й у повсякденні. Вони не роблять публічного камінг-ауту в «цивільному» житті, більшість приховує цю інформацію і на службі. Деякі учасники проєкту просили використати вигадані імена.

«Після університету я пройшов строкову службу в армії. Уже потім вирішив піти на контракт до прикордонної служби — я живу на Одещині, знайти роботу з хорошим доходом тут практично неможливо. Це було спонтанне рішення: якби хтось мені сказав, що після строчки я ще служитиму в армії, посміявся б. У АТО я був кілька місяців у 2014—2015 роках — військовослужбовці їздили туди у відрядження.

На службі ми як універсальні солдати: через маленький штаб виконуємо роботу за кількох людей. Можемо заступити на будь-який наряд — від чергового до патрульного на кордоні.

Місто у нас маленьке, і дехто знає, що я гей. Чутки точно ходять. У мене є друзі, з якими можна поділитися переживаннями, а є такі, з ким цього краще не робити. Але на службі не прийнято про таке говорити, це вважається чимось ганебним. У підрозділі, де я зараз служу, особисте життя ніхто особливо не обговорює. Це твоє особисте, це нікого не стосується.

«Це не можна виявляти на публіці».

Дехто підходив до мене і в лоб запитував: „А правда, що ти не такий?“ Найчастіше я казав, що на питання, які компрометують, не даю відповідей. Я брехав людям, якщо знав, що завтра від них про це дізнається вся військова частина. Правду говорив лише тим, кому довіряю.

Найголовніше — наскільки я знаю, ніхто нічого не бачив, ніхто нічого не знає і ніхто не має жодних фактів. Лише чутки.

Я сказав би, що армія відсотків на дев’яносто гомофобна. За орієнтацію не звільняють, але можуть перевести служити у віддалені місця, щоб тебе ніхто не бачив, не чув і не знав.

Військова частина — це великий базар. Сьогодні про тебе говорять, завтра будуть говорити про іншого, тому що він зробив щось надзвичайне.

Я не знаю інших геїв у нас у частині, але точно є бісексуали.

Є дві різні людини: цивільна, яка може дозволити собі вільності, та людина у формі. Коли вдягаю форму, я беззастережно дотримуюся статуту, ніколи собі не дозволяю нестриманості. А вдома я можу бути собою. Напевне, це гра з мого боку.

Я взагалі вважаю, що це не можна виявляти на публіці. Не можу сказати, що я би брав участь у прайді, — це не про мене.

Україна — гомофобна країна. В Одесі чи Львові до геїв досить лояльно ставляться, а в нас пережитки минулого. Однак до мене завжди було нормальне ставлення: у моєму районі всі знають, що можна звернутися до мене по допомогу і я ніколи не відмовлю. Але взагалі у нас із цим погано, можуть і побити. Дуже багато хто приховує свою гомосексуальність, намагається виїхати до Одеси.

Я й сам думав поїхати, але надто багато часу пробув у армії, вже не пристосований до цивільного життя. Усе, що я вмію, — це віддавати накази і дотримуватися статуту. Важко змінити роботу».

«Я вийшов на Майдан, бо треба було щось міняти. Це було бандитське свавілля, а не персонал, що управляє країною.

На другий день я потрапив під роздачу на Лютеранській. По мені добре потопталися, і я вирішив, що діятиму інакше. Ми зі співробітниками тягали ліки, речі. Потім я перейшов на патрулювання районів.

У мене не було мети потрапити до зони бойових дій, спочатку я працював у тилу. Тоді ми вирішували найважливіше питання армії — збирали продукти та відправляли їх тим, хто служить. До другої половини 2015-го добровольчі батальйони вже були дуже добре забезпечені їжею, і я вирішив переорієнтуватися.

Я не повноцінний парамедик. Мій головний проєкт — електрооптика. Якщо коротко, то ми з моїм партнером зробили пристрій, який допомагає нашим у бою. Деталі розкривати не хочеться. Моя перша поїздка до зони АТО була навесні 2016 року. Потім почав їздити кожні два тижні: приїжджаю, віддаю обладнання, навчаю хлопців, їду.

Спочатку я не вважав за потрібне озвучувати свою орієнтацію — кому це на хрін треба. Мої друзі та родичі знали про мене, але про те, щоб вийти в соціальні мережі й повідомити це величезній кількості людей, я навіть не думав.

«Я досі сумніваюся у прайді».

У 2015 році пройшов досить кривавий КиївПрайд. Я на ньому не був, але, подивившись на весь цей відстій збоку, зрозумів, що ми маємо справу з затятими націоналістами. Вони далі власного носа не бачать, бо серед людей, яких вони побили, було два волонтери. Тилові, але волонтери.

Тоді я подумав, що все треба міняти, і зробив камінг-аут. Моя перша подорож на фронт після цього була з райдужною стрічкою у шевроні.

На жаль, більшість людей узагалі не знає, що ця стрічка означає. Ті, хто ставили запитання, отримували відповіді. За великим рахунком, я був у відносній безпеці — як приїхав, так і поїду. Не подобається — не жеріть.

Реакція була абсолютно різною. В одному з добровольчих батальйонів відреагували паршиво. Але навіть у цьому загоні знайшлися хлопці з мізками, які розжовували решті, що це не їхні проблеми. „Нормальний пацан: приїжджає, робить справу, їде“.

Я жодного разу на цьому тлі не бився. На передовій люди зайняті війною, вони у постійному інтенсиві. Їм не до з’ясування таких аспектів. Конфлікти, які в тилу дійшли б до мордобою, жодного разу не виникли. Мене навіть не тролили з цього приводу.

Я маю відчуття, що з усіх волонтерів я один відкрито заявляю: так, я гей. Проблема в тому, що такі люди є, але не хочуть інформувати, не хочуть переконувати гомофобів, що фобія у них ні про що. Можеш уявити, скільки гомофобів через мене гомофобами бути перестали? Вони побачили перед собою людину, яку, у принципі, не очікували побачити.

Я досі сумніваюся у прайді. Я бачу війну, на моїх очах люди вмирали, я під обстрілами по п’ять годин сидів, у мене вся машина у слідах від куль. Безліч людей у ​​жалобі — навіть у мене там стільки друзів загинуло, не описати. І тут починається КиївПрайд, і це зовсім інша планета: люди, які повністю відчужені від реальної ситуації у країні.

Я перебуваю між молотом і ковадлом — між ЛГБТ та правими. Я представник і тих і інших, але жодна сторона не вважає за потрібне мене почути, коли я кажу, що між ними має бути взаємодія. Ніхто не хоче показати, що на КиївПрайді не все в пір’ї, стразах та боа».

«Коли грянув Майдан, ми з колегами довго спостерігали за революцією. Я не витримав і пішов із роботи, приїхав до Києва. У лютому був у лавах самооборони. Після розстрілу Небесної сотні повернувся до цивільного життя, але подав анкету до батальйону „Донбас“.

Мені не передзвонили. Потім стався Іловайський котел — ми збирали мітинги, вимагали, щоб підтримали хлопців. Дружини бійців виходили зі штабу, розповідали нам, як вони переживають, як чоловіки телефонують їм, аби попрощатися. Я знову подав анкету до „Донбасу” і з другою хвилею пішов добровольцем.

Я не контрактник. Добровольці були оформлені як резервісти — нам видали військові жетони, а згодом указом президента нас мобілізували на рік. Я пробув у батальйоні півтора року, навесні 2016-го демобілізувався. Я був гранатометником.

Коли я брав участь у бойових діях, ніхто з підрозділу не знав, що я гей. Потім я зізнався одному побратиму — для нього це був невеликий шок, звісно, ​​але ми нормально спілкуємося.

Батальйон „Донбас” досить специфічний: він складається в основному з хлопців із Луганська та Донецька, які прийшли відвойовувати свій дім. Підприємці, шахтарі, таксисти — прості мужики, мені їм зізнаватися ні до чого. Воюємо собі й воюємо, для чого їм знати про мою орієнтацію.

«Геї відстоювали права всієї України».

Ну і, звичайно, страх був: а що як не приймуть? Він якийсь уроджений — я настільки звик із цим жити потай, що вже не відчував необхідності робити камінг-аут. Спілкуєшся так, щоб не розкривати своєї орієнтації. Вигадуєш стосунки з дівчатами. Кілька разів ми їздили з хлопцями до приватної лазні, й доводилося спати з повіями. У мене на жінок встає, але я цього не люблю. Мабуть, мною керував цей страх.

Було багато побутової гомофобії лише на рівні радянських анекдотів. Коли до нас перекинули строковиків, серед них було дуже багато гомофобів. Категоричне, повне заперечення, ненависть. У батальйоні були хлопці-праворадикали, але навіть якби я зробив камінг-аут, ніякої розправи не було б. Усі ставилися один до одного як рівний до рівного.

Гадаю, багато хто перестав би зі мною спілкуватися, якби дізнався. Але я не сильно б засмучувався. По-перше, це їхнє право. А по-друге, навіщо мені друзі, які не хочуть зі мною спілкуватися через те, що в мене інша орієнтація, — при тому що ми пліч-о-пліч воювали за незалежну Україну.

З одним сержантом у нас були стосунки: познайомилися через програму, зустрілися на блокпості. Після цього зустрічалися у Києві, але якось некрасиво розсталися — не зійшлися характерами.

У містечку, в якому мешкають мої батьки, є група у соцмережах, де тусуються місцеві жителі. І там порушувалися питання ЛГБТ. Я з повідомлень зрозумів, що люди панікують: нібито всі вирішили стати геями, і батьки бояться за своїх дітей, щоб їх не торкнулася ця пропаганда.

Я вважаю, що треба проводити просвітницьку роботу, аби оточуючі розуміли, що існують люди іншої орієнтації, але раніше вони про це не говорили через побутову агресію. Люди не дебіли. Камінг-аут потрібно робити, але також треба пояснювати, навіщо ти це робиш.

Я усвідомив, що я гей, у 21 рік. Я дуже довго приховував і не розповідав нікому.

Я не люблю вдягати форму, це показуха: я вже два роки демобілізований. Але якби мені сказали, що всі геї, які брали участь в АТО, збираються на прайд та у формі, чому б і ні.

Я свідомо беру участь у цьому проєкті. Хочу, щоб люди бачили, що геї теж відстоювали незалежність і виборювали конституційні права всіх громадян України, не лише свої».

«Я студент. В університеті до мого переходу поставилися нормально, проблеми були, тільки коли намагався піти на контрактну службу: зовнішність не відповідає паспортним даним.

Коли війна розпочиналася, мені було 19 років і я вів активну волонтерську діяльність. Ми займалися забезпеченням: продуктами, медикаментами, екіпіруванням, бронежилетами, формою. Могли дати машини медикам, забирали їх на ремонт. Їздили до зони АТО — Слов’янська, Пісків, Артемівська, Краматорська, Маріуполя. Залишалися з ночівлею, потрапляли під обстріл. Дуже страшно, коли стріляють, але коли ми поверталися до міста, нам хотілося назад.

«Часто люди, яким я міг допомогти, поводяться не найкращим чином».

Після того як мої спроби потрапити до добровольчих батальйонів не мали успіху, а волонтерська діяльність зійшла нанівець, я вирішив переїхати до Києва і працювати у притулку для трансгендерів, створеного організацією „Інсайт“. Завдяки їм у мене з’явилася можливість поглянути на світ з іншого боку, не з боку волонтера чи військовослужбовця. Очима того, хто до цього зовсім не причетний.

Часто люди, яким я міг допомогти, поводяться не найкращим чином. Пияцтво, грубість, жорстокість стосовно інших. Хтось їде до зони АТО заробляти та розважатися. У мій бік відпускали сальні жарти ще до початку переходу.

Я бачив, як учасники АТО у Києві розмахували посвідченнями з таким виглядом, наче їм усе можна. Подібна поведінка виводить мене з себе. Мені вона незрозуміла, бо я добре ставлюся до всіх — до людей іншої орієнтації, віросповідання, раси. Я не розумію, що відбувається, коли військовослужбовці починають налітати на ЛГБТ. Мені зараз навіть соромно за всю мою діяльність — це було з добрих намірів, це було бажання допомогти людям, але мені соромно».

«Я не брав особливої ​​участі у Майдані — мене смикнуло після того, як до Донецької області приїхав перший танк. За медичними показаннями я не можу служити, але я пішов у „Правий сектор“ — це добровольчий батальйон, туди можна спокійно потрапити.

Образ „Правого сектору“ в медіа й те, що є насправді, дуже різні речі. „Правий сектор“ — велика дружна сім’я. У нас були люди, яким вже за шістдесят, і всі могли застосувати свої сили. Радикали — це певні підрозділи київських футбольних фанатів, яким по 20-25 років.

У нас у батальйоні був відкритий гей. Звісно, ​​з нього кепкували, але не можу сказати, що доходило до знущань. Просто добрі жарти.

Якоїсь миті командир нашого батальйону почав думати про співпрацю з державою. Нам це не подобалося — ми звикли самі вирішувати, чим нам займатися. Хтось підписав контракт із ПДВ і поїхав до Житомира, решта, включаючи мене, створила волонтерську організацію.

«Гей в армії — зайвий привід знущатися».

Ми займаємося школами та дитсадками у сірій зоні — вони не належать жодній зі сторін. Там теж є діти, яких треба одягнути, взути, купити їм книги й зошити. Ми намагаємося їх цим забезпечити. Ще ремонтуємо військову техніку, машини. Співпрацюємо із луганською медротою.

Перші роки нам приходили такі суми, що деякі волонтери поверхами купували собі квартири. Дуже страшно було шукати документи купівлі-продажу. Що з ними робити? Довести злодійство не можна — я не знаю, де людина вкрала. Тільки робили висновки та більше з ними не працювали.

Я не думаю, що в армії є гомофобні настрої. Ми їздили свого часу до зони АТО, ночували у казармах і наметах. Там зовсім інше життя, людям там не до цього. Хлопці згуртовані, оберігають один одного. Ніхто не битиме того, хто прикриває твою спину в бою.

Звісно, ​​в армії є геї. Але вони не візьмуть райдужний прапор. Армія — це взірець. А гей в армії — зайвий привід знущатися, писати статті.

Гадаю, що про мене в моїй організації ніхто не знає. Хоча у мене всі облікові записи в соцмережах відкриті, можна здогадатися.

Я маю доступ до закритих груп у фейсбуці, де спілкуються люди з „Правого сектору“, „Азова“. Там ніколи не звучать заклики „давайте поїдемо та навісимо геям“. Я знаю дуже багато людей, які відслужили, — вони в житті не підуть на заходи щодо розгону, це люди з зовсім іншими думками.

Отже, це організовується на якомусь іншому рівні. Такі дружини можуть скільки завгодно представлятися „Правим сектором“, але нас ніколи не збирали на подібні заходи. Щоб тільки пошити форму на дружину, уявляєте, скільки мільйонів треба? Це вочевидь не волонтерські гроші. Такі дружини фінансують із якихось інших джерел та тримають для себе, як кишенькову армію.

Ці люди навчилися стріляти, ножем бити — вони хочуть десь себе реалізувати і не розбираються, хто перед ними — баба чи хлопчик, який важить 40 кілограмів. Вони не йдуть на футбольні матчі втихомирювати фанатів — знають, що там їм дадуть по голові. Коли вони матимуть відсіч, то подумають, чим займаються. А поки все безкарно, періодично відбуватимуться напади на слабких.

Я вважаю, що дружини необхідно контролювати — треба, щоб у кожній групі з трьох таких дресованих собак була одна доросла людина, яка прийматиме обдумані рішення. У нас дуже виріс рівень злочинності — ці люди могли б реалізувати себе у правопорядку, але не в розгоні демонстрацій. Чому вони не виїжджають уночі патрулювати Троєщину?

Гадаю, що всьому свій час, і правам ЛГБТ теж. Військові та „Правий сектор“ обурюються, бо йде війна, а ці виходять із прапорами й нічого не роблять. Вони теж вкладають у цю війну не менше, ніж ті, хто воює. Але кожен дивиться зі своєї дзвіниці».

Серія реалізована у рамках проєкту «Вийти з ізоляції: за допомогою мистецтва — до видимості» фонду «Ізоляція» та ГО «КиївПрайд» за підтримки фонду EVZ. Знято у фотостудії Lightfield. Окрема подяка Святославу Шеремету.